Замах на бродягу - Сіменон Жорж
Мегре відчув, що на цей раз він трохи поспішив.
— А ви, я бачу, великий майстер на вигадки! Мені теж можна вигадувати історії?
— Я нічогісінько не вигадую. Таким мені уявляється ваше життя. Можливо, я й помилився…
— Ще одна така помилка — і я опинюся в тюрмі!.. Красненько вам дякую!
— Та вислухайте ж мене до кінця!.. Так от, у вас було важке дитинство… В той час, як ваші однолітки бавилися чи ходили до школи, ви вже змушені були працювати нагрівні з дорослими… І от ви зустрічаєте Аннеке… Вона ставиться до вас так, як ніхто досі не ставився… Вона дивиться на вас не як на наймита, що його кожен може скривдити, а як на живу істоту, як на людину… Природно, ви закохуєтеся в неї… І коли б її мати була жива, то вона стільки сприяла б вашому щастю…
Ну, слава богу! Йєф ван Хутте нарешті сів, щоправда, лише на бильце крісла, але й це вже було досягнення!
— Ну, ну, а що потім?! Ну й вигадник!
— Та, на жаль, пані Віллемс помирає… Ви залишаєтесь на баржі втрьох — з її чоловіком та Аннеке… Гарний молодий хлопець, гарна молода дівчина… і цілісінькі дні разом! Б'юсь навзаклад, що старий Віллемс стежив за вами!
— Це ви так гадаєте…
— Він був власник чудової баржі, багатий хазяїн і, звичайно, не хотів оддати свою доньку за якогось голодранця. Увечері, коли він напивався, од нього можна було чекати будь-яких грубощів…
Мегре знову став обережний, і його погляд немов прикипів до очей Йєфа.
— Ви гадаєте, що я дозволив би будь-кому підняти на мене руку?
— Я певен, що ні… Але він піднімав руку не на вас, а на свою доньку… Було б дивно, коли б він вас ні разу не застав…
А зараз краще було трохи помовчати. Запала гнітюча тиша. Метре легенько посмоктував свою люльку.
— Допіру я дізнався од вас про одну вельми цікаву подробицю… Найчастіше Віллемс сходив на берег і напивався в Парижі, бо тут у нього була подруга, яка теж любила випити… В інших портах він пив просто на баржі або в найближчій забігайлівці. І, як усі, хто повинен вставати до схід сонця, він повертався й лягав спати рано, надто рано… І тільки в Парижі ви могли цілий вечір залишатися вдвох з Аннеке…
В коридорі почулися кроки, голоси. До кабінету зазирнув Ляпуент.
— Готово, патроне…
— Зажди хвилинку…
І в сизому від тютюнового диму повітрі знову залунав "коток".
— Цілком можливо, що, повернувшись якось додому трохи раніше, ніж звичайно, він застав дочку у ваших обіймах. Певна річ, старий розгнівався, а в гніві він був страшний… Можливо, він показав вам на двері: "Іди, хлопче, куди бачиш…" Можливо, вдарив доньку…
— Це все ваші вигадки, — глузливо кинув Йєф.
— На вашому місці саме цієї вигадки я й дотримувався б… Бо тоді смерть Віллемса — майже нещасливий випадок…
— Це й був нещасливий випадок!
— Я сказав "майже"… Я навіть не кажу, що ви допомогли йому звалитися у воду… Адже він був п'яний, він хитався… Тієї ночі дощило? От бачите!.. Виходить, трап був до того ж слизький… Ваша провина в тому, що ви одразу ж не кинулися йому на поміч… Вона була б більша, коли б ви самі його штовхнули. Але це сталося два роки тому, і в поліцейському протоколі говориться не про вбивство, а про нещасний випадок…
— Чого ж тоді ви так силкуєтеся накинути це на мій карк?
— Я лише силкуюся розібратися… Уявімо тепер, що хтось був у цей час на березі і бачив, як ви штовхнули Віллемса в воду… Адже він міг посвідчити, що ви не одразу вскочили в шлюпку, а довгенько стояли на палубі, чекаючи, поки хазяїн захлинеться… І справді, чого ви мали перешкоджати його смерті?
— А Аннеке? Що ж, по-вашому, вона спокійно дивилася, як гине її батько?
— В такий пізній час вона могла вже спати… В усякому разі, чоловік, який вас бачив, бо ночував тоді під мостом Берсі, нічого не сказав поліції… Бродяги не люблять втручатися в чужі справи. Вони інакше дивляться на світ і в них свої уявлення про справедливість… Таким чином, невдовзі ви могли одружитися з Аннеке, і, оскільки на баржі одному впоратися важко, ви викликали брата… Нарешті ви були щасливі… Ваша мрія збулася — ви теж стали хазяїном, "босом", як ви кажете… У вас тепер була власна баржа, власний капітал… Відтоді ви ще не раз зупинялися в Парижі, але, я певен, ви більш ніколи не ошвартувалися біля мосту Берсі…
— Неправда, мосю… Я стояв там відтоді принаймні тричі.
— Авжеж! Після того, як переконалися, що бродяга там більш не ночує… Бродяги не люблять засиджуватися на одному місці. І от під мостом Марі ви впізнаєте свого старого знайомого… А він вас… І от я думаю…
Він удав, буцімто його осяйнула нова ідея.
— Що ви думаєте?
— Я думаю, чи не помітили ви його часом на набережній Рапе, коли Віллемса витягли з води… Авжеж! Ви не могли його не помітити… Він підійшов, але нічого не сказав… І от минулого понеділка, коли ви угледіли його на березі, вам здалося, що він міг пробовкатися про вашу справу… Не виключено, що він погрожував це зробити…
Комісар не йняв у це віри — це було так несхоже на Професора! Але в цю мить така версія була йому конче необхідна.
— І вам стало страшно… Що, як він і справді заговорить? І тоді ви подумали, що цього небажаного свідка можна легко позбутися… Майже у той самий спосіб, що й старого Віллемса…
— Виходить, це я кинув його у воду, чи як?
— Скажімо, штовхнули…
Йєф знову звівся на ноги, але зараз вигляд у нього спокійний, навіть рішучий.
— Ні, мосю, ви ніколи не присилуєте мене в цьому признатися. Все це брехня!
— Можливо, я в чомусь помилився. Скажіть…
— Я вже сказав.
— Що?
— Це записано чорним по білому у вашому протоколі.
— Ви сказали, що десь опівночі почули шум?
— Якщо сказав, значить, так воно й було.
— Ви також сказали, що двоє чоловіків — один із них у світлому плащі — вибігли в цей час з-під мосту в напрямку до червоної машини…
— Саме так, червоної…
— Отже, вони пробігли повз вашу баржу?
Ван Хутте навіть оком не повів. Мегре підвівся й відчинив двері.
— Заходьте, панове!
На порозі з'явилися страховий агент та його заїкуватий друг, що їх привіз Ляпуент, одірвавши від партії в белот. На Гійо був той самий плащ, що й у понеділок.
— Це вони приїздили в червоній машині?
— Не знаю… Одна річ бачити людей на темній набережній, інша — в кабінеті…
— Вони цілком відповідають тому, як ви їх змалювали.
Йєф невиразно мотнув головою.
— Вони справді були того вечора в порту Селестен. Месьє Гійо, скажіть, що ви там робили?
— Ми з'їхали по спуску до самого берега…
— А далеко цей спуск від мосту?
— Метрів за сто з гаком…
— Внизу ви зупинили машину?
— Еге ж, месьє.
— А далі?
— Далі ми вийшли з машини, підійшли до багажника й дістали собаку.
— Він був важкий?
— Ого! Важчий за мене — сімдесят два кіло! Місяців зо два тому я зважував його у м'ясника.
— Біля набережної стояла на причалі баржа?
— Так.
— Отже, ви взяли свій лантух і понесли його до мосту Марі?
Ардуен роззявив був рота, щоб заперечити, але тут, на щастя, його випередив страховий агент.
— Чого б це ми йшли до мосту Марі?
— Спитайте ось у цього добродія.
— Він бачив, як ми йшли до мосту?
— Ні, але він бачив, як ви поверталися звідти повз його баржу.
Друзі перезирнулися.
— Як же ми могли повертатися повз його баржу, якщо ми кинули лантух у воду, не доходячи до баржі?
— Ви чуєте, Йєф?
— Я вже чув ваші вигадки, тепер послухаю їхні вигадки… Прийде ще хтось — почуємо нові вигадки… Тільки не знаю, при чому тут я?
— Котра була година, месьє Гійо?
Тут Ардуен вирішив узяти реванш за тривалу мовчанку.
— Пі… пі…
— Пів на дванадцяту, — договорив Гійо. — За двадцять до дванадцятої ми вже сиділи в кафе на вулиці Тюрен.
— Зараз ви приїхали машиною? Червоний "Пежо"?
— Так, у мене машина червоного кольору, "Пежо чотириста три".
— І в номерному знаку є дві дев'ятки?
— Сім тисяч дев'ятсот сорок дев'ять, Л-Ф сімдесят п'ять. Якщо вам потрібні права…
— Пане ван Хутте, ви не бажаєте спуститися до двору й опізнати машину?
— Я бажаю, щоб мене одвезли до моєї родини.
— Як ви можете пояснити ці розбіжності в свідченнях?
— Пояснювати — ваша справа. Не моя.
— Ви знаєте, в чому ваша помилка?
— Моя помилка в тому, що я витяг із води цього голодранця.
— Ви робили це не з власної волі.
— Як це не з власної? Виходить, я лунатик! Як же інакше я міг би…
— Ви просто були змушені це зробити!.. Адже він кричав! Віллемс — той був спокійніший: од холодної води його, видно, схопили корчі… А тут вам не пощастило, хоча із обережності ви спочатку оглушили Професора… Ви були впевнені, що він мертвий і, в кожному разі, вже не вибереться з води… Уявляю, як вас засмутили його зойки! Тим більше, що їх почув ваш сусіда з "Пуату". Він бачив вас на палубу баржі, і ви знали, що він вас бачив… То ви й заходилися рятувати свою жертву…
Йєф лише стенув плечима.
— Ваша помилка в тому, що, рятуючи власну шкуру, ви хотіли кинути тінь на інших — і заплуталися в брехні!
Страховий агент та його друг, вражені цим монологом, спантеличено лупали очима. Тільки тепер вони второпали, що тут на карту поставлено життя людини.
— Неправда, що об одинадцятій тридцять ви длубалися в моторі… Ні! Коли б ви були в трюмі, то не побачили червоної машини… А так ви бачили все, навіть те, як вони кидали у воду собаку… Потім ви вирішили скористатись з цього, щоб обдурити поліцію і звести наклеп на чесних людей…
— Кожен може казати, що йому заманеться… Ви вигадували одне, вони вигадують друге…
Мегре знову відчинив двері.
— Зайдіть, месьє Гуле…
Це був орендатор "Пуату", якого теж привіз Ляпуент.
— О котрій годині ви почули крики на річці?
— Приблизно опівночі…
— А точніше?
— Не скажу…
— Ну, все-таки, як ви гадаєте, вже було пів на дванадцяту?
— Було більше… Коли все скінчилося, тобто коли потерпілого знесли на берег, було пів на першу, це може підтвердити поліцай… По-моєму, він записав час у себе в блокноті… А тривало все це щонайбільше хвилин тридцять…
— Ну, що ви на це скажете, ван Хутте?
— Я вже своє сказав.
Це не порушувало усталених традицій. Інколи за ніч змінялося до чотирьох поліцаїв, які ставили запідозреному приблизно однакові запитання, але кожен під іншим кутом зору, намагаючись таким чином подолати його опір.
— Алло! Комутатор? З'єднайте мене з пані Мегре…
Вона ще не лягала.
— Можеш на мене не чекати…
— Я відчуваю, як ти втомився… Що, важко?
І справді настрій у Мегре був досить пригнічений.
— Він усе заперечує, навіть цілком очевидні речі… Це найупертіший негідник, якого я будь-коли знав.
— А як Професор?
— Зараз я дізнаюся…
За хвилину він розмовляв з черговою сестрою хірургічного відділу.
— Спить… Ні, він не мучиться… Так, оглядав після обійду… Вважає, що все гаразд, за його життя можна не турбуватися.
— Він уже говорить?
— Перед сном попросив у мене води.
— І нічого більше не казав?
— Ні.
