Домбі і син - Діккенс Чарлз

Як нема чого дивуватися й регулярності моїх візитів, відколи ми познайомились (про що вам, напевне, вже розповіли). Вони хутко переросли в звичку, а ми ж і є раби звички… раби звички!

Вклавши руки в кишені й відкинувшись на спинку крісла, він дивився на брата з сестрою, начеб йому було цікаво бачити разом їх обох, і проводив далі, якимсь роздратовано-задумливим тоном:

— Це та сама звичка, що в одних із нас — тих, хто вартий чогось кращого, — плекає чисто люциферову гординю і впертість, в других — підлість, а в більшості — байдужість, що з дня на день, залежно від того, з якої глини хто зліплений, робить нас дедалі твердішими — як статуї, і, як статуї, нечулими до нових вражень і поглядів. Доказом цьому… доказом цьому можу служити я сам, Джоне. Багато років — скільки, уточнювати зайве, — вносячи свою невеличку, строго визначену частку в керівництво фірмою Домбі, я бачив, як ваш брат (який виявився мерзотником! Ваша сестра дарує мені цю вимушену згадку), що не день, то поширював там свій вплив, доки не прибрав до рук і хазяїна, і всі його справи; бачив, як ви гаруєте щодня за своєю конторкою в темнім кутку, і був цілком задоволений, не маючи іншого клопоту поза колом своїх обов'язків, дозволяючи, без зайвих запитань, щоб усе круг мене крутилося собі день у день, як машина, своєю звичкою, що стала й моєю теж. Я звик до цього всього, і вважав, що все так і має бути, що все гаразд. Незмінно я мав свої вечори по середах, наш квартет збирався регулярно, віолончель моя звучала добре, і в моєму світі все йшло як слід, — принаймні без особливих змін, а коли й траплялося щось більше чи менше, то це мене не обходило.

— Можу поручитися, що весь цей час нікого у фірмі не любили й не шанували так, як вас, сер, — озвався Джон Турбот.

— Ха! За те, що добродушний і поступливий? — відказав той. — Теж звичка. Зручна для хазяїна, зручна для його управителя, а найзручніша для мене. Я робив усе те, що мені належало робити, не запобігаючи перед ними обома, і був радий, що на своїй посаді можу без цього обійтися. Так ішло б… Так ішло б собі й досі, коли б не те, що в кабінеті у мене затонкі стіни, можете потвердити своїй сестрі що він відокремлений лише перегородкою від кімнати управителя.

— Так, це суміжні кімнати, колись, певно, була одна, яку розділили надвоє, як містер Морфін каже, — мовив брат і знов перевів погляд на нього, чекаючи продовження.

— Я свистів, виспівував — цілу бетховенську мі-мінорну сонату виконав, даючи йому взнаки, що до мене все чути, — сказав містер Морфін, — та він не звертав на те уваги. Звичайно, мені не часто доводилося чути якісь приватні розмови. Та коли таке й траплялося, я, щоб не слухати, виходив геть. Я вийшов був і під час бесіди двох братів, Джоне, в якій спочатку брав участь і молодий Гей. Але до того, як вийти, все ж таки дещо почув. Ви, мабуть, пам'ятаєте її настільки, щоб сказати вашій сестрі, про що йшла мова?

— Про наше минуле, Гаррієт, — тихо мовив її брат, — і про становище, його і моє, у фірмі.

— Суть тої бесіди не була новою для мене, але постала в новому світлі. І похитнула мене в моїй звичці — властивій дев'яноста відсоткам людей — думати, що довкола мене все гаразд тільки тому, що я до цього "всього" звик, — сказав гість. — Я мимоволі став пригадувати історію тих двох братів й замислився над нею. Здається, чи не вперше в житті замислився, і ось над чим: а як усі ті речі, такі для нас зараз природні й цілком звичайні — як виглядатимуть вони, коли подивитися на них з нової, відстороненої точки зору, до якої всі ми, швидше чи пізніше, мусимо прийти? Після цього випадку я став, можна сказати, вже не таким добродушним та поступливо-вдоволеним, як був.

Якусь хвилину він сидів мовчки, барабанячи пальцями по столі, а тоді спохопився і хутко попровадив далі, немов хотів якнайскорше висповідатись:

— Я ще не вирішив для себе, що маю робити і чи взагалі можу щось зробити, коли відбулася ще одна розмова між братами, де було згадано про їхню, сестру. Цього разу, слухаючи все те, що долітало до моїх вух, я не відчував ніяких гризот сумління. Вважав, що все те — моє по праву. Потім подався сюди — подивитись на ту сестру. Перший раз спинився коло хвіртки — з тою приключкою, буцім мене цікавить один ваш бідний сусіда; та збився з цієї ролі, і міс Гаррієт, здається, не відчула до мене довір'я. Вдруге я попросив дозволу зайти, зайшов і сказав усе, що хотів сказати. Сестра ваша тоді вказала мені причини, яких я не зважився спростовувати, чому вона мусить відмовитись від моєї допомоги; однак зв'язок між нами було налагоджено, і він не уривався до останніх днів, — коли-то важливі справи, що обсіли мене однедавна, стали на перешкоді.

— А я ж вас кожного дня бачив, сер, — мовив Джон Турбот, — й навіть не підозрював!.. Коли б Гаррієт хоч ваше ім'я могла вгадати…

— Сказати вам правду, Джоне, — перебив його гість, — я замовчував його з двох причин. Хтозна, чи першу з них можна вважати достатньою саму по собі, але хвалитися добрими намірами — це не діло, тож я вирішив у жодному разі не відкривати свого імені доти, доки не спроможуся зробити вам ту чи іншу реальну послугу. Друга причина — це те, що я завжди мав надію на такий поворот справ, який привернув би вашого брата до вас обох, а тому відчував, що коли б він, з його підозріливою, настороженою натурою, виявив нашу з вами приховану приязнь, то це могло б спричинитися до нового й фатального розриву. Я твердо вирішив — ризикуючи потрапити в його неласку, що, зрештою, мене не хвилювало, — при нагоді звернутися з клопотанням за вас до нашого голови; та що ж, коли через усі оті похорони, залицяння, весілля й домашні незгоди нам довгий-довгий час був за голову один лише брат ваш. Краще б ми, — тут голос його упав, — взагалі були безголовим трупом.

Наче усвідомлюючи, що останні слова вихопилися йому проти волі, він простяг одну руку сестрі, а другу братові й провадив далі:

— Я сказав усе, що хотів, і навіть більше. Хоч не все словами перекажеш, як, сподіваюся, ви й самі розумієте. Прийшов час, — за вельми нещасливих обставин, правда, — коли, Джоне, я можу стати вам у пригоді, не втручаючись у ту самопокуту, яка тривала стільки років і від якої, хоч не з власної волі нарешті звільнилися сьогодні. Вже пізно, і більше я нічого говорити не буду. Скарб, який маєте тут, ви берегтимете і без моїх порад чи нагадувань.

З цими словами він підвівся, щоб іти.

— Але першим вийдете ви, Джоне, — весело мовив він, — зі свічкою і без слів, що хочете сказати, — байдуже, які вони будуть. — Серце Джона Турбота було вщерть повне, і він, якби міг, радо вилив би його у цілу промову. — А мені дозвольте перекинутися словом з вашою сестрою. Ми вже колись говорили з нею віч-на-віч, і в цій-таки кімнаті. Правда, тепер, за вашої тут присутності, це виглядає більш природно.

Провівши очима Джона, він невимушено повернувся до Гаррієт і, стишивши голос, якось одразу споважнівши, сказав:

— Ви хочете спитати мене про людину, яка, на нещастя, доводиться вам братом.

— Я боюся питати, — відповіла Гаррієт.

— Ви кілька разів кинули на мене такий значущий погляд, що я, здається, можу передректи ваше запитання. Чи він не взяв грошей? Так?

— Так.

— Ні, не взяв.

— Дяка богові! — озвалася Гаррієт. — За Джона дяка.

— Те, що він багато в чому надуживав довір'я до нього, — сказав містер Морфін, — те, що провадив оборудки і спекуляції більше на користь собі, аніж фірмі, яку представляв; те, що він втягував фірму в авантюри, які часто приносили їй величезні збитки; те, що він завжди підігрував марнослав'ю та честолюбству хазяїна, коли його обов'язком було стримувати їх та показувати при змозі, до чого те чи інше може призвести, — все це, напевне, не здивує вас. Розпочато грандіозні операції, що мали б роздути репутацію фірми як необмеженої в коштах і незрівнянної з іншими торговельними домами, так що коли справи хоч трохи похитнуться, — а це вельми можливо, — буде руїна. В плетиві операцій, які фірма провадить по всіх кутках світу — в тому лабіринті, ключ від якого тримав тільки він, — він мав змогу (і, по-моєму, використовував її) маніпулювати різними, фактичними даними та видавати за факти різні прикидки та передбачення. Але зрештою… чи розумієте ви, мене, міс Гаррієт?

— Чудово розумію, — відповіла вона, не зводячи з нього переляканих, очей. — Прошу, кажіть все найгірше одразу.

— Зрештою, він, здається, немало постарався, аби відбити всі ті численні й розмаїті дані в секретних книгах таким чином, що досить лиш глянути, і видно усю картину. Так, ніби він хотів за одним махом— показати хазяїнові, до чого довело його ж фірму служіння тій пристрасті, якою той одержимий! А що брат ваш сам постійно прислужував тій пристрасті, лестячи їй, розбещуючи її — це річ безсумнівна. Ось у чім головна його провина перед фірмою.

— Ще одне слово перед вашим відходом, шановний, — сказала Гаррієт. — Усе це нічим не загрожує?

— Кому загрожує? — з ноткою вагання перепитав він.

— Честі фірми?

Якусь мить містер Морфін мовчки вдивлявся в її обличчя.

— Чую, що можу відповісти вам щиро і з повною довірою, — озвався він нарешті.

— О, так, можете! Цілком!

— Я певен цього. Чи не загрожує це честі фірми? Ні, не загрожує. Можуть виникнути деякі — більші чи менші — ускладнення, але загрози нема, хіба що… так, хіба що глава цієї фірми, не здатний змиритися з думкою про звуження її інтересів і рішуче неспроможний збагнути, що вона потрапила — чи може потрапити — зовсім не в те становище, в якому він завжди собі її уявляв, змусить її працювати над силу. Отоді наступить крах.

— Але нема підстав боятися цього? — сказала Гаррієт.

— Хай між нами не буде недомовленостей, — відповів він, стискаючи її руку. — До містера Домбі неможливо відступитися зараз — він набундючений, нерозважливий, різкий, нестримний. Але той стан крайнього роздратування і перезбудження, в якому він зараз, — цей стан може минути. Ну, тепер… Ну, тепер ви знаєте все — і найгірше, і найкраще. На сьогодні — годі, і на добраніч!

Він поцілував її в руку і, виходячи за двері, де чекав її брат, жартома відсторонив його, коли той налагодився щось сказати — мовляв, скаже, якщо захоче, іншим разом, бо ж вони ще побачаться невдовзі, та й не один раз, а тепер нема на те часу, — і швидко пішов геть, немов боявся почути бодай одне слово подяки.

Брат і сестра просиділи, розмовляючи біля каміна, майже цілісіньку ніч.