Домбі і син - Діккенс Чарлз

Вони діють на мене, як… але, — обірвав сам себе містер Тутс, — це вже відступ від теми, й абсолютно пустий.

Що відповісти на це можна було лише новою подякою, то Флоренс знову йому подякувала.

— Я хотів би скористатися нагодою, міс Домбі, — мовив містер Тутс, — якщо можна, і дещо пояснити. Я мав би приємність при… привезти Сюзанну й раніше, але, по-перше, ми не знали, як звати родича, до якого вона поїхала, а по-друге, вона встигла тим часом переїхати до іншого родича, і якби не розум Курчати, не знаю навіть, чи пощастило б мені її знайти.

Флоренс була певна, що пощастило б.

— Та річ, проте, не в тому, — вів далі містер Тутс. — Товариство Сюзанни, можу запевнити вас, міс Домбі, було великою втіхою й розрадою для мене, при моєму стані духу, який легше уявити, ніж описати. Вже сама поїздка була мені нагородою. Та річ усе ж не в тім. Міс Домбі, я казав уже, що не належу до тих, у кого бистрий розум Я цього цілком свідомий. Думаю, ніхто краще за мене не знає, який я… коли це надто грубий вираз, я сказав би, який я слабкий… на голову. А втім, міс Домбі, я дуже добре розумію, як стоїть справа з… з лейтенантом Уолтерсом. Та хоч яким болючим для мене може бути стан цієї справи (що абсолютно пусте), я мушу все ж визнати, що лейтенант Уолтерс видається мені людиною, достойною щастя, яке впало на його… чоло. Хай же він носить його довго і цінує його, як би робила це цілком інша, недостойна особа, імення якої не варте ніякої уваги. А зрештою, і не в тім річ. Міс Домбі, капітан Джілс — друг мені, і я думаю, що в даний період часу капітанові Джілсу було б приємно, якби я вряди-годи заходив сюди. І мені було б приємно заходити сюди. Та тільки я не можу забути, як фатально повівся одного дня на площі в Брайтоні, і якщо присутність моя тут, хоч найменшою мірою буде неприємна для вас, то прошу єдиного — сказати мені про це зараз, — і запевняю, що чудово зрозумію вас. Я в жодному разі не вважатиму це негречністю, навпаки, — буду незмірно щасливий на виявлене мені довір'я!

— Містере Тутсе, — відповіла Флоренс, — якби ви — мій старий, вірний приятель — перестали бувати у цьому домі, ви зробили б мені велику прикрість. Бачити вас завжди буде мені втіхою.

— Міс Домбі, — сказав містер Тутс, видобуваючи свій носовичок, — коли я й просльозився, то це сльози радості. Все це — пусте, і я страшенно вам вдячний. Дозвольте зазначити — після всього того, що ви так сердечно сказали, — що я більше не маю наміру нехтувати власною особою.

Це зізнання викликало на обличчі Флоренс надзвичай но милий вираз крайнього подиву.

— Я хочу сказати, — пояснив містер Тутс, — що, поки мене не покличе тиха могила, вважатиму за свій обов'язок, як людська істота, тримати себе в якнайкращій формі і… і ходити в таких начищених черевиках, як… як дозволятимуть обставини. Це, міс Домбі, останній раз, що я насмілився виступити із такими особистими зауваженнями. Дуже, дуже вам вдячний. Хай я, загалом беручи, не такий тямущий, як би того хотілося моїм друзям та й мені самому, але, слово честі, я дуже добре тямлю, що таке доброта і тактовність. Мені здається, — натхненно сказав містер Тутс, — що в цю хвилину я міг би надзвичайно яскраво висловити свої почуття, якби… якби тільки знайти початок.

Початок, очевидно, не знайшовся, бо почекавши на нього хвилин зо дві і не дочекавшись, містер Тутс хапливо попрощався і побіг шукати капітана, який був у крамниці.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — те, що зараз відбудеться між нами, має відбутися під святим покровом таємниці. Це продовження того, капітане Джілсе, що відбулося між мною і міс Домбі нагорі.

— Що в рубці, що на реях, так, хлопче? — пробурмотів капітан.

— Цілком правильно, капітане Джілсе, — гаряче погодився містер Тутс, тим гарячіш, що зі слів капітанових не второпав анічогісінько. — Міс Домбі, як я розумію, незабаром має побратися з лейтенантом Уолтерсом?

— Атож, хлопче! Ми всі тут одна команда… Уолтер і Втіха серця дійсно мають поєднатися в храмі сув'язі як тільки зроблять заповіді, — шепнув йому на вухо капітан.

— Заповіді, капітане Джілсе? — повторив містер Тутс.

— У церкві, он там, — пояснив капітан, тицьнувши пальцем поза плечі.

— А! — сказав містер Тутс.

— А по тому, — хрипким шепотом сказав капітан, ляснувши містера Тутса по грудях, і з виразом безмежного захвату відкинувся на спинку стільця, — що по тому? А по тому це миле створіння, виховане в таких делікатних умовах, як заморська пташка, попливе через моря-океани разом з Уолтером до Китаю.

— Боже милий! капітане Джілсе!

— Атож, — кивнув головою капітан. — Торговий корабель, що підібрав Уолтера після урагану, в якому і сам збився з курсу, плив до Китаю, тож Уолтер відбув з ними цю подорож і завоював собі визнання на борту і на суші бо то ж найкращий хлопець у світі, — а що в Кантоні помер їхній суперкарго, то Уол-ра, який доти був за клерка, призначили на цю посаду, і тепер він — суперкарго на іншому кораблі того ж власника. Отож, як бачите, — задумано повторив капітан, — наше миле створіння полине через моря-океани разом з Уолтером аж до Китаю.

Містер Тутс і капітан дружно зітхнули.

— Ну, що ж, — провадив капітан далі. Вона його щиро любить. І він її щиро любить. Ті, хто мав би любити та берегти її, цькували її як звіра. Коли вона, вигнана з дому, прийшла до мене й упала отам на підлогу, її зранене серденько розірвалося. Я знав це. Я Едвард Катл — і зараз це бачу. І ніщо його незцілить тільки щира, ніжна, міцна любов. Якби я не знав цього, якби не знав, що вона кохає Уол-ра, а він її, братику, то я скорше дав би собі відрубати оці сині руки та ноги, аніж пустив би її в плавання. Але я знаю це, ну, то що ж? Тож я кажу "Бог їм у поміч, і хай буде так! Амінь".

— Капітане Джілсе, — мовив містер Тутс, — дозвольте мати приємність потиснути вашу руку. Ви вмієте так висловитись, що мені аж у грудях тепло стає. І я кажу "Амінь". Ви ж знаєте, капітане Джілсе, що і я міс Домбі обожнював.

— Веселіш! — гукнув капітан, кладучи руку йому на плече. — Тримайся, хлопче!

— Я маю такий намір, капітане Джілсе, — бути веселішим, — із запалом відповів містер Тутс. — І триматися, як тільки зможу. Коли розверзеться тиха могила, капітане Джілсе, я буду готовий до похорону, але не раніше. Однак, не маючи зараз певності щодо свого самовладання, хочу сказати вам і просив би вас ласкаво переказати й лейтенантові Уолтерсу ось що.

— Переказати ось що, — луною обізвався капітан. Спокійно!

— Оскільки міс Домбі була така невимовно ласкава, — мовив містер Тутс з повними сліз очима, — кажучи, що моя присутність не тільки не неприємна для неї, а навпаки, й оскільки і ви, та й усі тут, не менш терпляче й поблажливо ставитесь до того, хто… хто, безперечно, — в голосі містера Тутса забриніла тужлива нотка, — можна сказати, народився через непорозуміння, то я, поки ми всі ще вкупі, заходитиму сюди коли-не-коли увечері. Але я ось про що хочу просити. Якщо трапиться, що мені несила стане дивитися на щастя лейтенанта Уолтерса, і я раптом вибіжу геть, то сподіваюся, капітане Джілсе, що ви і він сприймете це як мою біду, а не вину чи брак самовладання і, твердо знаючи, що я не зичу лиха жодній живій істоті, а найменше з усіх лейтенантові Уолтерсу, — поясните, так ніби знічев'я, що то я пішов прогулятися, чи там подивитись, котра година на дзигарі Королівської біржі. Якби ви могли піти на таку угоду, капітане Джілсе, і поручитися за лейтенанта Уолтерса теж, то для моєї душі це було б таким величезним полегшенням, за яке я радо віддав би чималу частку своїх статків.

— Не треба слів, хлопче, — перебив його капітан. — Хоч який сигнал ви подасте, ми з Уолтером зрозумієм і відповімо як слід.

— Мені набагато легше стало, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Я б так захотів зберегти тут добру думку про себе. Я… у мене добрі наміри, слово честі, тільки що, може, їх погано видно. Це так, знаєте, — сказав містер Тутс, — якби "Берджес і К°" хотіли пошити замовникові якісь небачені штани і не могли викроїти того, що мали в уяві.

Після такого винахідливого порівняння, яким він явно трохи пишався, містер Тутс побажав капітанові Катлу всякого добра і пішов.

Добряк капітан, маючи в себе вдома Втіху свого серця та Сюзанну, що доглядала її, сяяв від щастя. З плином часу він дедалі дужче сяяв чимраз більшим щастям. По кількох нарадах з Сюзанною (розум якої він глибоко поважав і не міг забути її мужній випад проти місіс Мак-Стінджер) капітан запропонував Флоренс, з обачності й задля нерозголошення таємниці, щоб замість дочки літньої дами, яка під синьою парасолькою сиділа на Леденгольськім базарі, тимчасово найняти для хатніх робіт когось іншого, кого б вони знали і на кого могли би звіритись. Сюзанна, присутня при розмові, назвала ім'я місіс Річардс, про яку вже раніше говорила капітанові. Флоренс аж проясніла, почувши це ім'я, і Сюзанна, вирядившись того ж таки дня до господи Тудлів, тут-таки й повернулася ввечері з тією ж червонощокою, яблуковидою Поллі, яка вилила на Флоренс при зустрічі мало що менше почуттів, чіж колись сама Сюзанна Ніппер.

Після залагодження цієї стратегічної справи (котрим капітан був надзвичайно вдоволений, як був він тепер вдоволений з усього, що б не робилося) Флоренс лишалося підготувати Сюзанну до неминучої розлуки. Це завдання було вже набагато важче, бо міс Ніппер мала вельми рішучу вдачу і твердо постановила, що повернулася вона для того, аби не розлучатися зі своєю панночкою ніколи.

— Щодо платні, люба міс Флой, — казала вона, — то ви не захочете ображати мене, натякаючи на неї, бо я поклала гроші в ощадний банк і зовсім не збираюся продавати свою роботу та любов у такий час, навіть якби я з тим банком і не зналася або й усі вони прахом пішли, але я завжди була при вас, кохана, відколи вашої матусі не стало, і хоч я не цяця, але ж ви звикли до мене і, о панночко моя люба, рідна, це стільки років, навіть не думайте їхати кудись без мене, бо цього не може й не повинно бути!

— Сюзанно, голубонько, я ж їду в довгу, довгу дорогу.

— Ну й що з того, міс Флой? Значить, я й поготів буду вам потрібна. Довжина доріг — то не перепона, як на мене, хвалити бога, — відповіла палка Сюзанна.

— Але ж я їду з Уолтером, Сюзанно, а з Уолтером я ладна їхати куди завгодно… скрізь! Уолтер бідний, і я не багатша, тож мушу навчитися і сама собі раду давати, й помагати йому.

— Люба моя міс Флой! — скрикнула Сюзанна, знову загорівшись і завзято труснувши головою, — ні для кого не новина, що ви вмієте дати раду і собі, й іншим, маючи найтерплячіше, найщиріше, найшляхетніше серденько на світі, але дозвольте, я перебалакаю з містером Геєм і узгоджу це з ним, бо такого, щоб ви самі блукали світом не може і не повинно бути.

— Сама, Сюзанно? — повторила Флоренс. — Сама? Та ж Уолтер мене бере з собою! — Ах, яка ясна, повна дива й зачарування посмішка засяла на її обличчі! Шкода, що він її не бачив. — Я певна, що ти не станеш говорити з Уолтером, коли я попрошу, — ніжним тоном додала вона, — а я прошу — не треба, дорогенька.

— Ну чому ж, міс Фло? — схлипнула Сюзанна.

— Тому, що я виходжу за нього заміж, — відповіла Флоренс, — аби віддати йому все моє серце, аби жити для нього й умерти з ним.