Домбі і син - Діккенс Чарлз
Пригадуєте, що я вам казав? Переконати його було годі, годі врезонювати; інколи навіть підступитися було годі. Сталося найгірше — фірма впала, і їй вже не встати ніколи.
— А містер Домбі — сам він теж розорився?
— Розорився.
— Йому ж лишились якісь гроші? Невже нічого?
Якась загарливість у її голосі, щось майже радісне в її очах дивували його чимраз більше і, здається, розчаровували, вносячи дисонанс у його власні почуття. Барабанячи пальцями по столі, він задумано дивився на гостю, похитуючи головою, і врешті сказав:
— Точних розмірів капіталів містера Домбі я не знаю, та хоч вони, без сумніву, чималі, борги в нього величезні. Він — людина високопорядна і чесна. Кожен на його місці міг би врятуватися — і не один так і зробив би, — уклавши угоди з кредиторами таким чином, щоб ледь-ледь, дуже неістотно їхні збитки побільшити, заощадивши дещо собі на життя. Та він вирішив сплатити все, що може, до останнього фартинга. Він сам каже, що готов розквитатися з усіма, чи майже з усіма боргами, так що великих збитків не понесе ніхто. Ах, міс Гаррієт, не зашкодило б нам згадувати іноді, що вади — це ті ж чесноти, тільки збільшені багатократно! Це й потверджує його гордість.
Вона слухала спокійно і не зовсім уважно, — здавалося, її клопотали якісь власні думки. Коли він замовк, вона раптом спитала:
— Ви давно його бачили?
— Його ніхто не бачить. Коли перебіг справ вимагає його присутності, він виходить з дому, але потім знову повертається до себе, зачиняється й не хоче нікого бачити. Він написав мені листа, де аж надто високо оцінив колишню нашу співпрацю й попрощався зі мною. Я не хотів би докучати йому зараз, тим більше, що й за кращих часів не дуже-то спілкувався, але спроби такі робив. І писав йому, і ходив до нього, просив прийняти. Надаремно.
Він вдивлявся в її обличчя — немов з надією побачити в ньому трохи більше співчуття, ніж досі, — і говорив переконливо, з душею, наче щоб справити на неї глибше враження, та жодних змін не зауважив.
— Але, міс Гаррієт, — мовив він з розчарованим виглядом, — все це зовсім не до речі. Ви приїхали не за тим, щоб слухати це. У вас на думці якась інша, приємніша тема. Поділіться ж нею зі мною, і будемо говорити більш-менш на рівних.
— Ні, тема ця ж самісінька, — зі щирим здивуванням відповіла Гаррієт. — Та й чому мало б бути інакше? Хіба не природно, що ми з Джоном останнім часом чимало говорили й думали про це? Містер Домбі, в якого він служив стільки років, — ви знаєте, на яких умовах, — тепер, як кажете, зубожів; а ми — ледь що не багачі!
Шляхетне, відкрите обличчя, яким воно завжди було, — миле обличчя, яке так подобалося кароокому парубкові, містеру Морфіну, відколи він його вперше побачив, тепер, опромінене радощами, здалося йому не таким принадним, як колись.
— Мені не треба пояснювати вам, — сказала Гаррієт, кидаючи погляд на своє жалобне вбрання, — через що змінилося наше матеріальне становище. Ви знаєте, що наш брат Джеймс, після того страшного випадку, не залишив заповіту і не мав інших родичів, крім нас.
Обличчя її трохи зблідло й посмутніло, але в цю мить здалося йому милішим, ніж хвилину тому. Здається, йому трохи відлягло від серця.
— Ви знаєте, — сказала Гаррієт, — нашу історію, історію обох моїх братів, зв'язану з тим безталанним, нещасливим джентльменом, про якого ви щойно так переконливо говорили. Ви знаєте, які ми — і Джон, і я — невибагливі і як мало треба нам грошей, по довгих роках такого життя, яке ми вели, тим паче, що Джон, дякуючи вам, заробляє зараз цілком достатньо. Ви не здогадуєтесь, про яку послугу прийшла я просити вас?
— Навряд. Ще хвилину тому здогадувався, а тепер, мабуть, ні.
— Про покійного брата я не казатиму. Якщо мертві знають, що ми робимо, то й… ви мене розумієте. Про живого я могла б багато чого сказати, але досить і того, що він вважає своїм обов'язком те, для чого я й прийшла просити вашої допомоги, і не заспокоїться, поки не виконає його.
Вона знову підвела очі, і обличчя її освітлюване радісним світлом, починало здаватись йому дедалі прекраснішим.
— Дорогий сер, — вела вона далі, — все це треба зробити без шуму і потай. Як це зробити — підкажуть ваші досвідченість і знання. Мабуть, містера Домбі можна буде переконати, що якусь частину його статків пощастило врятувати від банкрутства, або що це доброхітна данина його чесності та порядності від декого з тих, хто вів з ним солідні операції, або що це сплата якогось старого, забутого боргу. Способів, напевне, багато, і, думаю, ви виберете найкращий. Послуга, якої у вас прошу, і полягає в тому, щоб зробити це для нас так, як ви вмієте, — шляхетно, великодушно і розважно. І ще в тому, щоб ніколи не говорити про це з Джоном, який буде щасливий лише тоді, коли все це зробиться тихо, без розголосу чи схвалення, щоб нам залишено було якусь невеличку частину спадку, а з решти хай би містер Домбі одержував відсотки до кінця свого живоття, щоб ви не зрадили нашої таємниці, — хоч я цього й так певна, і щоб віднині навіть ми з вами якомога рідше згадували про неї — хай вона лишиться в моїй душі, як ще одна підстава дякувати богові й пишатися та радіти, що маю такого брата.
Таке променисте обличчя може бути тільки у янголів, коли до раю серед ста праведних вступає один розкаяний грішник. Сльози радощів, що виповнили їй очі не лише не затьмарили його, тільки ще більш роз'яснили.
— Я не був готовий до цього, люба Гаррієт, — помовчавши, мовив містер Морфін. — Чи маю я розуміти, що й ви свою частку спадщини хочете повернути на той же добрий намір, що й Джон?
— Звичайно, — відповіла Гаррієт. — Ми ж такий довгий час ділили з ним усе: і турботи, й надії, і наміри. Чи можу ж я вилучити себе з цього? Хіба я не маю права в усьому бути товаришем і спільником моєму братові?
— Борони боже, щоб я цьому перечив!
— Отже, ми можемо сподіватися на вашу поміч? — спитала вона. — Я знала, що можемо!
— Я не був би тим, ким… ким гадаю, я є — принаймні вірю, що є… якби не запевнив вас у цьому всім серцем і душею. Звичайно, можете; і, слово честі, таємниці вашої я не зраджу. Коли ж виявиться, що містер Домбі і справді в тяжкій скруті, — до якої, боюсь, він себе допроводить-таки, не піддаючись на жодні вмовляння, — то я допоможу вам і Джонові здійснити ваш намір.
Вона простягла руку і з щасливим, розчуленим обличчям подякувала йому.
— Гаррієт, — мовив він, затримуючи цю руку, — говорити зараз вам про ціну вашої жертовності — надто, коли йдеться про пожертву лише грошову, — було б і зайвим, і нескромним. Так само, як і радити вам добре обміркувати ваш намір або якось обмежити його. Я не маю права нівечити великий кінець великого діла, нав'язуючись зі своєю нікчемною особою. Зате маю повне право схилити голову перед тим, що ви мені довіряєте, і бути вдоволеним, що виходить воно з вищого і більш натхненного джерела, ніж моя мізерна житейська мудрість. Хочу сказати лише одне: я ваш вірний слуга, і ніким на світі не хотів би бути — тільки вашим слугою і близьким другом.
Вона ще раз сердечно подякувала йому й почала прощатися.
— Ви йдете додому? — спитав він. — Дозвольте провести вас.
— Ні, сьогодні ні, — відказала вона. — Я не йду додому. Мені треба ще зайти в гості, і неодмінно самій. Ви завтра заглянете до нас?
— Гаразд, прийду завтра, — погодився він. — А тим часом подумаю, як найкраще все влаштувати. Та й ви, може, подумаєте про це, люба Гаррієт, і… і, заодно, й про мене?
Він звів її вниз, де на неї чекав кеб, і не була б його хазяйка глуха, то чула б, як, відправивши кеб і йдучи сходами назад, він бурмотів, що всі ми — люди звички, і що то невесела звичка — бути старим парубком.
У себе в кімнаті він узяв віолончель, яка лежала на канапі між двох стільців, сів на свій стілець і, покивуючи головою другому, порожньому, довго-довго ще бриньчав на своєму інструменті. Емоції, що їх він спочатку вкладав у цей інструмент, при всій їх величезній патетичності й ніжності, годі було порівняти з почуттям, що малювалося на його обличчі й призначалося порожньому стільцеві, — останнє було настільки зворушливе, що містер Морфін мусив неодноразово вдаватись до панацеї капітана Катла й щосили терти лице рукавом. Мало-помалу, однак, віолончель, в унісон з його душевним станом, плавно перейшла на мелодію "Гармонійного коваля", і він програвав її знову і знову, поки рум'яне погідне обличчя його заяскріло, як правдивий метал на достеменному ковадлі. Одне слово, віолончель і порожній стілець були супутниками його парубоцького життя ледь не до півночі; і, поки він вечеряє, віолончель, приставлена до стіни в кутку канапи і вщент насичена гармонією цілого цеху гармонійних ковалів, поблимувала, здавалось, своїми зизастими очима на порожній стілець із невимовним розумінням.
Кучер найнятого Гаррієт кеба, очевидно, добре обізнаний з дорогою, петляв завулками передмістя, поки виринув на відкритий простір, де серед садків стояло кілька привітних старих будиночків. Коло хвіртки одного з них кеб зупинився і Гаррієт висіла.
На обережний її дзвінок вийшла білолиця, стражденного вигляду жінка із зведеними вгору бровами та похиленою набік головою і, вклонившись їй, повела її через сад до будинку.
— Як сьогодні почувається ваша підопічна, няню? — спиталася Гаррієт.
— Боюся, що погано, міс. О, як вона мені часом нагадує дядькову Бетсі Джейн, — відповіла білолиця в якомусь стражденному захваті.
— Чим саме? — спитала Гаррієт.
— Та всім, міс, — відповіла та. — Різниця тільки в тім, що ця доросла, а Бетсі Джейн, як вмирала, ще зовсім дитина була.
— Ви ж казали, вона одужала, — делікатно перечила Гаррієт, — що тим більше дає нам право надіятись, місіс Уїкем.
— Ах, міс, надія — гарна річ для того, хто має силу надіятись, — похитала головою місіс Уїкем. — Я особисто не маю, але не нарікаю на це. Просто заздрю щасливчикам, що її мають!
— Намагайтесь не зневірятися, — мовила Гаррієт.
— Спасибі за пораду, міс, — похмуро озвалася місіс Уїкем. — Якби я й мала таке бажання, то в цій глушині — вибачте за відвертість — воно б вивітрилось за двадцять чотири години. Та в мене його нема. Анітрошечки. Коли в мене й була яка крихта життєрадісності, то й ту відібрали в Брайтоні, кілька років тому, і, здається, мені з тим тільки краще.
І справді — то була та сама місіс Уїкем, яка заступила місіс Річардс, мамку маленького Поля, і яка вважала своїм здобутком вищезгадану втрату, що її зазнала під дахом люб'язної місіс Піпчін.
