Домбі і син - Діккенс Чарлз
Ще носячи кайдани Блімберської неволі, я вже обожнював міс Домбі. Ще тоді, коли за законом мене довше не можна було відчужувати від моїх маєтків, і… і я, відповідно, вступив у володіння ними — ще тоді я обожнював міс Домбі. Заповіді, за якими її буде присуджено лейтенантові Уолтерсу, а мене… а мене, знаєте, на муки, — сказав містер Тутс, повагавшись у пошуках сильнішого виразу, — можуть бути… будуть чимсь дуже страшним, але я чую, що хочу почути їх. Я хочу знати, що грунт піді мною запався, і що мені нічого плекати надію і ніде… і ніде ногу поставити.
Сюзанні Ніппер залишалося тільки поспівчувати безталанному містерові Тутсу і, виходячи з цих міркувань, погодитись супроводити його, що вона назавтра й зробила.
Церква, яку Уолтер обрав для заповідей, була стара, поцвіла споруда на майдані, затиснутім у лабіринті завулків і дворів, оточена маленьким кладовищем, і сама, здавалось, похована в склепі із суміжних будинків, вимощенім лункою бруківкою. Церква була простора, темна й убога, заставлена високими дубовими лавками, де по неділях губилося з десяток парафіян, в порожняві над ними лунав сонний голос священика, а орган гуркотів та лементував так, ніби церкву сіпало з болю, бо бракувало вірних, щоб зогріти та просушити її. Нудитись, проте, їй не доводилось, бо ж довкола був цілий гурт інших церков: місто було всіяне шпилями, як річкова гавань — щоглами. Полічити їх, з висоти її власного шпиля, вам би не вдалося — так їх там було густо. Майже у кожнім скверику, в кожнім сліпім завулку стояла церква. Хор дзвонів, коли містер Тутс з Сюзанною прямували туди недільного ранку, був просто-таки оглушливий. Щонайменше двадцять дзвіниць, збившись докупи, галасували навперебій, закликаючи паству заходити.
Двоє наших блудних овечат, загнані сторожем на простору лаву, до початку відправи розважалися тим, що рахували богомольців, слухали вельми розчарований голос дзвона високо на дзвіниці й розглядали маленького, убогого дідка за перегородкою на паперті, що видзвонював, як бик за вільшанкою, сунувши ногу в мотузяну петлю. Містер Тутс, уважно оглянувши величезні книги на аналої, шепнув міс Ніппер, що хотів би знати, де оті заповіді лежать, та молодичка тільки труснула головою й насупилась, тимчасово ухиляючись від усяких розмов світського характеру.
А містер Тутс, що, здавалося, не міг не думати про заповіді, усе виглядав їх упродовж вступної частини відправи. З наближенням часу заповідей бідолашний джентльмен виявив таке хвилювання та трепет, що їх не зменшила й несподівана поява капітана на хорах навпроти. Коли служник передав священикові список, містер Тутс мусив був схопитися рукою за сидіння, а коли втретє і востаннє прочитали імена Уолтера Гея та Флоренс Домбі, почуття в нім перемогли — він, без капелюха, прожогом кинувся на вулицю, переслідуваний сторожем, доглядачкою платних місць і двома чоловіками медичного фаху, яким трапилося бути в церкві. Перший з названих осіб незабаром повернувся й пошепки повідомив міс Ніппер, щоб вона не хвилювалася, бо джентльмен сказав, що недуга його — то пусте.
Міс Ніппер, розуміючи, що на неї скеровані очі тієї частини Європи, яка по неділях губиться між лав з високими спинками, і так почувала себе доволі ніяково, а тут ще капітан у першому ряду на хорах, не ховаючись, показував усім, що перебуває у якомусь таємничому зв'язку з цим випадком. А надзвичайна непосидючість містера Тутса болісно ускладнила та погіршила й без того її двозначне становище. Цей молодий джентльмен, не здатний у його душевному стані блукати самотою по цвинтарі, сумним думкам на поталу, і з явним бажанням засвідчити свою повагу до служби божої, яку він до певної міри порушив, несподівано з'явився знову — тільки не на лаві, а на безплатному місці в проході, де примостився між двох поважного віку жінок, які щотижня одержували свою лепту хліба насущного, коли його викладали на поличку при вході. В цьому товаристві, заважаючи всім молитися, — бо парафіяни мимохіть дивились на нього, — містер Тутс перебував, аж доки почуття не перемогли його знову, і він мовчки й несподівано зник. Не зважуючись більше входити до церкви, але бажаючи брати участь у тім, що там одбувалося, містер Тутс почав час од часу являти свій посиротілий вид то в одному, то в іншому вікні. А що вікон, куди він міг зазирнути, було багатенько, а неспокій його не втихав, то передбачити, де саме він з'явиться, стало не лише важко, ба навіть конче потрібно, і всі богомольці, в ті порівняно вільні хвилини, що їм давало богослужіння, почали вгадувати, яке ж вікно буде наступним. Кружляння містера Тутса довкола церкви було таке ексцентричне, що всі обчислення йшли намарне, і з'являвся він саме там, де його найменше чекали. Ефект його таємничих з'яв побільшувався ще й тим, що знадвору йому було погано видно, в той час як його самого було видно добре; тож він тулив обличчя до вікна довше, ніж можна було гадати, і зникав лише тоді, коли раптом усвідомлював, що всі на нього дивляться.
Така поведінка містера Тутса і очевидне співчування йому з боку капітана зробили становище міс Ніппер настільки відповідальним, що вона з великим полегшенням зітхнула, коли служба скінчилась, і вже не так люб'язно, як завжди, поставилась до містера Тутса, коли той, по дорозі додому, повідомив її й капітана, що тепер, коли він напевно не має ніяких надій, він, знаєте, почуває себе краще: власне, не себе краще почуває, а краще й повніше відчуває своє нещастя.
Час минав непомітно, і прийшов нарешті вечір проти дня, призначеного на вінчання. Всі зібралися в мічмана нагорі і не чекали ні на кого, бо в домі були всі свої, а дім був мічманів. Всі, очікуючи завтрашню подію, були серйозні та зосереджені, але не те щоб сумні. Уолтер сидів біля Флоренс, що закінчувала вишивати прощальний дарунок для капітана. Капітан грав у крібідж із містером Тутсом. Містер Тутс радився з Сюзанною Ніппер, як йому ходити. Міс Ніппер давала поради пошепки й дуже обачно. Діоген до чогось прислухався й подеколи зривався на хрипкий, здушений гавкіт, після чого немов соромився, що знімає шум знічев'я.
— Спокійно, спокійно! — звернувся до нього капітан. — Що це з тобою? Ти ніби сьогодні не в дусі, приятелю.
Діоген замахав хвостом, та тут же нашорошив вуха й знову підгавкнув, за що перепросив капітана, знов замоловши хвостом.
— По-моєму, Ді, — мовив капітан, задумано дивлячись у свої карти й погладжуючи гачком підборіддя, — по-моєму, ти не зовсім довіряєш місіс Річардс. Але якщо ти та тварина, за яку я тебе маю, то тобі слід добре поміркувати над цим, бо сам вигляд її — найкраща їй рекомендація. Ну, братику, — це до містера Тутса, — коли ви готові, шкварте!
Капітан увесь оддався грі, але раптом карти випали йому з рук, очі й рот розкрились на всю широчінь, ноги самі попливли догори й задригались нарівні з сидінням, і він, вкрай уражений, втупив погляд у двері. Озирнувшись довкола й переконавшися, що ніхто не бачить ні його, ні причини його здивування, капітан прийшов до тями, набравши в груди повітря, щосили стукнув кулаком по столі, крикнув, як грім: "Сол. Джілс, ого-го!" — і впав в обійми приношеного бушлата, що разом із Поллі вступив до кімнати.
За хвилинку в обіймах приношеного бушлата опинився Уолтер, ще за хвилинку — Флоренс. Ще за хвилинку капітан обіймав місіс Річардс та міс Ніппер і енергійно тиснув руку містеру Тутсові, вимахуючи гачком над його головою і гукаючи "Ура, хлопче, ура!", на що містер Тутс, геть розгубившися, дуже чемно відповідав: "Авжеж, капітане Джілсе, усьому, що вважаєте слушним".
Приношений бушлат і не менш приношений кашкет з кашне, що складали з бушлатом одне ціле, від Флоренс і капітана повернулися знову до Уолтера, і поки обшарпані рукави припадали до нього, з-під кашкета та кашне чути було якісь звуки, немов плач старої людини. Під час загальної мовчанки, що запала в цю хвилину, капітан старанно тер собі носа, та коли бушлат, кашкет і кашне відірвалися знову, Флоренс тихесенько підійшла й разом з Уолтером усунула їх, появивши в такий спосіб старого майстра корабельних інструментів, трохи схудлого та змарнілого, але в тому ж незмінному картузі, в тому ж фраці кавового кольору з лискучими гудзиками і з тим же бездоганним хронометром, що вицокував у кишені.
— Та сама криниця мудрості, як і завше! — променився радістю капітан. — Соле Джілсе, ой Соле Джілсе, де ж це ви були стільки часу, старий друзяко?
— Я напів осліп, Неде, і майже оглух й онімів з радощів, — відповів старий.
— Його власний голос! — гукнув капітан, озираючись на всі боки з захватом, якого навіть його обличчю не під силу було відтворити. — Голос криниці мудрості, як завше! Соле Джілсе, сядьте-но, хлопче, під своїм виноградником та під своєю смоковницею, як і годиться такому старому патріархові, та повідайте нам про ваші пригоди рідним нам голосом. Це — голос, — урочисто додав капітан, гачком провіщаючи цитату, — на який ледащо нарікав дарма мене збудили, я б іще поспав. Розметай ворогів його, хай упадуть!
Капітан всівся з виглядом людини, яка зуміла висловити почуття всіх присутніх, і зараз же підвівся знову, щоб представити містера Тутса, вельми збентеженого появою особи, що, схоже, мала якісь претензії на прізвище "Джілс".
— Хоч я, — пробелькотів містер Тутс, — я не мав утіхи бути знайомим із вами перед тим як… перед тим як…
— Як зник з очей, але з пам'яті — ні,— стиха підказав капітан.
— Цілком правильно, капітане Джілсе! — погодився містер Тутс. — Хоч я не мав утіхи бути знайомим із вами, містере… містере Солсе, — мовив містер Тутс, в натхненному осяянні натрапивши на це ім'я, — перед тим як оте сталося, проте маю величезну втіху, запевняю вас, від… від того, знаєте, що пізнав вас. Сподіваюся, — сказав містер Тутс, — ви почуваєте себе як можна краще.
По цих увічливих словах містер Тутс сів, зашарівшись і хихикаючи.
Старий інструментальний майстер, сидячи між Уолтером та Флоренс і киваючи головою до Поллі, що вся сяла усмішками і щастям, відповів капітанові у таких виразах:
— Неде Катле, старий приятелю! Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од ціеї-от милої приятельки… як приємно було, повернувшись додому, побачити її миле обличчя! — перебив сам себе старий і, за звичкою, замріяно потер собі руки.
— Слухайте, слухайте його! — поважно мовив капітан. — Тільки жінка спокушає весь рід чоловічий.
