Домбі і син - Діккенс Чарлз

У безсилості своїй він лютував на Едіт, ненавидів містера Домбі, ненавидів самого себе, а проте тікав і не міг вдіяти інакше.

Знову й знову прислухався, чи не чути стукоту коліс навздогін. Знову й знову здавалося, що він чує його, і дедалі гучніший. Аж нарешті почув його так явно, що вигукнув "Стій!", воліючи згаяти час, аніж мучитись непевністю.

Слово це враз зупинило усе — екіпаж, коней і візника — купою посеред дороги.

— Чорт! — скрикнув, озираючись, візник. У чім річ?

— Тихо! Що то?

— Що?

— Отой шум.

— Та стій же ти, розбійнику клятий! — до коня, що дзеленькнув бубонцями. Який шум?

— Ззаду за нами. Чи не карета жене? О! Що це?

— Та заспокойся ж ти, свиняча твоя голово! — до іншого коня, який укусив сусіду, а той наполохав решту двох, що шарпнулися вперед і заточились. — Нічого там нема.

— Нічого?

— Нічого, світанок тільки.

— Ви, здається, маєте рацію. І справді, нічого не чути. Рушайте!

Спочатку екіпаж, повитий клубом пари, що здіймається над кіньми, рушає поволі, бо візник, без потреби затриманий, невдоволено витягає складного ножа й прилаштовує до батожилна новий ремінь. Тоді — "Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го!" — і знову дикий гін.

Тільки тепер зорі блякли, займався день і, стоячи в екіпажі та дивлячись назад, він міг бачити дорогу, яку проїхав, і пересвідчитись, що на ній, скільки кинути оком, немає жодного подорожнього. Незабаром був уже божий день, сонце сяло над ланами та виноградниками, і поодинокі робітники, прокинувшись од сну в тимчасових халупах, зведених поруч із купами каміння на дорозі, вже працювали, лагодячи шлях, або снідали хлібом. Там і тут видніли селяни, що йшли на поле чи на базар, чи з порога своїх убогих домівок витріщалися на екіпаж, коли той проносився мимо. Ось і поштова станція, по кісточки в багні, серед звалищ димучого гною та піврозвалених господарських будівель; і на всю цю милу картину дивиться величезний, безформний, всім вітрам відкритий старий замок, — половина вікон його осліпла, і зелена пліснява ліниво повзе по ньому, від оточеної балюстрадою тераси аж до гостроносих дашків над башточками.

Понуро забившись у куток фаетона й подеколи — як тільки траплялася якась миля рівної, відкритої дороги — зводячись на ноги, щоб дивитись назад, він бажав лише одного — їхати якнайшвидше, і все так само мучився думками, які плуталися йому в голові, і все так само відкладав їх на потім.

Сором, розчарування й досада гризли йому серце, а постійний страх, що кого доженуть, а чи переймуть — гнітив. Він, невідомо чому, боявся навіть стрічних подорожніх, — неабияк нестерпне відчуття жаху, що охоплювало його вночі, наверталося й удень, і з не меншою силою. Монотонне дзеленькання бубонців і дудніння копит, монотонність його тривоги й безсилої люті, монотонний коловорот страху, жалю та пристрасті, який вирував у ньому, обертав подорож в якесь примарне видиво, де єдиною реальністю були лише його муки.

То було видиво довгих шляхів, що тяглись до обрію, завжди далекого й завжди недосяжного. Видиво кепсько забрукованих міст на горбах і в низинах, з обличчями у темних отворах дверей і криво засклених вікнах, з рядами заляпаних болотом, поприв'язуваних биків та корів на продаж, що тіснилися в довгих, вузьких вулицях, бодалися та хвицялися, дістаючи по пласких лобах такими ломаками, що здатні були проламати череп, з мостами, перехрестями, церквами, поштовими станціями, де запрягали нових коней, які зовсім не хотіли запрягатись, а коні, з останнього перегону, змилені, задихані, тулили докупи стражденні, понурі голови коло стаєнних дверей; видиво кладовищ з чорними похилими хрестами і посохлими вінками на них, і знову довгих, довгих шляхів, що тяглися вдалечінь по пагорбках та долинах, до облудного обрію.

Видиво ранку, полудня й заходу сонця, ночі й сходу молодого місяця. Видиво довгої дороги, що зникає на час, поступившись місцем поганенькій бруківці, зі стукотом і торохтінням, і видиво великої церковної дзвіниці понад дахами домів. Йому ввижається, що він висідає з екіпажа, нашвидку їсть і ковтає вино, яке анітрохи не бадьорить; ввижається, що він пробирається між юрбою жебраків — сліпців із тремтячими повіками, яких ведуть старі баби, тицяючи свічки попід самі їх обличчя, придуркуватих дівчат, калік, епілептиків і паралічних — і, вирвавшись із їхнього гелготіння, озирається зі свого фаетона на зведені до нього обличчя й протягнуті руки з раптовим страхом, чи не протискується між них котрийсь із його гонителів. Йому ввижається, що він знову мчить довгою, довгою дорогою, то ошелешено й тупо забившись у куток екіпажа, то встаючи, щоб глянути туди, де стелиться в блідому світлі місяця стрічка тієї ж нескінченної дороги, або ж назад — чи не женеться хто за ним.

Йому ввижається, що він ніколи не спить, лише дрімає, з відкритими очима і раз по раз зривається, відгукуючись на чийсь голос. Ввижається, що він кляне себе за те, що опинився тут, що втік, що відпустив її й не зустрівся з ним віч-на-віч. Ввижається, що він у смертельному двобої з цілим світом, а насамперед — з самим собою. Що своїм чорним розпачем отруює всіх і все.

То було видиво минулого всуміш із сучасним, видиво його життя і цієї подорожі, що злилися водно. Видиво скаженого чвалу кудись, куди він конче мусить доїхати. Видиво баченого колись, що поставало із побаченого уперше, коли він думав про речі, минулі й далекі, а тих, реальних, що проносились перед ним, здавалось, не помічав зовсім — було лише тяжке, виснажливе відчуття приголомшеності від усього цього, що, проминувши, роїлося і юрмилося в його розпаленім мізку.

Видиво безперестанних змін — і все та ж монотонність бубонців, коліс та копит, і нема спочинку. Видиво міст, сіл, поштових станцій, коней, фурманів, пагорбів та долин, світла та темряви, мощених і немощених доріг, спусків та підйомів, дощу та погоди, і завжди ті ж таки монотонні бубонці, колеса й копита, і нема спочинку. Видиво далекої столиці, що нарешті вже близько, до якої він мчить велелюдним шляхом, проносячись повз старі собори, проскакуючи невеличкі міста та містечка, що тепер трапляються частіше, зіщулившись у своєму кутку й запинаючи плащем обличчя, коли перехожі дивляться на нього.

Йому ввижається, що він котить усе далі й далі, катований своїми думками, що обмірковувати їх він буде згодом, не здатний сказати, скільки часу пробув у дорозі, чи визначити, що і коли він проїжджав. Йому ввижається, що голова його палає та йде обертом, і що він напівбожевільний. Що в шаленому гоні, якого, здається, неспромога спинити, в'їжджає він у Париж, де каламутна річка байдужно несе свої стрімкі води між двох бурхливих потоків рухливого життя.

Бентежне видиво мостів, причалів, нескінченних вулиць, винарень, водовозів, юрмищ людей, солдатів, екіпажів, військових барабанів, аркад. Йому здається, що шум і гвалт навколо глушать нарешті монотонність бубонців, коліс та копит. Але й шум і гвалт тихнуть поволі, коли він, змінивши екіпаж, виїжджає із міста через іншу рогатку. І коли, відвідавши харчевню, рушає в напрямку моря, знову зринає ота монотонність бубонців, коліс і лунких копит, і немає тому спочинку.

І знову видиво західного сонця, і видиво вечора. І знову видиво довгих шляхів, і глупої ночі, і тьмяних вогнів у вікнах край дороги, і далі незмінна монотонність бубонців, коліс та копит, і знову ніякого спочинку. Видиво світання і сходу сонця. Видиво повільно-важкого чвалання під гору, і відчуття на горі свіжого морського вітерця, і відблиск ранку на далеких гребних хвиль. Видиво спуску до порту під час припливу, коли повертаються з нічних ловів рибальські човни, а щасливі жінки та діти чекають на них. Видиво рибальських неводів та одягу, що сушаться на березі, і заклопотаних моряків, і перегук їхніх голосів серед щогол і рей. Видиво вод, живих та іскристих.

Йому ввижається, що берег даленіє, і, дивлячись на нього з палуби, він бачить наче туман над водою, а в проріхах, прорізаних сонцем, — яскраві пасемка землі. Бачить наче і чує, як хвилюється, сплескує й гомонить спокійне море. Бачить наче ще одну сіру смугу на обрії, на шляху корабля, яка щораз росте та світлішає, а скелі, будівлі, вітряк і церква на ній малюються дедалі виразніш. Йому ввижається, що корабель випливає нарешті на тихе плесо і пришвартовується до молу, звідки гурти людей вітають своїх друзів на судні. Йому ввижається, що він висідає, похапливо проходить крізь юрбу, уникаючи стрічних поглядів, і опиняється нарешті в Англії.

У тому півсні йому виснувалася думка — податись до одного далекого села і, причаївшись там, зібрати потрібні відомості та виробити план дій. І далі не мігши отямитись, він пригадав собі залізничну станцію, де йому треба робити пересадку і де був спокійний готель. Там він і вирішив спинитися та спочити.

Якомога хутчіш і непомітніш пробрався він у вагон, ліг, загорнувшись у плащ, удаючи, що спить, і незабаром був уже далеко від моря, серед зелених просторів краю. Прибувши на станцію, він пильно озирнувся. Пам'ять його не підвела. То була відлюдна місцина на узліссі маленького лісу, з єдиною, новою, а чи наново відремонтованою будівлею посеред охайного садка; до найближчого містечка було кілька миль. Висівши з поїзда, не помічений ніким, він пройшов просто до заїзду і винайняв номер із двох суміжних кімнат на горішньому поверсі.

Він мав намір одпочити тут, набратися сил і привести до ладу свої думки. Дика лють і досада — така дика, що, міряючи кроками кімнати, він скреготів зубами, — оволоділа ним цілковито. Думки, невпинні і непіддатливі, усе так само блукали самі по собі і тягали за собою і його. Він геть отупів і був смертельно втомлений.

Та на нього, здавалося, спало якесь прокляття — він аж ніяк не міг заспокоїтись, а зморені органи чуття ніяк не втрачали своєї чутливості. Він не мав влади над ними, немов вони належали іншій людині. Не те щоб вони доносили до нього довколишні звуки та зображення, ні — їх просто годі було відірвати від цілого того видива — його шаленого гону. Він знову бачив її перед собою, бачив на собі її темний, повний зневаги погляд — і водночас гнав уперед, крізь міста і села, крізь світло і темряву, дощ і погоду, мчав мощеними і немощеними дорогами, пагорбами й долинами, під гору й згори, замучений і заляканий монотонністю бубонців, коліс і копит, без хвилі спочинку.

— Який сьогодні день? — спитав він у лакея, що готував йому стіл до обіду.

— День, сер?

— Середа?

— Середа, сер? Ні, сер.