Домбі і син - Діккенс Чарлз

Для цього перегорніть-но історію Адама і Єви, братику, кивнув він у бік містера Тутса.

— Обов'язково, капітане Джілсе, — пообіцяв містер Тутс.

— Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од неї, — повторив майстер корабельних інструментів, видобуваючи з кишені окуляри й накладаючи їх, своїм звичаєм, на лоба, — але вони такі великі та несподівані, а я такий приголомшений, що бачу тут мого любого хлопця й… — він глянув на Флоренс, яка сиділа, спустивши очі, й не закінчив фрази, — що… що не можу говорити сьогодні багато. Тільки, дорогий мій Неде, чому ж ви нічого не писали мені?

Подив, який вималювався на капітановім обличчі, так налякав містера Тутса, що той не міг відірвати від нього очей.

— Не писав? Не писав, Соле Джілсе? — одгукнувся капітан.

— Авжеж, — мовив старий. — Ані на Барбадос, ані на Ямайку, ні на Демерару. Я ж просив вас про це.

— Ви просили, Соле Джілсе? — перепитав капітан.

— Звичайно, відповів старий. — Хіба ж ви не знаєте, Неде? Ви ж не могли забути. Просив у кожному листі.

Капітан скинув свій лискучий капелюх, повісив його собі на гачок і, пригладжуючи рукою волосся на потилиці, дивився на всіх з виразом відчайдушного нерозуміння.

— Ви, здається, не розумієте мене, Неде? — зауважив старий Сол.

— Соле Джілсе, — мовив капітан по тому, як довгий час мовчки дивився на нього й на решту присутніх, — я збився з курсу і лежу в дрейфі. Накиньте, хоч у двох-трьох словах, про свої пригоди, добре? Може, я якось стану на якір? Хоч якось? попросив капітан, в задумі озираючися кругом.

— Ви знаєте, Неде, чому я поїхав звідси, — сказав Сол Джілс. — Ви ж розпечатали конверт?

— А так, так! — сказав капітан. — Звичайно, розпечатав.

— І прочитали листа?

— І прочитав листа, — ствердив капітан, уважно приглядаючись до старого, й процитував напам'ять: "Любий мій Неде Катле, від'їздячи з дому до Вест-Індії, у слабкій надії довідатись про дорого…" ось він сидить! Ось він, Уолтер! — гукнув капітан, радий, що зачепив бодай за один дійсний і безперечний факт.

— Ну так, Неде. Тепер послухайте уважно, — сказав старий. — В першім моїм листі — з Барбадоса — я писав, що хоч рік ще й не минув, але мені хотілося б, щоб ви розпечатали конверт, бо там вказана причина мого від'їзду. Добре, Неде. В другім, третім, може, й у четвертім листах — вони були з Ямайки — я писав, що перебуваю в тім же становищі, ніяк не можу заспокоїтись і не повернуся додому, доки не знатиму з певністю, живий мій хлопчик чи загинув. В наступному листі, — здається, він був з Демерари, так?

— Йому здається, що був лист з Демерари, так? — сказав капітан, безпорадно озираючись довкола.

— У тім листі, — вів далі старий Сол, — я писав, що так і не здобув ще певних відомостей… Я повідомляв також, що зустрів багатьох капітанів та різних моряків, які знали мене віддавна й підвозили мене на своїх кораблях, за що я скромно віддячував своєю роботою; що всі вони жаліли мене й співчували мені, і я почав було вважати, що мені довіку судилося їздити отак круг світу, шукаючи відомостей про мого хлопчика.

— Почав було вважати, що він отакий собі вчений Летючий Голландець! — дуже серйозно вкинув слово капітан, з тим самим безпорадним виглядом.

— Але коли одного дня до мене дійшло, Неде, — то було на Барбадосі, де я опинився вдруге, — що мій хлопець пливе на торговому судні, яке вертається з Китаю до Англії, я, Неде, тут же сів на наступний корабель і поїхав додому, — приїхав сьогодні ж і переконався, що все це, хвалити бога, правда! — побожним тоном закінчив старий.

Капітан з великою поштивістю схилив голову, тоді перебіг очима по всіх, почавши з містера Тутса й кінчаючи інструментальним майстром, і урочисто прорік:

— Соле Джілсе! Зауваження, що я його зараз зроблю, начисто зірве всі ваші вітрила й ліктроси і вмить покладе вас набік. Жоден з отих листів не потрапив до Едварда Катла. Жодного з отих листів, — повторив капітан, щоб надати своїм словам більшої ваги та врочистості, — не доставлено Едвардові Катлу, морякові в Англії, що вільно живе собі вдома й погожої години не дармує.

— Таж я власноручно здавав їх на пошту! І власноручно адресував: "Бриг-майдан, номер дев'ять"! — вигукнув старий Сол.

Капітанове обличчя геть пополотніло і знову спалах нуло.

— Який "Бриг-майдан, номер дев'ять"? Ви цим що хочете сказати, старий друже? — спитав капітан.

— Як що хочу сказати? Це ж ваша адреса, — відповів старий. — Місіс… як її там? Я скоро й власне ім'я забу ду… та я завжди від часу відстаю… ви ж знаєте., а тут ще ці хвилювання. Місіс.

— Соле Джілсе! — мовив капітан таким тоном, ніби збирався висловити щось цілком неймовірне. — Чи не ім'я місіс Мак-Стінджер намагаєтесь ви пригадати?

— Авжеж! — гукнув інструментальний майстер. — Точно, Неде. Місіс Мак-Стінджер!

Очі капітана Катла розкрилися на всю можливу ширину, а всі гулі на обличчі потужно заблищали. Він голосно, протяжно і вельми сумовито свиснув і так і стояв, дивлячись на всіх, у стані цілковитого заніміння.

— Повторіть-но ще раз, Соле Джілсе, будьте ласкаві, — нарешті озвався капітан.

— Всі ці листи, — відповів дядько Сол, постукуючи вказівним пальцем по долоні лівої руки з чіткістю та регулярністю, що зробила би честь і непомильному хронометрові в його кишені, — всі ці листи я власноручно здавав на пошту і власноручно адресував капітанові Катлу, помешкання місіс Мак-Стінджер, Бриг-майдан, номер дев'ять, Лондон.

Капітан зняв з гачка свій лискучий капелюх, зазирнув у нього, наклав собі на голову й сів.

— Річ у тім, друзі мої, — мовив капітан, збентежено розглядаючись довкола, — що я відрізав причал і втік звідти.

— І ніхто не знав, куди? — підхопив Уолтер.

— Господь з тобою, Уолтере, — похитав головою капітан, — та вона ніколи б не дозволила мені перебратися сюди. Лишалося тільки врізати причал й тікати. Щастя твоє, Уолтере, що ти бачив її у штиль. Але як побачиш її, коли розбушується… занотуй.

— Завдала б я їй гарту! — лагідно зауважила міс Ніппер.

— Думаєте, завдали б, голубочко? — з ноткою захоплення повторив капітан. — Ну що ж, слава вам! Але я волів би зустрітися з найхижішим звіром. Я й скриню свою добув звідти тільки завдяки одному приятелеві, що йому рівні нема. Надаремно було їй листи писати. За цих обставин вона жодного не прийняла би, — мовив капітан. — Ох, і скрутно довелося бідному листоноші!

— Тепер усім нам, зокрема, вам і дядькові Солеві, ясно, що за всі наші хвилювання можемо подякувати місіс Мак-Стінджер, — сказав Уолтер.

Заслуги місіс Мак-Стінджер у данім випадку були такі безсумнівні, що капітан не став заперечувати; проте, відчуваючи сором (дарма що ніхто не натякав на те, а Уолтер, пам'ятаючи останню розмову з капітаном на цю тему, вмисне її уникнув), він хвилин із п'ять — надзвичайно довгий час, як на нього, — сидів похмурий, та потім сонце його обличчя сяйнуло знову на всіх своїм сліпучим промінням, і він почав по кілька разів тиснути всім руки.

Досить рано — але не раніш, як дядько Сол і Уолтер доволі докладно розпитали один одного про всі їхні мандрівні пригоди — товариство, за винятком Уолтера, залишило кімнату Флоренс й перебралося до вітальні. Незабаром до них прилучився й Уолтер, який повідомив, що Флоренс стало трохи журно, тяжко на серці, і вона лягла спати. Хоч голоси їх тут, унизу, і не могли потурбувати дівчини, однак усі перейшли на шепіт, і кожен на свій кшталт висловлював симпатії до гарненької Уолтерової нареченої та доводив до відома дядька Сола різні зв'язані з нею події; і містера Тутса вельми розчулила делікатність, з якою Уолтер згадував про нього та про важливі, зроблені ним послуги, що давали йому право бути необхідним членом їхнього товариства.

— Ми ж побачимось ще завтра ранком, містере Тутсе? — сказав Уолтер, прощаючись із ним коло дверей.

— Я неодмінно буду, лейтенанте Уолтере, — відповів той, палко стискуючи йому руку.

— Це наш з вами останній вечір перед довгою розлукою, може, й узагалі останній, — сказав Уолтер. — Таке благородне серце, як ваше, мабуть, не може не відчувати прихильності іншого серця. Ви ж знаєте, сподіваюся, який я вам вдячний?

— Уолтерсе, — відповів розчулений містер Тутс, — я хочу тішитися думкою, що у вас є підстави для цього.

— Для Флоренс це останній вечір, коли вона носить своє власне прізвище, і я пообіцяв їй це було тоді, як ви всі залишали нас самих, — пообіцяв переказати вам, що вона любить вас.

Містер Тутс сперся рукою на одвірок, а головою на руку.

— Що вона любить вас, — повторив Уолтер, — і знає, що ніколи не матиме друга, кращого за вас. Що ніколи не зможе забути тої щирої дбайливості, з якою ви повсякчас ставились до неї. Що молитиметься за вас сьогодні і сподівається, що ви будете згадувати за неї, коли її тут не буде. Чи маю я переказати їй щось од вас?

— Перекажіть їй, Уолтере, — дуже нерозбірливо промовив містер Тутс, — що я згадуватиму за неї щодня і завжди буду щасливий від думки, що вона є коханою дружиною коханого чоловіка. Перекажіть, прошу, що я певен: цей чоловік її вартий… навіть її! — і що я радію з її вибору.

Кінець промови містер Тутс виголосив уже розбірливіш а останні слова відірвавши голову від одвірка і зовсім мужньо. Тоді він гаряче стиснув руку Уолтерові, що не забарився відповісти з не меншим запалом, і пішов додому.

Містера Тутса супроводив Курча, якого він останніми вечорами завжди брав з собою й залишав чекати на себе в крамниці, на випадок можливого виникнення несподіваних зовнішніх обставин, коли відвага й міць цієї видатної особи могли б стати в пригоді мічмановому дому. Цього разу Курча, очевидно, був не в дуже доброму гуморі. Може, то була провина ліхтаря, але він огидно примружив око й скривив носа, коли, перетинаючи вулицю, містер Тутс озирнувся на вікно кімнати, де спала Флоренс. Дорогою він виявляв до всіх інших перехожих агресивні наміри, що не дуже-то личили прихильникові мирного мистецтва самозахисту. Повернувшись додому, він, замість залишити містера Тутса самого в його апартаментах став перед ним і, бгаючи в руках свій білий капелюх та посіпуючи головою і носом (і те, і те йому неодноразово проламували, але щоразу латали так-сяк), виражав рішучу неповагу.

Занурений у свої думки, його патрон деякий час не помічав цього, аж доки Курча, поклавши привернути увагу, почав клацати язиком.

— Ну, хазяїне, — норовистим тоном промовив Курча, коли нарешті піймав погляд містера Тутса, — хотів би я знати, чи так і скінчиться підскакуванням, чи ви збираєтесь виграти?

— Що ти хочеш сказати, Курча? Поясни, — попросив містер Тутс.

— Чого там розводитись, хазяїне? — відповіло Курча. — Я не люблю говорити на вітер.