Домбі і син - Діккенс Чарлз

Піднісши лампу догори, роззирався навкруги, чи не причаїлася вона в якомусь кутку, та в спальні нікого не було. Не було нікого і у вітальні, і в їдальні, що їх він обійшов непевними кроками незнайомої з місцем людини, боязко оглядаючись і зазираючи за кожну завісу та канапу. Не було її і в коридорі — це він побачив з першого ж погляду.

Весь цей час дзвоник не вгавав, і з того боку калатали в двері. Він поставив лампу на підлогу і, підійшовши до дверей, прислухався. Кілька голосів говорили нараз, не менш, як двоє з них — по-англійському; хоч які товсті були ті двері, хоч який галас стояв за ними, він занадто добре знав один із голосів, щоб сумніватися, кому він належить.

Він знову вхопив лампу й ще раз пробігся по всіх кімнатах — на порозі кожної обертався, підносячи лампу над головою, усе шукав її. Коли спинився отак у спальні, увагу його привернули двері, що вели в маленький коридорчик. Підійшовши, побачив, що їх зачинено ззовні, але виходячи, Едіт загубила вуаль, і її затиснуло дверима.

Весь цей час на сходах дзвонили і гримали кулаками та ногами.

Він не був боягузом, але все це разом — і цей галас, і те, що відбулося допіру, і незнайоме помешкання, в якому ще погано орієнтувався, і зруйновані плани (дивна річ, але він почувався б набагато сміливіше, якби плани ті здійснились), і незвичайна пора, і думка, що він не має до кого звернутися за дружньою послугою, а найдужче — раптове усвідомлення того, від чого навіть його серце закалатало, мов важкий злиток олова, — що людина, довір'я якої обманув і яку так підло зрадив, стоїть тут-таки, готова зірвати з нього машкару, — все це наповнило його сліпим жахом. Він шарпнув двері, в яких защепило вуаль, та вони не піддались. Тоді одчинив вікно й глянув крізь шпарини жалюзі униз, на двір, — до землі було далеченько, а каміння бруку було безжальне.

Стукіт та дзвінки не вщухали — страх теж. Він знов підійшов до тих самих дверей, шарпнув кілька разів — щоразу одчайдушніше, і нарешті виламав. Побачивши поруч вузенькі сходи, відчувши свіже нічне повітря, він повернувся назад, підхопив капелюх та плащ, причинив як міг двері, крадькома спустився вниз з лампою в руках, а, вздрівши вулицю, погасив її, поставив у куток і подався туди, де блищали зорі.

Розділ, п'ятдесят п'ятий

РОБ-ТОЧИЛЬНИК ВТРАЧАЄ ПОСАДУ

Воротар при залізній брамі, що відрізала двір од вулиці, покинув свою сторожову будку відчиненою, а сам кудись пішов — напевне, туди, де зчинився шарварок. Обережно піднявши засув, Турбот вислизнув на вулицю і, якнайтихіше прихиливши гуркітливі ворота, поспішив геть.

Його аж тіпало від пережитої ганьби й безсилої злості, і панічний страх заволодів ним уповні. Той страх був такий сильний, що Турбот готовий був наразитись на яку завгодно небезпеку, лише б уникнути зустрічі з чоловіком, про якого ще дві години тому він навіть гадки не мав. Його несподівана, галаслива поява, звук його голосу, близька неминучість зустрічі лице в лице — все це, перелякавшись на мить, він подолав би як і кожен негідник, прикривши свій злочин забралом зухвальства. Та вибух ним же й підкладеної міни, здавалося, розхитав його твердиню, розколов самовпевненість. Відштовхнутий, наче гад, пошитий у дурні, взятий на глум, кинутий на землю й потолочений гордою жінкою, чию душу поволі отруював, аж, як ввижалося йому, вона стала його іграшкою, ошуканий у своїм ошуканстві, обдертий зі своєї лисячої шкури, він тікав тепер, принижений, знеславлений, трясучись від страху.

Страхаючись погоні, він прокрадався вулицями, коли раптом, наче електричний струм, його пронизало відчуття зовсім іншого страху. Якогось примарного страху — незрозумілого й непоясненного, зв'язаного з двигтінням землі і чимсь, що шугнуло в повітрі, наче смерть на крилах. Він зіщулився, даючи тому чомусь дорогу. Та воно не пройшло — бо й не існувало ніколи, але який же жах залишило по собі!

Він звів своє грішне, стривожене обличчя до неба, де зорі сяли так само спокійно, як і тоді, коли він тільки вислизнув був надвір, і став, міркуючи, що йому робити. Страх, що його вислідять у цьому чужому, далекому місті, де закон, можливо, не буде його захищати; відчуття, що це місто справді чуже і далеке, породжене самотністю і руїною всіх його планів; ще більший страх перед Італією чи Сіціліею, де його у першому-ліпшому закутку можуть убити наймані вбивці; мінливість почуттів провини та страху, можливо, й невиразне бажання діяти всупереч колишнім своїм намірам — спонукали його повернути назад, до Англії.

— Там, в усякому разі, я буду в більшій безпеці, — думав він. — Якщо сам не вирішу стрітися з цим дурнем, то там мене важче буде знайти, ніж тут, за кордоном. А коли вирішу коли цей клятий приступ минеться, то там принаймні матиму з ким порадитись і поговорити Там за мною не будуть ганятись, як за щуром.

Він пробурмотів ім'я Едіт і зціпив кулак. Скрадаючись у тіні великих будинків, скрегочучи зубами, вивергав прокльони на її голову й озирався навсібіч, мовби шукав її. Так дійшов до воріт якогось заїзду. Всі спали, але на дзвінок хутко вийшов чоловік з ліхтарем, разом з яким він тут же пішов усередину, домовлятись за фаетон, що мав одвезти його до Парижа.

Домовлялися не довго, і незабаром пішли по коні. Звелівши, щоб екіпаж послали навздогін, він знову вислизнув на вулицю, і, ген за містом, попри старий фортечний вал, вийшов на великий шлях, що, наче потік, втікав у темну долину.

Куди він біг? Де кінчався? Спинившись, задивлений у тьмяний простір, де штрихи дерев значили дорогу, він знову відчув стрімкий лет смерті, що, знову потужна та неспинна, прошуміла над ним, і знов залишила жах у його душі, чорний, як усе довкола, й невиразний, як далекий обрій.

Вітру не було. Ані тіні не майнуло в глибокому мороці ночі. Ні звуку кругом. Позад нього лежало місто, позначене де-не-де цятками вогнів, а зоряні світи ховалися за грядою дахів та шпилів, які ледь вирізнялися на тлі неба. Навкруги прослалася чорна, безмежна пустка, лиш дзигарі в місті ледве чутно вибили другу.

Він ішов, здавалось йому, довго й пройшов чимало часто спиняючись і дослухаючись. Нарешті жадібний слух вловив дзеленькання бубонців на конях То тихіше, то гучніше, то нечутне зовсім, то повільне на поганім шляху, то часте й веселе, дзеленькання те щораз ближчало, і аж нарешті, закутаний по самі очі, мов мара, візник з криками та лясканням батога, спинив обіч нього четвірку баских коней.

— Гей, хто там? Мосьє?

— Так.

— Мосьє далеченько зайшов потемки.

— Не має значення? Кожному своє до смаку! Більше ніхто не замовляв коней на станції?

— Ах, сто чортів! Вибачте замовляти коней? Такої пори? Ні.

— Слухай, приятелю! Я дуже поспішаю! Покажи-но, як швидко можеш їхати! Що швидше, то більше грошей буде на випивку! Ну, поїхали! Мерщій!

— Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го! — І вони понеслися на вскач чорною долиною, розприскуючи пил та грязюку з-під коліс.

Гуркітлива, труська їзда вторувала хаотичному безладдю думок утікача. Ніякого просвітку зовні, ніякого просвітку всередині. Все, що пролітає мимо зливається одне з одним у невиразну масу й зникає. За миготливими уривками парканів та будинків при самому шляху, — похмура порожнеча. За неясними образами, що зринають і тут же зникають у його уяві, — чорна хлань жаху, люті та ошуканої підлоти. Іноді з далекої Юри долітає повів гірського повітря, розпливаючись по рівнині. Подеколи в уяві його знов налітає ота жахна примара і чезне, холодячи кров у жилах.

Ліхтарі, кидаючи відблиски на голови коней, підстрибують разом з постаттю візника-мари, з лопітливим його плащем, і роять тисячі невиразних образів у лад його думкам. Знайомі образи людей, звично похилених, кожен по-своєму, над книгами та конторками, дивні незвичні образи чоловіка, од якого тікає, і Едіт; у калатанні бубонців та коліс вчуваються колись мовлені слова; місце й час плутаються — те, що було вчора, здається, було місяць тому, а що відбулося місяць тому, видається вчорашньою подією; батьківщина то стає безнадійно далекою, то досяжною за мить; безладдя, сум'яття, поспіх, морок, хаос в нього в душі і навколо нього. Н-но! Ого-го-го! Несуться вони навскач чорною долиною, пил та грязюка пирскає з під коліс, розпарені коні форкають і мчать, немов осідлані демоном, у шаленому завзятті мчать крізь темряву — куди?

Знов його прошивав той самий безіменний страх і зникає, дзеленькнувши бубонцями у вуха: "Куди?" Колеса вигуркують те саме: "Куди?" Весь шум і гуркіт зливається у цей єдиний крик. Світло й тіні танцюють над головами коней, наче чортенята. Тільки не спинятися, не сповільняти ходи! Вперед! Швидше, щодуху вперед, у темряву!

Він не може думати як слід. Не може відрізнити одну думку від іншої, щоб спинитися на котрійсь бодай на хвилину. Крах його наміру — винагородити себе раюванням за минулу несвободу, надаремна зрада людини, яка завжди була чесна й великодушна до нього, але якій він не дарував жодного погордливого слова і погляду, збираючи їх у пам'яті багато років (бо фальшиві І хитрі люди завжди в душі зневажають і не люблять того, перед ким угинаються, і завжди неохоче віддають і приймають шану, знаючи, що вона нічого не варта), — ось що найбільше займало йому мозок. До цього домішувалися ще спалахи ненависті до жінки, яка загнала його в пастку й відомстила за себе, невиразні, спотворені плани помсти снувалися в його голові, але нічого певного. Всі його думки стрибали і плутались. Лише одна думка серед цієї гарячої, безплідної плутанини була незмінною: він відкладе роздуми на потім, на якийсь невизначений час.

В пам'яті поставали давні дні, ще перед другим шлюбом хазяїна. Він пригадав, як заздрив синові, як заздрив дочці, як майстерно відстороняв усіх, накресливши круг цього довірливого дурня коло, всередину якого міг ступити лише він один. І подумав собі — невже все це робив він для того, щоб тікати тепер, як перепуджений злодій, од того ж таки бідолашного дурня?

Він ладен був накласти на себе руки за своє боягузство, але ж було воно всього лиш тінню його поразки, і невіддільне від неї. Втратити віру у власну підступність від одного удару, усвідомити, що з власної волі став чиїмсь — і таким нікчемним знаряддям, — все це подіяло, мов параліч.