Замах на бродягу - Сіменон Жорж

Й уже іншим голосом додав: — А втім, ти розумієш, що я прошу вибачення лише заради форми. Для мене ти залишаєшся злочинцем, винним у вбивстві твого хазяїна Луї Віллемса та замахові на життя Франсуа Келлера… Можеш іти. Повертайся на баржу, там на тебе вже давно чекає жінка з дитиною. Бувай…

Йєф навіть не образився. Він лише з подивом зиркнув на комісара і простяг свою довгу руку.

— Адже кожен може помилитися, вірно я кажу?

Комісар одвернувся й одійшов до вікна. За кілька хвилин він уже поринув у поточні справи.

Протягом кількох наступних тижнів на столі в комісара з'являлися все нові рапорти, надходили нові свідчення, справа про замах на бродягу обростала новими папірцями, навіть надісланими бельгійською поліцією, але все це не могло нічого змінити.

Настало літо. Вздовж набережних рясно зацвіли каштани. Сена вже давно увійшла в свої береги, і в її рукавах зараз було важко розминутися двом баржам. Вони пропливали цілими караванами, везучи овочі, фрукти, купи шиферу, гори піску, але "Чорного лебедя" поміж ними чомусь не було.

Прогулюючись, Мегре немов ненароком інколи зупинявся під мостом Марі, де знову оселився Професор, і, вийнявши люльку з рота, коротко кидав:

— Живемо?

— Живемо.

— Рана не болить?

— Інколи паморочиться в голові…

Вони уникали будь-яких розмов про фламандця. Професор знав, що Мегре не змирився з поразкою, і Мегре знав, що Професор це знає. Їхні стосунки скидалися на якусь дивну гру.

Вона тривала до того літнього дня, коли комісар уже вкотре зупинився перед житлом бродяги, що саме обідав окрайцем хліба, запиваючи кожен кусень червоним вином.

— Живемо?

— Живемо.

Поблизу на причалі стояла баржа з бельгійським прапорцем, надзвичайно схожа на "Чорного лебедя", але з іншою назвою. Наче змовившись, обидва глянули на. неї.

— Живуть же люди, — зауважив бродяга. І, показуючи на двох малюків, що гралися на палубі, додав — А найкраще — ось цим…

Мегре пильно подивився на нього, відчуваючи, що зараз бродяга скаже щось важливе.

— Складна річ — життя… — провадив той далі. — І жити всім стає дедалі тяжче…

— Вмирати теж нелегко…

— Тому ніхто не має права судити… Люди не винні.

Вони розуміли один одного.

— Спасибі, — просто сказав комісар, тепер йому все було ясно.

— За що?.. Я нічого не сказав.

І голосом фламандця промовив:

— Вірно я кажу?

Він справді нічого не сказав. Він не хотів нікого судити. І відмовлявся бути свідком…

Вдома, скінчивши обід, Мегре раптом запитав у дружини:

— Ти пам'ятаєш історію з бродягою?

— Авжеж… Є новини?

— Я тоді не помилявся…

— Ти заарештував фламандця?

Комісар похитав головою.

— Ні, поки фламандець сам не дасть маху, ніхто його не заарештує… А він маху не дасть.

— Професор признався?

— В певному розумінні, так…

Скоріше очима, ніж словами. Але так чи так, вони зрозуміли один одного, і йому була приємна згадка про той душевний контакт, що на якусь мить встановився між ним та бродягою з-під мосту Марі.