Домбі і син - Діккенс Чарлз

Нерви в неї дуже-вже, знаєте, делікатні й легко розстроюються. Хоча й для міцних нервів то удар немалий. Що й ви, без сумніву, по собі відчуваєте.

Гаррієт притлумила зітхання й поглянула на брата.

— Навіть я, людина маленька, та й то відчуваю по-своєму, — труснувши головою, вів далі містер Перч. — І то так, що не повірив би, якби сам того не пережив. Воно діє на мене… ну, просто як спиртне. Щодня встаю з таким відчуттям, достоту, ніби перебрав учора.

Зовнішній вигляд містера Перча підтверджував згадані ним симптоми. Було в нім щось нездорово-апатичне, що могло свідчити про знайомство з чаркою і що, в дійсності, безперечно було пов'язане з тими численними посиденьками в шинках, де його пригощувано й розпитувано, які траплялися йому тепер щоденно.

— Тому я й можу судити, — срібним голосочком муркотів містер Перч, знову трусячи головою, — про почування тих, хто взагалі ще й як причетний до цієї вельми прикрої події.

Тут містер Перч замовк, чекаючи звірянь, і, не одержавши їх, кашлянув у долоню. А що це нічого не дало — кашлянув у капелюх, та що й це нічого не дало — поклав капелюха на землю й вишпортав із-за пазухи листа.

— Наскільки я пригадую, відповіді не треба, — з люб'язною посмішкою сказав містер Перч. — Та, може, ви, з ласки своєї, проглянете його, сер?

Джон Турбот зламав печатку з іменем містера Домбі і, ознайомившись зі змістом — дуже коротеньким, — одказав:

— Так. Відповіді не передбачається.

— Тоді бажаю вам доброго ранку, міс, — мовив містер Перч, ступаючи крок до дверей, — і сподіваюся, ви не будете занадто зневірятись у зв'язку з останньою прикрою подією. Газети, — сказав містер Перч, ступаючи два кроки назад і звертаючись одночасно до обох, брата і сестри, особливо таємничим шепотом, — такі жадібні на новини, що ви просто уявити собі не можете. Один тип з недільної газети — такий, у синьому плащі й білому капелюсі, що перед тим напрошувався дати мені хабаря — чи треба казати, з яким успіхом? — нишпорив учора в нашому дворі аж до двадцяти хвилин на дев'яту! Я сам бачив, як він заглядав до контори через щілину в замку, та тільки замок патентований і нічого там не побачиш. А ще один, — сказав містер Перч, — з аксельбантами, цілий божий день у "Королівському Гербі" висиджує. Минулого тижня я випадком кинув там якесь зауваження, а на другий день, в неділю, дивлюсь — вже воно й видрукуване, — дива та, й годі!

Містер Перч поліз за пазуху, немов за отією статтею, але, не одержавши заохочення, витяг звідти свої боброві рукавиці, підхопив свій капелюх і попрощався; однак ще до полудня містер Перч встиг розповісти добірній аудиторії "Під Королівським Гербом" та й не лише там, як міс Турбот, обливаючись сльозами, хапала його за руку, говорячи "Ох, любий, хороший Перче! бачити вас — єдина моя втіха тепер!", і як містер Джон Турбот сказав жахливим голосом: "Перче! Я зрікся його! Ніколи не згадуйте навіть, що він мені брат".

— Любий Джоне, — сказала Гаррієт, коли вони лишилися самі й деякий час сиділи мовчки, — в тім листі погані новини?

— Так. Але нічого несподіваного, — відповів він. — Я вчора бачив того, хто його писав.

— Хто писав?

— Містер Домбі. Він двічі пройшов через контору, коли я там був. Доти мені вдавалося його уникати, але ж годі було мріяти, що так буде завжди. І це цілком природно, що моя присутність здається йому образливою. Я сам відчував, що так мусить бути.

— Він же не сказав цього?

— Ні. Він нічого не сказав, та я бачив, що він спинив погляд на мені, тож був готовий до того, що мало статися… що вже сталося. Мене звільнили?

Вона намагалася втримати якомога погідніший, якомога менш розгублений вигляд, але новина, хай там що, була гнітюча.

— "Зайве пояснювати, — читав листа Джон Турбот, — чому ваше ім'я звучало б тепер недоречно у будь-якому, хай і найвіддаленішому зв'язку з моїм, і чому бачити того, хто його носить, щодня було б для мене нестерпно. Повідомляю вас, що від сьогоднішнього дня всі службові справи між нами припинено, і прошу вас не робити надалі ніяких спроб відновити ваші взаємини зі мною чи з моєю фірмою". Ще вкладено чек, за щедрістю рівний словесному супроводу, і ось я — вільний. Бог свідок, Гаррієт, — це ще дуже поблажливо й чемно, коли зважити всі обставини!

— Якщо взагалі карати тебе за чужу провину — це поблажливо й чемно, Джоне, — м'яко відповіла вона, — то я згідна.

— Всі ми йому, як погане знамення, — мовив Джон Турбот. — Він має всі підстави морщитись на саму згадку про нас і вважати, що у нас нечиста проклята кров. Я й сам би так думав, коли б не ти, Гаррієт.

— Не говори так, брате. Коли ти, як кажеш, маєш особливі підстави — але це ти так вважаєш, не я! — любити мене, звільни мене від потреби слухати такі дикі, безглузді слова.

Він затулив обличчя руками, та коли вона підійшла, дозволив їй узяти одну руку в свої.

— По стількох роках служби, ця відставка, я знаю, дуже прикра річ, — сказала сестра, — а причина її — страшна для нас обох. Та жити треба, тож мусимо шукати заробітку. Що ж! Лякатися цього нічого. Не журитися — пишатися треба, що ми боремось, Джоне, і боремося разом.

Усміх бринів у неї на вустах, коли вона цілувала його в щоку, примовляючи, щоб не падав духом.

— Ох, сестро дорогенька! Прив'язала себе, з великодушності своєї, до пропащого чоловіка! Який ні доброго імені не має, ні друга єдиного, ще й твоїх друзів від тебе віднадив!

— Джоне, — рука її миттю лягла на його вуста, — перестань! Ради мене. Ради нашої багаторічної дружби!

Він мовчав.

— А тепер дозволь мені сказати, — тихенько підсіла до нього, — що я, як і ти, давно вже чекала цього. І коли я думала над цим, і боялася, що до цього прийде, і готувалася, як могла, до цього, отоді я й вирішила — коли воно станеться, відкрию тобі один секрет: у нас є друг.

— Ну, і як звати цього нашого друга, Гаррієт? — з журливою посмішкою відгукнувся брат.

— Щиро кажучи, не знаю, але колись-то він так серйозно, переконано запевняв мене в своїх приязних почуттях і в бажанні допомогти нам, що я йому й досі вірю.

— Гаррієт! — вигукнув здивований брат. — А де ж він живе, той друг?

— Я й цього не знаю, — відповіла вона. — Зате він знає нас обох і наше минуле, все наше не бозна-яке минуле, Джоне. Тому-то я, з його ж поради, і втаїла від тебе, що він тут був, — боялась, що це знайомство буде тобі неприємне.

— Тут! Він був тут, Гаррієт?

— Тут, у цій кімнаті! Один раз.

— Що ж то за один?

— Немолодий уже. "Вже сивий — як він сам сказав — і дедалі сивіший". Але великодушний чоловік, і щирий та добрий, — я певна.

— І ти його тільки раз бачила, Гаррієт?

— В цій кімнаті тільки раз, — одповіла сестра, і щоки її торкнув легесенький, перелітний рум'янець, — але бувши тут, він попросив дозволу бачити мене раз на тиждень мимохідь, аби пересвідчитися, що все гаразд, і що нам нічого не потрібно від нього. Бо я йому сказала, коли він пропонував свої послуги, — заради чого й прийшов був, що нам нічого не потрібно.

— І раз на тиждень…

— Раз на тиждень, відтоді — і завжди того самого дня й о тій самій порі — він тут проходить; завжди пішки, і завжди в одному напрямі — до Лондона; і ніколи не спиняється, тільки що кланяється, й весело помахує рукою, як добрий, зичливий опікун. Обіцяв, що так робитиме, — тоді, як пропонував оці дивні побачення, — і виконував свою обіцянку, ще й так чесно та мило, що навіть коли я, на самому початку, й непокоїлася трохи (хоч не можу сказати, що справді непокоїлася, Джоне, — він здавався таким відкритим і щирим!), то все це дуже скоро минуло, і я навіть раділа, коли надходив той його день. Останнього понеділка — першого після тої страшної події — він не з'явився, і я ще подумала була, чи не пов'язана якось його відсутність з тим, що сталося.

— Як саме? — спитав брат.

— Не знаю, як. Я лише подумала про такий збіг обставин, а пояснень не шукала. Я певна, що він ще прийде. А коли прийде, то дозволь, любий Джоне, сказати йому, що я призналася тобі нарешті, і познайомити вас між собою. Він, безперечно, допоможе нам улаштуватися наново. Він хоче стати нам у пригоді, і я пообіцяла, що коли б ми шукали друга, я згадаю за нього. Тоді він відкриє своє ім'я.

— Гаррієт, — мовив брат, що уважно слухав її розповідь, — опиши мені цього джентльмена. Мушу ж я знати того, хто так добре мене знає.

Сестра, якомога докладніш, описала і риси обличчя, і постать, і одяг свого гостя, але Джон Турбот — чи то тому, що таки не був знайомий з оригіналом, чи то через якісь неточності в описі, а може, через власну неуважливість, бо слухаючи її, походжав, замислений, по кімнаті, — не міг упізнати змальованого перед ним портрета.

Проте вони домовились, що він обов'язково побачить оригінал, як тільки той з'явиться. Уклавши цю угоду, сестра заходилась господарювати, а сивоволосий брат, колишній Турбот-молодший з фірми містера Домбі, присвятив свій перший день незвичної для нього свободи роботі в садку.

Пізно ввечері, коли брат читав уголос, а сестра сиділа над шитвом, хтось постукав у двері. В атмосфері невиразної тривоги й страху, що опосіли їх після втечі брата, цей стукіт, такий нечастий тут, прозвучав майже загрозливо. Брат пішов одчиняти, а сестра сиділа, боязно прислухаючись. Хтось заговорив до нього, він одповів, — схоже, був здивований; ще кілька слів — і до кімнати вступило двоє.

— Гаррієт, — неголосно сказав брат, присвічуючи пізньому гостеві, — це містер Морфін: джентльмен, що у Домбі віддавна, разом з Джеймсом.

Гаррієт одсахнулася, немов побачила мару. В отворі дверей стояв їхній невідомий друг, — з чорним, шпакуватим волоссям, з рум'яним обличчям, високим, чистим, чолом і карими очима, — чиє існування вона так довго тримала в таємниці!

— Джоне! — ледве видихнула вона. — Це той самий джентльмен, про якого я тобі говорила!

— Цей джентльмен, міс Гаррієт, — мовив гість, ввіходячи — бо пристав був на порозі, — дуже радий чути це від вас. Ідучи сюди, він цілу дорогу думав та гадав, як би пояснити свою появу, і так нічого й не придумав. Я не зовсім чужий тут, містере Джоне. Ви були страшенно здивовані, вздрівши мене у себе під дверима, і, бачу, тепер дивуєтеся ще більше. Ну, що ж, за даних умов це цілком зрозуміло. Не були б ми рабами звички, то й дивувалися б удвічі рідше.

Кажучи це, він привітав Гаррієт з тим милим виявом сердечності, навпіл із пошаною, який так добре був їй упам'ятку, і сів поруч неї, знявши рукавички та кинувши їх у капелюх, що поклав був на стіл.

— Хоча нічого дивного в тому, — сказав він, — що мені захотілося познайомитися з вашою сестрою, містере Джоне, і що я в отакий спосіб здійснив своє бажання, немає.