Невдача комісара Мегре - Сіменон Жорж

Нотар зажадав, щоб була пані Фюмаль, як можлива спадкоємиця, і Ляпуент знов, подався нагору.

Вона була не така п'яна, як напередодні, але, мабуть, все-таки хильнула склянку віскі для хоробрості перед тим, як спуститися: від неї гостро тхнуло перегаром.

Останнім до кабінету ввійшов секретар суду.

— Мені здається, мадмуазель Бурже, що вам тут нічого робити, — мовив Мегре, помітивши секретарку.

Потім він ще не раз пошкодує, що вимовив цю фразу.

Комісар підійшов до Планше, який стояв біля вікна, і між ними почалася некваплива розмова. Тим часом спеціаліст порався біля сейфа. Не минуло й півгодини, як у ньому щось клацнуло і важкі дверцята повільно відчинились.

Нотар першим підійшов до сейфа і заглянув усередину. За ним стали слідчий і Мегре.

На верхній полиці в кількох безладно розкиданих жовтих конвертах лежали розписки кредиторів, які стверджували одержання тієї чи іншої суми. Нижче виднілись досьє з великою комерційною документацією. Грошей у сейфі знайдено не було.

Відчувши, що позад нього хтось стоїть, Мегре озирнувся і побачив у дверях месьє Жозефа.

— Вони там? — запитав він.

— Ви про що?

— П'ятнадцять мільйонів. В сейфі має бути асигнацій на п'ятнадцять мільйонів франків. Вони були там три дні тому, і я певний, що пан Фюмаль не віддав їх до банку.

— У вас є ключ?

— Я вже відповів вашому інспекторові, що нема.

— А другий ключ взагалі є?

— Навряд.

Ходячи вперед і назад по кабінету, Мегре на мить зупинився біля вікна і побачив у вікні навпроти Луїзу Бурже, яка, щось наспівуючи, все ще порядкувала в своїй кімнаті, немов її аніскілечки не стосувалось те, що відбувалося в домі.

8. ВІКНО, СЕЙФ, ЗАМКОВА ЩІЛИНА, ЗЛОДІЙ І ОСТАННЄ ВІДКРИТТЯ КОМІСАРА

Відомо, що найдовші сни тривають всього кілька секунд. Те, що раптом відчув Мегре, нагадало йому не сон, якого він так і не пригадав, а спалах блискавки серед ночі, коли все навкруги на якусь мить стає чіткішим і виразнішим, ніж навіть у сонячний день.

Пізніше, аналізуючи те, що з ним сталося, він легко відновив у пам'яті всі думки, які осяяли його, і всі почуття. Коли б він умів малювати, то, мабуть, відтворив би все, що було тоді в полі його зору, з ретельністю фламандських малярів.

В кабінеті все ще горіли лампи, і їх світло, зливаючись із сонячним, надавало кімнаті якогось штучного, театрального вигляду, і, можливо, саме через це всі, хто в ній був, раптом здалися йому акторами якогось химерного спектаклю.

Комісар все ще стояв біля вікна. Навпроти, через двір, щось наспівуючи, ходила по своїй кімнаті Луїза Бурже; її золотисте волосся раз у раз спалахувало в сонячному промінні. Нижче, на подвір'ї, Фелікс у синьому комбінезоні мив машину, скеровуючи на неї гумовий шланг, з якого струменем била вода.

Біля столу, в кріслі покійного Фюмаля, вмостився судовий секретар і, піднявши голову, терпляче чекав, коли йому почнуть диктувати. Нотар Одуен та судовий слідчий Планш заглядали в сейф, шукаючи там якісь папери.

Спеціаліст із заводу сейфів скромно сидів у кутку; за два кроки од відчинених дверей стояв месьє Жозеф, не наважуючись підійти ближче. На порозі Ляпуент запалював. сигарету.

Здалось, що на якусь мить життя припинилось, що всі застигли, неначе перед об'єктивом фотоапарата.

Погляд Мегре метнувся од вікна секретарки до сейфа, од сейфа до міцних, дубових дверей, і він зрозумів свою помилку. Під блискучою мідяною ручкою в дверях зяяла велика замкова щілина.

— Ляпуент! — гукнув він.

— Слухаю, патроне.

— Спустись і приведи Віктора.

Всі зачудовано глянули на нього.

— Тільки будь обережний!

Ляпуента теж, видно, здивувало це попередження, але він мовчки пішов виконувати наказ. Комісар глянув на майстра.

— Коли б хто-небудь кілька разів підглядав крізь замкову щілину, як Фюмаль відмикає сейф, чи не міг би він, спостерігаючи його рухи, розгадати секрет механізму?

Спеціаліст зиркнув на двері, потім на сейф, якусь мить і щось зважував, потім впевнено відповів:

— Для мене це було б заіграшки.

— А коли це не спеціаліст?

— Тут головне — терпіння… Досить було простежити за всіма рухами і запам'ятати, скільки разів слід повернути той чи той диск.

Внизу грюкнули двері, почулись чиїсь швидкі кроки, і Мегре впізнав голос Ляпуента, який запитував Фелікса:

— Ви не бачили Віктора?

Тепер у комісара не було жодного сумніву, що він відкрив істину. З протилежного вікна виглянула Луїза Бурже, і Мегре здалось, що вона чомусь хитро осміхається. До кабінету вбіг Ляпуент.

— Патроне, його ніде не видно, — спантеличено вигукнув він. — Я оглянув увесь перший. поверх. Нагорі він також не може бути — я весь час стежив за сходами. Фелікс каже, буцімто чув, як кілька хвилин тому хтось вийшов через центральний вхід.

— Подзвони до Сюрте. Повідом його прикмети. Нехай негайно оповістять залізничну поліцію та жандармерію провінції. Зв'яжись з сусідніми комісаріатами…

Починалось звичне полювання на людину. За кілька хвилин в околицях Парижа на всіх перехрестях з'являться машини з потужними гучномовцями, і весь час звужуючи коло, водії сповіщатимуть прикмети злочинця. Поліцаї в мундирах та інспектори в цивільному почнуть прочісувати вулиці, заглядаючи в кафе, розпитуючи перехожих.

— Ти знаєш, як він одягнутий? Досі він з'являвся лише в лівреї.

— У нього є темно-синій костюм, — втрутився раптом месьє Жозеф.

— А який капелюх?

— Він завжди ходив без капелюха.

Коли Мегре наказав Ляпуентові привести Віктора, в нього не було цілковитої, впевненості, що той убивця. Інтуїція? Хто зна. З самого початку він не сумнівався, що приводом до вбивства були ненависть і бажання помститися. Ні втеча Віктора, ні той факт, що з сейфа зникли п'ятнадцять мільйонів, не суперечили цьому. "Скоріше, навпаки, — подумав він. — Селянин не забуває про власний зиск, навіть коли ним керують найпалкіші пристрасті".

Комісар мовчав, намагаючись не дивитися у звернені до нього очі присутніх. На душі в нього було прикро од усвідомлення своєї невдачі? Він надто довго брів до істини — і тепер важко було передбачити, чим усе це скінчиться.

Слідчий Планш, новак у своїй справі, боязко промовив:

— Ви гадаєте, що це він?

— Я певен цього.

— Він захопив із собою всі ці мільйони?

— В цьому можна було не сумніватись. Хоч він їх міг також заховати де-небудь поза будинком, щоб узяти згодом.

Монотонним голосом Ляпуент сповіщав по телефону прикмети Віктора. Комісар, важко ступаючи, спустився сходами на подвір'я, пройшов повз Фелікса, який усе ще мив машину, піднявся на третій поверх і штовхнув двері до кімнати секретарки.

— Ви знали? — коротко запитав він.

Вона не наважилась заперечувати і лише сказала:

— Признайтесь, що ви мене підозрювали.

Не відповідаючи, Мегре сів на край ліжка і почав набивати люльку.

— Як ви дізнались? — запитав він. — Ви бачили?

Він показав на вікно.

— Ні. Щойно я вам казала правду. Я завжди кажу правду. Брехати я не наважуюсь, бо зразу червонію.

— Ви справді зачиняли віконниці?

— Справді. Річ у тім, що мені доводилось зустрічати Віктора там, куди він не повинен був заходити. Він уміє ходити безшумно, як той привид. Я не раз мало не скрикувала від страху, коли він раптом з'являвся поруч.

"Він ходив просто, як браконьєр!" — подумав Мегре. Секретарка показала йому на електричний дзвоник у кутку кімнати.

— Ось бачите. Його встановили, щоб пан Фюмаль міг викликати мене, коли йому захочеться. Іноді це траплялось пізно ввечері. Я змушена була одягатись і йти до нього, бо після того, як він вечеряв із знайомими в ресторані, завжди була термінова робота. Отоді я й зустрічала Віктора на сходах.

— Він вам не пояснював, що він там робить?

— Ні. Але він дивився на мене так, що…

— Як?

— Ви самі знаєте.

І справді Мегре сам усе розумів, але хотів почути це з уст Луїзи.

— В цьому будинку між усіма була мовчазна змова. Ніхто не любив хазяїна. У кожного з нас була своя таємниця.

— Навіть у вас — від Фелікса.

Вона справді легко червоніла.

— Що ви маєте на увазі?

— Вечір, коли Фюмаль наказав вам роздягтись…

Вона підійшла до вікна і зачинила його.

— Ви казали про це Феліксу?

— Ні.

— А скажете?

— Навіщо? Просто я дивуюсь, як ви це стерпіли?

— Я хочу, щоб ми одружились…

— І відкрили готель у Ж'єні?

— Що ж у цьому лихого?

Цікаво, що для неї було важливіше — стати дружиною Фелікса чи хазяйкою готелю на березі Луари?

— Де ви візьмете стільки грошей?

Еміль Лантен брав гроші в її шухляді. У Луїзи Бурже, напевне, теж була своя система.

— Можу сказати… Тут нема нічого протизаконного.

— Я слухаю.

— Директор "Північних м'ясобоєнь" цікавився певними даними, які проходили через мої руки. Тут довга історія… Одне слово, це давало йому змогу комбінувати з чималим зиском для себе. Зібравши ці дані, я телеграфувала їх йому, а він за те щомісяця переказував мені досить значну суму.

— А як решта директорів?

— Я певна, що кожен з них по-своєму обкрадав його, але вони обходились без мене.

Виявляється, що цей підозріливий, підступний Фюмаль був оточений людьми, які його постійно обдурювали. Він нікому не довіряв, за всіма шпигував, усім погрожував, намагаючись придавити всіх підлеглих силою своєї влади. А в його власному домі, потай від нього, ночував чоловік, який спокійно їв і пив за його рахунок і навіть іноді серед ночі крав гроші в його кабінеті, за кілька кроків від того місця, де він спав.

Його особиста секретарка працювала не стільки на нього, як на одного з його директорів.

Цілком можливо, що найбільше грів руки його друг і порадник — месьє Жозеф. В нього досить кмітливості, щоб заплутати свої сліди так, що найкращий фінансовий експерт там ногу зламає.

Щоб мати особистого охоронця, він врятував від каторги свого земляка браконьєра. Це була, мабуть, нелегка справа, і він чекав від нього вдячності.

Проте цей самий Віктор ненавидів його більш за всіх. Це була невгамовна й живуча ненависть селянина, яка лише розгорається з часом. Так само він ненавидів лісника і підстрелив його, як тільки випала нагода.

Він, мабуть, довго чекав такої ж нагоди, щоб поквитатись з Фюмалем. Престо вбити його він міг би давно; йому потрібно було знати, що це мине безкарно. Що дало йому таку впевненість зараз? Чи не мільйони, які він водночас прихопив?

Учора він не заперечував, що після вбивства лісника йому допомогли обійти закон Фюмалеві гроші.