Домбі і син - Діккенс Чарлз
Діло просте. Когось із них треба переполовинити?
По цих словах Курча впустило на землю свій капелюх, лівицею зробило удаваний випад, правицею нанесло уявному супротивникові тяжкий удар, бадьоро трухнуло головою й стало спокійно.
— Ну, хазяїне, — спитало Курча, — будем підскакувати чи обскубем? Одне з двох.
— Твої слова, Курча, брутальні,— зауважив містер Тутс, — а зміст їх неясний.
— То я скажу вам ось що, хазяїне, — відповіло Курча. — Справа стоїть так. Це нікчемство.
— Що нікчемство, Курча? — не зрозумів містер Тутс.
— Це! — мовило Курча, жахливо скрививши переламаного носа. — О! Ну, хазяїне! Що це таке? Коли можна піти стукнути про цю парочку отому крохмаленому, — цей зневажливий термін, слід здогадуватись, позначав містера Домбі,— і коли можна виперти дух і з переможця, і з цілої тої компанії, ви хочете здатися? Здатися! — з презирством мовило Курча. — Фе, це нікчемство.
— Курча, та ти просто яструб якийсь! — суворо відказав містер Тутс. — В тебе хижі почуття.
— Мої почуття, хазяїне, бойові і вибагливі, — відповіло Курча. — Ось які мої почуття. Я не терплю нікчемності. На мене публіка дивиться, я складатиму звіт у "Маленькім Слоні", і хазяї мої не мають права бути нікчемними. А це нікчемність! — з іще більшим притиском повторило Курча. — Отак. Нікчемність!
— Курча! — сказав містер Тутс. — Ти мені гидкий.
— Хазяїне, — відповіло Курча, накладаючи капелюха, — як на те пішло, то ви мені теж. Слухайте! Ось моя пропозиція! Ви мені не раз і не два казали про утримання шинку. Ну, то дайте мені взавтра півсотні і пустіть з богом.
— Курча, — сказав містер Тутс, — коли в тебе такі огидні почуття, я охоче розстануся з тобою на цих умовах.
— По руках, — сказало Курча. — Сторгувалися. Ваша поведінка до моїх приписів не підходить, хазяїне. Бо то нікчемність, — сказало Курча, не здатне ні проминути це місце, ні поставити крапку. — Ось як! Нікчемність!
Отже, містер Тутс і Курча вирішили розстатися, не досягши згоди у питаннях моралі, і містер Тутс, лігши спати, мав щастя бачити уві сні Флоренс, яка думала про нього в останній вечір свого дівочого життя й просила переказати, що любить його.
Розділ п'ятдесят сьомий
ЩЕ ОДНЕ ВЕСІЛЛЯ
Містер Саундс, церковний сторож, і місіс Міф, що доглядає платні лави, вже спозарання заступили на свої пости в тій славній церкві, де колись вінчався містер Домбі. А сьогодні один жовтовидий підтоптаний джентльмен з Індії має взяти за себе одну молоду жінку, тож очікується прибуття аж шести повних карет, а ще місіс Міф чула, ніби жовтовидий джентльмен міг би вимостити діамантами всю дорогу до церкви, і не збіднів би й на краплю.
Вінчання має бути розкішне; службу правитиме сам превелебний декан, а наречену, мов якийсь надзвичайний дарунок, віддаватиме молодому хтось, хто спеціально для цього прийде з Королівської кінної гвардії.
Цього ранку місіс Міф ставиться до бідного люду ще нетерпиміше, ніж звичайно, а в цьому вона завжди дотримується строгих поглядів, бо це питання пов'язане з безплатними місцями. Місіс Міф не вивчає політичної економії (вона гадає, що ця наука має щось спільного з сектантством: "З баптистами чи з веслеянцями", — каже вона), але ніяк не може зрозуміти, навіщо бідноті шлюб. "Казна-що! — каже місіс Міф, — ви їм читаєте тих же молитов, а замість соверенів дістаєте шестипенсовики!"
Містер Саундс, церковний сторож, ліберальніший за місіс Міф, бо він не доглядає платних лав. "Так мусить бути, мадам", каже він. "Треба женити їх. Треба мати народні школи для їхнього виховання і треба мати постійну армію. Треба женити їх, мадам, — робить висновок містер Саундс, — ради блага краю".
Містер Саундс сидить на сходах, а місіс Міф стирає в церкві порохи, коли туди входить молода, скромно вдягнена пара. Висмоктаний капелюшок місіс Міф рвучко повертається до них, бо в такому ранньому візиті вона вбачає ознаку таємного шлюбу. Та вони не збираються одружуватись — "тільки пройтися по церкві!" — пояснює молодий джентльмен. А що він всовує в жменю місіс Міф дещо приємне, то її оцтуватий вид ясніє, а висмоктаний капелюшок та вся суха, кістлява постать присідають, похрускуючи.
Місіс Міф закінчує стирати порохи та підбивати подушки, — бо, кажуть, у старого жовтовидого джентльмена дуже ніжні коліна, — але не спускає свого лискучого ока, що навикло пильно наглядати за лавами, з молодих людей, що ходять по церкві. "Акхи! — кахикає місіс Міф, і кашель її сухіший, ніж сіно в подушках, доручених її доглядові, — ви ще до нас прийдете, і то дуже скоро, мої голуб'ятка, або я зовсім не розуміюся на цих справах!"
Голуб'ятка дивляться на таблицю в стіні — пам'ятку по якомусь небіжчикові. Вони стоять далеченько від місіс Міф, але місіс Міф краєчком ока бачить, як вона тулиться до його ліктя і як його голова хилиться до неї. "Гаразд, гаразд, — каже місіс Міф, — вам і не таке можна, бо парочка з вас — те, що треба!"
У зауваженні місіс Міф немає нічого особистого. Вона просто оцінює товар. Молодята цікавлять її навряд чи більше, як труни. Ця стара леді така сухоребра, пряма і жорстка, як церковна лава, і почуття в ній знайдете не більше, ніж у дошці. Натомість містер Саундс, чоловік тілистий, із кармазиновими вилогами в лівреї, зовсім іншої вдачі. Стоячи на сходах і дивлячись услід молодій парі, він каже місіс Міф, що в дами гарна постава, правда ж, і, скільки можна було бачити (бо дама виходила з похиленою головою), напрочуд гарне обличчя. "Взагалі, місіс Міф, — задоволено резюмує містер Саундс, — вона, сказати б, як повна рожа".
Що місіс Міф підтверджує благеньким кивком свого висмоктаного капелюшка, але аж ніяк не схвалює, і клянеться в душі, що не віддалася б за містера Саундса ні за які гроші, хай навіть він і церковний сторож.
А про що ж розмовляють молоді люди, вийшовши з церкви та прямуючи до воріт?
— Дякую, любий Уолтере. Тепер я можу їхати спокійно.
— Коли повернемося, Флоренс, то знову прийдемо на його могилку.
Флоренс зводить на миле обличчя очі, такі ясні від сліз, і ще щільніше тулиться до його ліктя.
— Ще зовсім рано, Уолтере, вулиці майже порожні Пройдімося трішки.
— Втомишся, моє серденько.
— О, ні. Це я тоді стомилася, коли ми вперше ходили вдвох, а сьогодні так не буде.
І Флоренс та Уолтер, що не дуже змінилися відтоді, — вона така ж проста та щира, він — такий же щирий і повний надій, а тепер ще й гордий з неї, — разом ідуть вулицями міста у день їхнього вінчання.
Навіть тоді, давним-давно, під час тої першої спільної прогулянки, не почували вони себе такими далекими від навколишнього світу, як сьогодні. Навіть тоді земля під їхніми дитячими ногами не була така зачарована, як тепер. Своє довір'я та любов дитина може віддавати кому й де завгодно, але жіноче серце Флоренс, з його неподільним скарбом, могло відкритися лише раз, а зневажене чи зраджене могло тільки зів'янути й умерти.
Вони вибирають найтихіші вулиці і здалека оминають ту, де міститься її колишній дім. Стоїть чудовий, теплий літній ранок, і сонце ще ясно світить над їхніми головами, поки вони не поринуть у мряку, що поволі огортає Сіті. В крамницях вже виставлено всі їхні багатства: самоцвіти, золото й срібло вилискують проти сонця у вітринах ювелірів, а великі будинки, під якими вони проходять, кидають на них свою величну тінь. Але і крізь тінь, і крізь світло вони крокують разом, повні любові, не помічаючи нічого довкола, не думаючи ні про які багатства чи домівки, крім тих, що їх знайшли одне в одному.
Вулиці поволі вужчають, темнішають; сонце тепер то жовте, то червоне, — можна бачити тільки крізь мряку і тільки на розі, або на майданчику з одним-єдиним деревом, чи однією з незліченних церков, або на брукованому під'їзді до чиїхось сходів, чи на кладовищі з кількома зчорнілими нагробками та гробницями. Повна довіри й любові, спираючись на його руку, крокує Флоренс крізь усі ті тіняві вулиці, закутки і сутки, щоб стати йому дружиною.
Серце її починає калатати швидше, коли Уолтер каже, що до їхньої церкви вже близько. Вони проходять повз кілька великих складів — біля їхніх брам стоять фургони і метушаться люди, заступаючи дорогу, але Флоренс їх не бачить і не чує. І от наступає тиша, день мерхне, і вона, тремтячи, стоїть у церкві, де якось дивно тхне льохом.
Дідок у витертому костюмі, що відає розчарованим дзвоном, чекає на паперті простоволосий, — капелюха він поклав у купіль, бо він тут паламар і почувається як удома. Він запроваджує їх до старої, темної, припалої порохом і оббитої деревом ризниці, схожої на буфет, який ставлять у кутку і з якого вийнято полиці; поточені червою реєстраційні книги відгонять звітрілою табакою, від чого повно сліз. Заводіяка тут же починає чхати.
Якою ж молодою та вродливою видається наречена в цій ветхій, запорошеній споруді, де під стать їй один лише її чоловік! Там же присутній ще й старий, порохнявий причетник, який у проході навпроти, по той бік оборонного частоколу тримає щось схоже на крамничку перестарілих новин. Там же присутня стара порохнява доглядачка платних лав, яка не тримає нічого, — просто тримається і вважає, що і з цим має досить роботи. Там же присутній і старий, порохнявий сторож (це той самий сторож і та сама доглядачка, що бігали минулої неділі за містером Тутсом), який вчащає до одного Святого братства, якому по сусідству належить садиба з таким малюванням на вікні, якого людське око ще не бачило. Там же стирчать запорошені дерев'яні карнизи та виступи над вівтарем, на хорах, на стінах і над написом про те, що вчинив голова й покровителі Святого братства року тисяча шістсот дев'яносто четвертого. Там же, над кафедрою й аналоєм, висять старі порохняві резонатори, наче важкі віка, призначені для придушення священиків, якщо вони проповідуватимуть єресь. Взагалі там найрізноманітніші умови для збирання всякого пороху, — за винятком церковного цвинтаря, де можливості для цього дуже обмежені.
У церкву вступають капітан Катл, дядько Сол і містер Тутс; священик у ризниці накладає на себе стихар, а причетник ходить круг нього, здмухуючи зі стихаря порох; молодий з молодою стають перед вівтарем. У молодої немає дружок, — хіба що Сюзанна Ніппер, і кращого батька, — лише капітан Катл. Якийсь чоловік на милиці, з синім лантухом у руках і зогнилим яблуком у зубах, зазирає до церкви, але, не вздрівши нічого цікавого, шкандибає геть, лунко цокаючи своєю дерев'янкою.
На Флоренс, коли вона, боязко схиливши голову, стоїть навколішках біля вівтаря, не падає жодний благословенний промінь світла.
