Домбі і син - Діккенс Чарлз

Чудова, глибоко поміркована й освячена довголітнім досвідом система, згідно з якою на вихователів юнацтва, охоронців моралі, кураторок, менторів, сестер-жалібниць і тому подібне обирають найпохмурішу, найнуднішу людність, яку тільки можна знайти, забезпечила місіс Уїкем вельми пристойну роботу сиділки, а її вельми серйозній вдачі — гаряче схвалення захоплених і численних знайомих.

Місіс Уїкем, з її зведеними бровами й схиленою набік головою, присвічуючи, провела Гаррієт нагору, до чистенького, чепурного покою, а звідти — у ще одну, ледь освітлену кімнату, де стояло ліжко. В першій кімнаті сиділа жінка й бездумно дивилася крізь одчинене вікно у вечірню темряву. В другій, на ліжку, лежала тінь тієї, що одної зимової ночі так виклично змагалася з дощем і вітром, — впізнати її можна було хіба що з довгого чорного волосся, яке видавалось ще чорнішим проти безкровного обличчя й білизни постелі.

Ох, ця сила в очах і немічність плоті! Очі, що так жваво й жадібно метнулися до дверей, коли ввійшла Гаррієт, і безсила голова, неспроможна підвестися, що так повільно поверталася на подушці…

— Алісо! — лагідно озвалася гостя. — Я не запізнилася сьогодні?

— Мені завжди здається, що ви запізнюєтесь, хоч завжди приходите рано.

Гаррієт присіла біля ліжка й погладила виснажену руку.

— Вам краще?

Місіс Уїкем, що наче невтішна мара стояла в ногах недужої, рішуче замотала головою на знак протесту.

— Це не має значення, — ледве помітно всміхнулася Аліса. — Краще чи гірше — один день різниці не робить… а може, й того менше.

Місіс Уїкем, як людина серйозна, схвалила цю відповідь охканням, потицькала рукою по ковдрі, ніби мацаючи ноги хворої, чи вже не задубіли, і заходилась дзенькати пляшечками на столі, немов кажучи: "Поки ми ще тут, будемо заживати мікстуру".

— Так, — прошептала Аліса, звертаючись до своєї гості, — безпутство, гризоти сумління, блукання по світі, злидні, негоди, бурі в мені і наді мною — все це вкоротило мені життя. Я довго не потягну.

Вона взяла руку, що лежала на її руці, й притиснула до свого обличчя.

— Іноді лежу й думаю, що хотіла б іще пожити, щоб встигнути довести вам свою вдячність. Та це слабкість, і хутко минає. Для вас краще так, як є. І для мене краще.

Зовсім по-іншому тримала вона цю руку тоді, біля каміна, холодного зимового вечора! Дивися, несамовита погордо, дивися, безоглядна войовничість! Ось твій кінець.

Місіс Уїкем, доволі поподзвенівши слоїками, знайшла нарешті потрібну мікстуру. Місіс Уїкем суворо дивилася, як хвора п'є ліки, і, міцно закопиливши губи, та й брови, теж похитувала головою, показуючи, що жодні тортури не змусять її визнати, що це — безнадійна справа. Потім місіс Уїкем побризкала кімнату якоюсь пахучою рідиною, — немов гробокоп, що посипає попелом попіл, прахом прах — вона-бо була жінка серйозна, — й подалася наниз скуштувати печеного м'яса з чиїхось поминок.

— Коли це було, — спитала Аліса, — що я приходила до вас розповісти про те, що зробила, а вам сказали, що вже запізно за ними їхати?

— Рік з чимось.

— Рік з чимось, — повторила Аліса, пильно дивлячись на неї. — І стільки місяців минуло відтоді, як ви привезли мене сюди!

— Так, — відповіла Гаррієт.

— Привезли, перемігши мене добром та лагідністю. Мене! — гукнула Аліса, і втулила в ту руку скривлене обличчя. — І своєю жіночістю, словами жінки і вчинками янгола зробили з мене людину!

Схилившись над ліжком, Гаррієт старалася заспокоїти її. За якийсь час Аліса, все ще тримаючи її руку при обличчі, попросила покликати матір.

Гаррієт кілька разів гукнула стару, але та, задивлена у темряву за відчиненим вікном, не чула. Тільки коли Гаррієт підійшла й торкнула її, стара рушилася з місця.

— Мамо, — мовила Аліса, знову беручи Гаррієт за руку і з любов'ю дивлячись на неї своїми блискучими очима, — старій же тільки кивнула пальцем, — розкажіть їй те, що знаєте.

— Зараз, моя люба?

— Так, мамо, — тихо й урочисто відповіла Аліса, — зараз.

Стара, що, здавалося, нетямилась від переживань, мук сумління чи горя, підшкандибала до ліжка з протилежного боку, вклякнула і, тулячи зморщене обличчя до ковдри, а простягнену руку — до доччиного плеча, почала:

— Моя красунечка…

О боже, що то за зойк був, яким вона урвала мову, вдивляючись у жалюгідну постать на ліжку!

— Давно вже не така, мамо. Давно вже зів'яла, — мовила Аліса, не глядячи на неї.— Дарма бідкатись.

— Моя доня, — запинаючись, говорила стара, — моя дівчинка скоро одужає і всіх їх красою затьмить.

Аліса журно всміхнулася до Гаррієт, щільніш пригорнула її руку, але не мовила нічого.

— Вона скоро одужає, кажу, — повторила стара, махаючи комусь всохлим кулаком, — і всіх їх затьмить красою. А так, затьмить. Я кажу, затьмить! — скрикнула вона, немов гаряче сперечаючись з якимось невидимим супротивником. — Мою доню понехтували, одштовхнули, але вона, якби захотіла, могла б похвалитися кревним зв'язком з гордіями! Ага! З гордіями! Є зв'язки, що обходяться без ваших попів та обручок, — вони можуть створити їх, але зірвати не можуть, — і моя дочка кревно зв'язана з неабиким. Покажіть-но мені місіс Домбі, і я покажу вам Алісину двоюрідну сестру.

Гаррієт перевела погляд на блискучі очі, що пильно дивилися на неї, і прочитала в них підтвердження цим словам.

— А що? — гукнула стара, задерши від марнославства свою хитливу голову. — Хоч я стара й паскудна — мене не так літа зістарили, як життя, — а ж і я була колись молоденька. А, і гарненька теж! Я була свого часу гожа сільська дівчина, моя люба, — простягла вона поверх ліжка руку до Гаррієт, — на всі боки гожа. Там, у моїх краях, батько місіс Домбі і його брат були найвеселіші, наймиліші з тих джентльменів, що наїжджали з Лондона, обидва давно повмирали. Боже, боже, як давно! І брат — батько моєї Аліси — помер перший.

Вона звела голову і втупилася поглядом в обличчя доньки, немов за спогадами про власну молодість згадалися їй і юні літа її дитини. Тоді раптом припала обличчям до постелі й накрила голову руками.

— Вони були такі подібні, — провадила далі стара, не підводячи очей, — як можуть бути лише брати, майже однолітки, — скільки пригадую, між ними десь із рік різниці було… і якби ви бачили, як я колись, мою доню поруч із дочкою того, другого, ви переконались би, що, при всій несхожості їхніх убрань і життя, вони були як одна. О, невже та схожість пропала, невже моя дівчинка… тільки моя дівчинка мусила отак змінитися?

— Всі ми змінимось, як прийде пора, мамо, — зауважила Аліса.

— Пора! — скрикнула стара. — А чому їй не прийшла як моїй дівчинці? Мати її, дійсно, змінилася — виглядала не молодша за мене, і вся в зморшках під отим мальовидлом, — але сама вона — сама вона гарна! Що я такого зробила, чим я була гірша за неї, що тільки моя дівчинка мусить лежати тут, в'янучи?

З тим же несамовитим зойком вона кинулася до кімнати, звідки прийшла, але одразу ж у нестямі повернулася назад і, підшкандибавши до Гаррієт, сказала:

— Оце все Аліса звеліла мені переказати вам, голубочко. Це все. Я все це довідалась, літом в Уоріку, коли якось почала розпитувати про неї, хто вона і що. Та тоді з таких родичів мені не було ніякого пожитку. Вони й не признали б мене, не дали б нічого, бо не мали. Правда, згодом я, може, й вициганила б у них якийсь гріш, якби не моя Аліса — вона, певно, мене за це вбила б. Вона ж теж горда по-своєму, як і та, — сказала стара, боязко доторкнувшись до обличчя дочки й відсмикнувши руку, — хоч вона й он яка тихенька зараз. Але вона ще затьмить їх усіх. Ха-ха-ха! Хто-хто, а вона затьмить їх, моя красунечка!

Сміх, з яким вона пішла з кімнати, був страшніший за той зойк; страшніший, ніж безтямне, дике голосіння, яким він закінчився; страшніший, ніж здитинілий вигляд, з яким вона сіла на своє старе місце і втупила очі в темряву.

Весь цей час Аліса не зводила очей з обличчя Гаррієт й не пускала її руки.

— Лежачи тут, я думала, — мовила вона, — що краще, якби ви це знали. Це, здавалось мені, могло б прояснити дещо, чому я так зачерствіла. Я в своєму неправедному житті стільки наслухалась про забутий мною обов'язок, що вирішила нарешті: обов'язок щодо мене ніхто не пам'ятав, а що сіють, те і жнуть. Я навіть чомусь вирішила, що й високородні дами, коли в них погані матері і в домі негаразд, по-своєму теж неправедні, тільки що шлях у них не такий брудний, як у мене, за що й повинні дякувати богу. Та все це вже минулося. Тепер все воно — наче сон, якого і пригадати, і збагнути важко. Воно почало видаватися сном, з дня на день примарнішим, відколи ви стали приходити й сидіти тут і читати мені. Я вам переказую тільки те з нього, що ще пригадую. Може, почитаєте трошки?

Гаррієт визволила руку, щоб відкрити книгу, але Аліса на мить затримала її.

— Ви не забудете про мою матір? Я прощаю їй, коли є за що. Знаю, що й вона мені прощає і болить серцем. Не забудете її?

— Ніколи, Алісо.

— Ще хвилиночку! Покладіть мені голову так, люба, щоб, коли читатимете, я могла бачити ті слова на вашому милому личку.

Гаррієт вволила її бажання й почала читати. Вона читала вічну книгу для всіх потомлених і обтяжених понад сили; для всіх нещасних, пропащих і занедбаних на цій землі, — читала благословенну повість, в якій сліпі, криві, паралічні жебраки, злочинці, затавровані ганьбою жінки, — всі парії нашого прекрасного суспільства знаходять кожен свою долю, якої повік-віків, доки існує цей світ, ні людська гординя, ні байдужість, ні лукаві мудрування у них не спроможні відібрати ані зменшити бодай на одну тисячну часточку атома, — читала про душпастирство того, хто через ціле людське життя, через усі його надії й безнадії, від народження й до смерті, від дитинства й до старості не оминає прихильністю і співчуттям жодної обставини чи події, жодної прикрості й страждання.

— Я приїду завтра рано-вранці, — сказала Гаррієт, закриваючи книгу.

Блискучі очі, що весь час дивилися на неї, заплющились на мить і знову розплющились. Аліса поцілувала й поблагословила її.

Ті ж таки очі проводжали її до дверей, і в них, і на спокійному обличчі світилася посмішка, коли двері зачинилися.

Очі ті вже ніколи не глянули в інший бік. Вона поклала руку на груди, прошептала святе ім'я того, про кого їй читали, і життя відійшло їй з обличчя, немов загасили світло.

На ліжку уже не було нічого — тільки руїна смертної оболонки, яку колись шмагали дощі, та чорне волосся, що майоріло колись на зимовому вітрі.

Розділ п'ятдесят дев'ятий

ВІДПЛАТА

Нові зміни зайшли у великім будинку на довгій похмурій вулиці, де минало колись самотнє дитинство Флоренс.