Замах на бродягу - Сіменон Жорж
Жорж Сіменон
ЗАМАХ НА БРОДЯГУ
1
Коли, проминувши набережну Орфевр, вони повернули до моста Марі, Мегре на якусь мить сповільнив крок, так, що інспектор Ляпуент навіть не помітив цього. Звичайно він не міг здогадатися, що ці кілька секунд комісар заздрісно думав саме про нього і про той уже далекий час, коли йому також було двадцять п'ять.
Комісар зітхнув, відчувши на душі якийсь невиразний смуток, геть недоречний цього погожого ранку. Авжеж, багато що змінилося відтоді в Парижі, але чи не стояв такий самий погожий ранок, чи не так само пахло це свіже повітря, чи не так само по-святковому світило сонце, коли новоспечений інспектор карного розшуку Мегре з ранку до ночі чалапав гомінкими вулицями цього невсипучого міста. Тоді він служив у відділі охорони вуличного порядку.
Було двадцять п'яте березня, але стояв перший по-справжньому весняний день. Вночі по небу з гуркотом; прокотилася гроза; вона немов змила набридлу вже хмарну завісу і зарядила повітря свіжістю. Вперше цього року; Мегре залишив пальто в кабінеті управління і тепер часі од часу щулився від подиху прохолодного вітерця, який раз у раз задирав поли його розстебнутого піджака.
Він так поринув думкою у минуле, що, сам того не усвідомлюючи, поступово змінив ходу і пішов далі тим неквапливим, але й не надто повільним кроком, що колись був звичайний для нього.
Дивлячись на комісара, важко було визначити, хто це: роззява, що не проминає жодної події на вулиці, чи заклопотана чимось людина, котра зосереджено прямує до своєї мети.
Він ішов, склавши руки за спиною, і пожадливо вбирав поглядом ті незчисленні вуличні сценки, на які ще вчора не звернув би уваги. Останнім часом комісар не часто дозволяв собі розкіш ходити пішки. Але сьогодні маршрут був надто короткий, щоб брати, як звичайно, котрусь із машин, що чорними рядами вишикувалися на подвір'ї управління.
На площі перед собором Паризької богоматері, оточений ледачою зграєю розгодованих голубів, самотньо жовтів великий автобус із Кельна… Цього року, як завжди, туристський сезон у Парижі відкривали німці.
Комісар та інспектор мовчки проминули міст і спустилися залізними сходами на острів Сен-Луї. В одному із вікон, немов на картині, одягнута в строге, як уніформа, плаття, з мереживним чепчиком на голові, стояла молоденька покоївка, схожа на статистку із старої п'єси. Трохи далі хлопець-м'ясник, теж в уніформі, тягнув вулицею візок із м'ясом. З будинку навпроти вигулькнув одягнутий в уніформу поштар…
А над ними, на чистому блакитному тлі, ніжно зеленіли свіжі смарагдові бруньки. Цього ранку вони вперше побачили світ.
— А повінь і досі триває, — порушив мовчанку Ляпуент.
Справді, вода в Сені й досі стояла високо. За останній місяць не було жодного дня, коли б не йшов дощ. Майже щовечора по телевізору показували затоплені міста й села, де вода вирувала на вулицях. Жовті води Сени несли звідкілясь всілякі уламки, старі ящики, гілля дерев.
Обидва спокійним кроком перейшли набережну Бурбонів і піднялися на міст Марі. Незважаючи на повінь, у порту Селестен не припинялось життя. Над великою брудно-сірою баржею "Пуату" з трикутною емблемою "Компані женераль" на носі із скреготом кружляв потужний кран, раз по раз занурюючи свій ківш у жовтий пісок. Трохи ближче, майже під самим мостом, виднілася інша чистіша, навіть чепурна самохідна баржа, над кормою якої мляво колихався строкатий бельгійський прапорець. На палубі, коло сніжно-білої рубки, висіла колиска, в якій лежала сповита дитина. Поряд стояв велетенський на зріст білявий чоловік і пильно дивився в бік набережної, неначе на щось чекаючи.
На чорному борту баржі золотими літерами було написано "Зварте Зваан". Ні Мегре, ні Ляпуент не розуміли, що означала ця фламандська назва.
Вони вже зійшли на набережну і почали спускатися до порту, коли їх перегнала машина. Із неї, клацнувши дверцями, вийшло троє чоловіків у темних плащах. Мегре глянув на годинника — було за дві хвилини десята.
— Поглянь! Прибули водночас…
Ці троє теж були з Палацу правосуддя, але з другої, соліднішої його половини, одведеної для судочинства. Помічник генерального прокурора Паррен, судовий слідчий Дансіже та старий секретар, — Мегре ніколи не міг пригадати його прізвища, хоча зустрічався з ним принаймні всоте.
Перехожі, заклопотані своїми справами, діти, що гралися на тротуарі, і не здогадувалися, що на їхніх очах відбувається виїзд прокуратури на місце злочину. Такого сонячного ранку навіть похмура врочистість судочинців не могла нікого збентежити.
Помічник машинально простяг комісарові золотий портсигар. Той мовчки показав на люльку.
— Пробачте, комісаре. Я забув…
Він був високий, стрункий, елегантний — зовсім у дусі прокуратури. Поруч з ним маленький, гладкий, абияк одягнутий Дансіже здавався простим крамарем. Слідчі бувають різні. Чому ж такі однакові прокурори з їх поважністю, самозакоханістю, а нерідко й пихою?
— Ну, панове, ходімо…
Нерівною бруківкою вони зійшли до води і зупинилися перед чепурною баржею.
— Ось ця?
Мегре знав про це не більше за нього. Коротке повідомлення ранкової газети про незвичайну нічну пригоду і телефонний дзвінок із прокуратури. "Будь ласка, приїздіть…"
Він охоче погодився. Приємно було знову опинитися у звичній атмосфері, в добре знайомому товаристві. Вп'ятьох вони попростували до самохідної баржі, з якої на берег було перекинуто дошку. Білявий велетень рушив їм назустріч.
— Дайте руку, — звернувся він до помічника прокурора: той ішов перший. — Так воно буде безпечніше, вірно я кажу?
Він говорив із сильним фламандським акцентом. Чіткі риси обличчя, блакитно-сірі очі, довгі руки, манера рухатись — все нагадувало в ньому тих гонщиків-велосипедистів після пробігу, коли вже дають інтерв'ю для преси.
Від скреготу лебідки лящало в вухах.
— Ваше ім'я ван Хутте? — запитав комісар, кинувши погляд на клаптик паперу.
— Так, месьє… Йєф ван Хутте…
— Це ваша баржа?
— Звичайно… Чия ж іще?
Із рубки пахло чимось смачним. Біля трапу, вистеленого квітчастим лінолеумом, поралася молода жінка. Метре показав на колиску.
— Ваш синок?
— Не синок, а дочка, месьє… Йоланта. Так звуть мою сестру, вона її хрестила…
Помічник прокурора теж вирішив втрутитися.
— Розкажіть, що тут сталося, — мовив він, зробивши знак секретареві. Той слухняно розкрив блокнот.
— Ну, ми витягли його з води… Удвох з отим он хлопцем.
Він показав пальцем на сіру баржу, з борту якої, зігнувшись над кермом, на них уважно дивився якийсь чолов'яга, немов чекаючи своєї черги.
Посеред річки, розтинаючи повітря короткими свистками сирени, повільно пропливав буксирний катер, тягнучи за собою чотири баржі. Коли вони порівнялися з баржею "Зварте Зваан", Йєф ван Хутте привітав кожну з них змахом руки.
— Ви вже давно знайомі з потерпілим?
— Зроду його не бачив…
— А як давно ви тут стоїте?
— З минулого вечора… Ми йдемо з Жемона до Руана, веземо шифер. Я. хотів був завидна пройти Париж і заночувати біля Сюренського шлюзу, як раптом закапризував мотор… Зрозуміло, що ми не дуже любимо ночувати в Парижі…
Мегре помітив оддалік під мостом кількох бродяг і серед них дуже гладку жінку — йому здалося, що він її вже десь зустрічав.
— Як це сталося? Він хотів утопитися?
— Думаю, що ні, месьє… Коли б так, то що б тоді тут робили ті двоє?
— Це було о котрій годині? Де були ви? Розкажіть детальніше про все, що відбувалося минулого вечора. Ви пришвартувалися сюди пізно, коли вже темніло?
— Саме так.
— Ви помітили під мостом бродягу?
— Та хіба ж приглядаєшся… Вони там завжди є.
— Так… А що ви робили потім?
— Ми почали вечеряти. Хуберт, Аннеке і я…
— Хто такий Хуберт?
— Мій брат. Ми працюємо разом. Аннеке — це моя жінка. Взагалі її звуть Анна, але ми називаємо її…
— Далі…
— Далі мій брат прибрався і пішов на танці. Такі літа. Вірно я кажу?
— Скільки ж йому?
— Двадцять два.
— Він зараз тут?
— Ні, він подався до міста, за харчами. Незабаром буде.
— Що ви робили після вечері?
— Заходився коло двигуна і одразу помітив, що витікає масло… А я хотів відчалити на світанку, от і довелося лагодити…
Фламандець по черзі недовірливо оглядав кожного з них, як людина, що не звикла мати справу з правосуддям.
— І коли ви скінчили?
— Лише сьогодні вранці. Вчора я не встиг.
— Де ви були, коли почули крики?
Йєф почухав потилицю, дивлячись просто перед себе на простору, надраєну до блиску палубу.
— Спочатку я піднявся сюди покурити і поглянути, чи спить Аннеке.
— О котрій годині?
— Десь коло десятої…. Точно не скажу…
— Вона спала?
— Так, месьє… Мала теж спала… Інколи вона плаче цілу ніч. У неї ріжуться зубки…
— Потім ви повернулися до двигуна?
— Саме так.
— У рубці горіло світло?
— Ні, месьє… Аннеке спала.
— На палубі теж було темно?
— Певна річ.
— Далі.
— Далі… Я не знаю, скільки минуло часу, як я почув звук мотора… Неначе десь поряд загальмувала машина.
— Ви не поцікавилися, хто то був?
— Ні, месьє… Чого б це я мав цікавитися?
— Гаразд, далі…
— Трохи згодом чую — шубовсть!
— Так немовби хтось упав у воду?
— Еге ж…
— Ясно.
— Я поставив драбину і висунув голову з люка…
— І що ви побачили?
— Двох чоловіків, вони бігли до машини…
— Отже, там стояла машина?
— Так, месьє, червона машина марки "Пежо чотириста три".
— Як ви розгледіли? Адже було темно.
— Там над муром на набережній якраз стоїть ліхтар.
— Який вони мали вигляд?
— Менший, кремезний, був у світлому плащі та в капелюсі…
— А другий?
— Того я не встиг як слід роздивитися… Він одразу поліз у машину і завів мотор…
— Ви не запам'ятали номерний знак?
— Який знак?
— Ну, номер на табличці?
— Ні… Знаю тільки, що там було дві дев'ятки, а в кінці сімдесят п'ять…
— Коли ви почули крики?
— Як тільки машина рушила з місця.
— Інакше кажучи, минув якийсь час, перш ніж той, кого кинули в воду, почав кричати? Бо ви б почули його крики раніше?
— Думаю, що так… Уночі тихше, ніж вдень.
— Котра була година?
— За північ…
— Ви не помітили нікого на мосту?
— Я туди не дивився…
На набережній вже зібрався гурт перехожих, які з цікавістю стежили за тим, що відбувалося на баржі. Мегре здалося, що бродяги з-під мосту теж підійшли ближче. Скрегіт лебідки не вщухав ні на мить. Від порту одна за одною від'їздили наповнені піском вантажні машини.