Домбі і син - Діккенс Чарлз
То міс Токс. Вона позичила цю машкару в своєї служниці й прийшла, отак потайки, з Принцесиного майдану, щоб поновити старе знайомство з місіс Піпчін та дізнатися про самопочуття містера Домбі.
— Він дуже переживає, люба моя? — питається міс Токс.
— Та, — своїм звичаєм дражливо пирхає місіс Піпчін, — він такий самісінький, як і завжди.
— Зовні, — висловлює припущення міс Токс. — Але що там на душі!
У жорстких сірих очах місіс Піпчін проглядає сумнів, коли вона тричі пирхає у відповідь: "А! Можливо! Ну, так!"
— Правду сказавши, Лукреціє, — місіс Піпчін і досі зве її Лукрецією на тій підставі, що найперші свої експерименти з дітоприборкування проводила саме на цій леді, коли та була ще нещасним, миршавим недолітком, — правду сказавши, Лукреціє, я вважаю, що то — боже спасіння. Мені такі безсоромниці теж тут не потрібні!
— Безсоромниця! Ой, як ви вірно сказали: безсоромниця, місіс Піпчін! — відповідає міс Токс. — Кинути його! Такого благородного, такого поставного чоловіка!
Тут міс Токс вже втрачає самовладання.
— Про благородство нічого не знаю, — каже місіс Піпчін, роздратовано тручи собі носа. — Але знаю одне: коли кому випадає тягти хрест, то тягти його мусить. Отакої! Потягала і я свого часу! Про що мова! Пішла — і з богом! Ніхто, думаю, за нею не плаче!
Натяк на Перуанські копальні нагадує міс Токс, що пора йти додому, і місіс Піпчін дзвонить за Тавлінсоном, щоб провів її до дверей. Містер Тавлінсон, який не бачив міс Токс цілу вічність, щирить зуби і висловлює надію, що вона в доброму здоров'ї, зауваживши, що не впізнав її спершу, під цим капелюшком.
— В дуже доброму, Тавлінсоне, спасибі,— відказує міс Токс. — І прошу вас — не кажіть нікому, що ви мене тут бачили. Я ходжу в гості тільки до місіс Піпчін.
— Слухаю, міс, — погоджується Тавлінсон.
— Страшні речі діються, Тавлінсоне.
— Свята правда, міс, — погоджується Тавлінсон.
— Сподіваюся, Тавлінсоне, — каже міс Токс, у якої за час виховної діяльності в родині Тудлів виробився повчальний тон і звичка з усякої події виносити певну науку, — сподіваюся, те, що тут трапилось, буде вам засторогою, Тавлінсоне.
— Спасибі, міс, без сумніву, — одповідає Тавлінсон.
Він замислюється, — очевидно, над тим, як застосувати цю засторогу до власного життя, та зненацька кислий, як оцет, голос місіс Піпчін: "Що ви там робите? Чого не проводите даму до дверей?" — вириває його з задуми, і він веде міс Токс до дверей. Проминаючи кімнату містера Домбі, вона якомога глибше втискається в свій чорний капелюх і йде навшпиньках. І нема в світі, що так безжально його переслідує, жодного атома, який мав би стільки жалю й співчуття до нього, скільки міс Токс виносить під своїм чорним капелюхом на вулицю й несе додому, ховаючи від щойно запалених ліхтарів.
Але міс Токс не належить до світу містера Домбі. Хай вона й приходить кожного смерку, додаючи до капелюха парасольку та колоші в сльотаві вечори, хай і терпить осмішки Тавлінсона, пирхання й гиркання місіс Піпчін та все решту, аби лиш спитати, як його справи і як він переносить своє нещастя, — все одно нічого спільного зі, світом містера Домбі у неї немає. Вимогливий і суворий, як завше, він вершить свій шлях без неї, а вона — зірка анітрохи не видатна й не блискотлива — кружляє собі на своїй маленькій орбіті в куточку зовсім іншої системи, і чудово знає це, і приходить, і плаче, і йде геть, і втішається цим. Далебі, міс Токс задовольнити легше, ніж світ, що так непокоїть містера Домбі!
Клерки в конторі обговорюють катастрофічну подію з усіх боків, ясних і темних, але найбільше їх цікавить, кому дістанеться місце містера Турбота. Загальна думка така, що деякі додаткові його доходи тепер будуть урізані, і посада ця, внаслідок введення нових обмежень та контролю, стане невигідною. Ті, хто не має жодної надії на неї, запевнюють, що нізащо не погодились би її прийняти, і що зовсім не заздрять тому, кому вона припаде. Такої колотнечі, відколи помер маленький Домбі, в конторі ще не було, але збудження набирає товариського — щоб не сказати веселого — характеру і веде до встановлення дружніх, приятельських взаємин. При такій сприятливій нагоді укладається перемир'я між визнаним усією конторою дотепником та його конкурентом, які ворогували на смерть упродовж кількох місяців, і на честь щасливого поновлення їхньої дружби в сусідній харчевні влаштовується невеличкий обід, де головує дотепник, а суперник грає роль віце-президента. Коли забрано скатертину, голова відкриває промови і каже: "Джентльмени, годі приховувати від себе, що зараз не час на особисті чвари. Недавні події, про які нема потреби говорити детальніше, але які не пройшли поза увагою кількох недільних газет і однієї щоденної, називати яку немає потреби (тут кожен з учасників зібрання вельми чутно шепоче її назву), примусили мене замислитись, і мені здається, що не досягти повного порозуміння між мною і Робінсоном у такий момент означало б раз і назавжди покласти край тій одностайності в спільній справі, якою, на його думку й переконання, завжди славилися джентльмени з торговельного дому Домбі. Робінсон одповідає на це, як людина і брат, а один з джентльменів, що третій рік поспіль перебуває під загрозою звільнення за промахи в арифметиці, раптом постає перед усіма в зовсім іншому світлі, вихопившись із схвильованою промовою, в якій каже: "Щоб нашому шановному шефу повік не знати самотності, що впала на огнище його", — і ще силу різних інших фраз, кожна з яких починається: "Щоб йому повік" — і завершується громом аплодисментів. Одне слово, вечір проходить чудово, якщо не рахувати непорозуміння між двома молодшими службовцями, які, сперечаючись про ймовірну цифру прибутків містера Турбота за останній рік, вхопилися вже за карафки і, в стані крайнього збудження, були виведені геть. Наступного дня в конторі спостерігається великий попит на содову воду і переважає думка, що рахунок був липовий.
Щодо Перча-посильного, то він почав пускатися берега. Він увесь час сидить по шинках, де п'є за чужі гроші і страшенно бреше. Здається, що він уже всюди поперестрівав усіх, хто був хоч якось причетний до останніх подій, питаючись їх: "Сер (або "мадам" — залежно від випадку), а чом це ви такі бліді?" — від чого ті здригалися всім тілом і з вигуком "Ой, Перче!" тікали від нього. Чи то від усвідомлення власного безпутства, чи то від наслідків надуживання алкоголю, містер Перч, саме під ту вечірню пору, коли він звичайно шукає потіхи в товаристві місіс Перч у Болс-Понді, приходить у крайній стан занепаду Духу, чим місіс Перч страшенно журиться, бо відчуває, що тепер його довіра до жінок похитнулася і, повертаючись увечері додому, він не має певності, що його жінка не втекла з якимсь віконтом.
Слуги містера Домбі теж ударилися в гульбу і стали непридатні для іншої роботи. Щовечора в них гаряча вечеря "обговорення", з паркими трунками на столі. О пів на одинадцяту містер Тавлінсон завжди розкисає і часто допитується, чи ж не казав він, що з життя в наріжному будинку не буде добра? Вони шепочуться про міс Флоренс, цікаві знати, куди ж вона заподілася, і погоджуються на думку, що, коли й містер Домбі не знає, то місіс знає напевне. Розмова переходить на місіс Домбі, про яку кухарка каже, що то була сановита пані, правда ж, та надто вже чванлива. Всі погоджуються, що так, надто вже чванлива, і стара любов містера Тавліясона, покоївка (велика цнотливиця), просить, щоб більше ніколи не говорили їй про людей, що бозна-куди деруть голову, немов їм землі мало.
Все, що говориться і робиться у зв'язку з цим, робиться й говориться гуртом, участі в якому не бере тільки містер Домбі. Світ і він самотіють укупі.
Розділ п'ятдесят другий
СЕКРЕТНІ ВІДОМОСТІ
Добра місіс Браун і її дочка Аліса мовчки сиділи вдвох у своїй домівці. Було це раннього вечора пізньої весни. І, хоч минуло вже кілька днів після того як містер Домбі сказав майорові Бегстоку про не зовсім звичайні відомості, добуті незвичайним способом, які, може виявитись, і не варті нічого, а може, й правдиві, вимоги світу і досі лишалися незадоволені.
Довгий час мати й донька не обмінялися ні словом й сиділи майже без руху. На хитрому обличчі старої малювалося жадібне очікування; обличчя дочки теж було повне чекання, хоч і не таке сторожке, і час од часу темніло, наче на нього набігала дедалі густіша тінь розчарування й зневіри. Стара, хоч і часто зводила очі на дочку, на зміни в її обличчі не звертала уваги, тільки сиділа, бурмочучи й плямкаючи, та вперто щось наслухала.
Житло їхнє, жалюгідно-убоге, було, проте, не таке відразливе на вигляд, як тоді, коли добра місіс Браун мешкала там сама. Деякі спроби навести лад і чистоту давалися взнаки, але й видно було, що робилися вони якось недбало, по-циганськи, так що з першого погляду можна було впізнати руку молодшої з жінок. Вечірні сутінки густішали й глибшали, серед мовчазної тиші, аж поки стіни, поволі чорніючи, майже зовсім розпливлися в темряві.
Мовчанку, що тривала так довго, зламала Аліса, сказавши:
— Не діждете ви його, мамо. Він не прийде.
— Хай смерть не діжде! — гарячкуючи, одповіла стара. — Він мусить прийти.
— Побачимо, — сказала Аліса.
— Побачимо його, — відрубала мати.
— На останньому суді, — сказала дочка.
— Я знаю — ти думаєш, що я здитиніла! — закаркала стара. — Оце така мені повага і шана від власної доні, та тільки я розумніша, ніж ти думаєш. Він прийде. Тоді, як я зачепила його на вулиці, він оглянувся на мене так, як на жабу. Але, боже милий, треба було його бачити, коли я назвала їх поіменно й спитала, чи не хоче він дізнатись, де вони.
— Що, такий був розгніваний? — вмить спалахнула цікавістю дочка.
— Розгніваний? Не те слово! Оскаженілий! Оце більш підходяще. Розгніваний! Ха-ха! Щоб оте та назвати просто "гнівом"! — Стара покульгала до буфета, щоб запалити свічку, і, поки несла її на стіл, шамкотливий її рот красувався в усій своїй бридоті. — Так я й про тебе могла б сказати, що ти — коли про них думаєш чи говориш — просто гніваєшся.
Що й справді важко було б сказати, дивлячись на її дочку, яка сиділа, мов причаєна тигриця, з палючими очима.
— Тихо! — з тріумфом сказала стара. — Хтось іде. Ті, що тут живуть, чи вештаються тут, так не ходять.
