Замах на бродягу - Сіменон Жорж
Мама боялася, що він може осліпнути… На щастя, все обійшлося добре, але шрам залишився…
Розмовляючи, вона весь час занепокоєно поглядала на Мегре і, здавалося, відтягувала ту хвилину, коли комісар повинен буде сказати їй причину свого візиту.
— З ним щось сталося?..
— Минулої ночі його було поранено, причім у голову…
— Де це сталося?
— На березі Сени… Потім його кинули у воду… Зараз він у лікарні… Лікарі гадають, що нічого небезпечного…
Він пильно стежив за її реакцією, та мадам Русле навіть не намагалася уникнути його допитливого погляду.
— Вам невідомо, як жив ваш батько?
— Я могла тільки здогадуватися…
— Що ви маєте на увазі?
— Коли він нас залишив…
— Ви сказали, вам було тринадцять років. Ви пам'ятаєте, як він від'їздив?
— Ні… Якось уранці я побачила, що його немає вдома, і дуже здивувалася… Тоді мама сказала мені, що він поїхав у далеку подорож…
— І коли вам стало відомо, де він?
— За кілька місяців… мама сказала, що він у Африці, десь в джунглях лікує негрів…
— Це була правда?
— Думаю, що так… Пізніше я зустрічалася з людьми, які його там бачили… Він жив у Габоні, за кількасот кілометрів од Лібревіля…
— І довго?
— Принаймні кілька років… В Мюлузі дехто вважав його мало не святим… Інші…
Мегре чекав.
— Інші, — повагавшись сказала вона, — називали його диваком, навіть божевільним…
— А як ваша матінка?
— По-моєму, мама з цим примирилася…
— Скільки їй зараз років?
— П'ятдесят чотири… Тобто п'ятдесят п'ять… Тепер я знаю, що батько залишив їй листа, в якому писав, що ніколи не повернеться і що дає згоду на розлучення… Мені вона його ніколи не показувала.
— Вони розвелися?
— Ні… Мама щира католичка.
— Вашому чоловікові все це відомо?
— Певна річ. Ми від нього нічого не приховували…
— Ви не знали, що ваш батько повернувся до Франції і живе в Парижі?
Вона швидко закліпала очима, але — Мегре був певний цього — все-таки не наважилася збрехати.
— І так, і ні… Відколи він нас залишив, сама я його ні разу не бачила… Мама теж… Але один давній мамин друг, із Мюлуза розповідав, ніби на бульварі Сен-Мішель бачив "сендвіча" дуже схожого на мого батька… Він обернувся і на оклик "Франсуа", але не признався…
— А вам з матір'ю ніколи не спадало на думку звернутися до поліції?
— Навіщо? Він сам обрав такий шлях! Все одно він не зміг би жити з нами…
— І вас ніколи не тривожила його доля?
— Ми з чоловіком не раз говорили про нього.
— А з матір'ю?
— Звичайно, я запитувала її — і коли жила з нею, і потім, коли вийшла заміж.
— І як вона дивиться на все це?
— Кількома словами цього не скажеш… Мамі його шкода… Мені також… Та інколи мені здається, що так йому краще… — І тихо, трохи ніяковіючи, додала: — Є люди, котрим важко пристосуватися до життя, яким ми живемо… А потім мама…
Вона схвильовано підвелася, підійшла до вікна і якусь хвилину дивилася на вулицю, немов збираючись з думками.
— Я не можу сказати про неї нічого лихого… У неї є свої погляди на речі… Як і в кожного з нас… Можливо, "владна вдача" — надто сильні слова, але вона любить, щоб усе було так, як їй хочеться…
— Після від'їзду батька ви дружно з нею жили?
— Більш-менш… А втім, я рада, що вийшла заміж…
— І вже не залежите від неї?
— І це теж…
Вона всміхнулася.
— Я знаю, що це не дуже оригінально, більшість дівчат опиняються в подібному ж становищі… Моя мати — світська людина, любить товариство… В Мюлузі в нашому домі збирався весь місцевий бомонд…
— Навіть коли ваш батько жив з вами?
— Так… Принаймні останні два роки…
— Чому саме два останні?
Комісар пригадав довгу телефонну розмову пані Мегре з сестрою, і йому стало трохи ніяково від того, що він незалежно від неї дізнається зараз про всі ці подробиці.
— Річ у тім, що мамі дісталася значна спадщина від тітки… Раніше ми жили досить скромно, у тісній квартирі, на околиці міста… Через те у батька ніколи не було багатих пацієнтів, самі робітники… Ця спадщина впала на нас несподівано… Ми одразу переїхали до центру міста. Мама купила великий гарний особняк біля собору. По-моєму, її спокусило те, що на порталі був графський герб…
— Ви знали батькових родичів?
— Ні. Я тільки бачила кілька разів його брата, який потім загинув на війні. Якщо не помиляюся, десь у Сірії, в усякому разі не у Франції…
— А його батьків?
З коридора знов долинув галас, але вона й не ворухнулася.
— Бабуся померла від раку, коли тато ще був хлопчиком… Дід був підрядчиком… Мама розповідала, що в нього працювало чоловік із десять столярів та теслярів. Якось одного ранку відчинили майстерню і побачили, що дід повісився… Виявилося, що він був на краю банкрутства… Батько тоді ще вчився в університеті.
— Але вашому батькові все-таки вдалося здобути освіту?
— Він учився й водночас працював у аптеці…
— Який він був на вдачу?
— Дуже лагідний… Не знаю, чи вдовольнить вас ця відповідь, але він залишив у мене саме таке враження… Він був дуже лагідний і завжди трохи сумний…
— У нього були часті суперечки з вашою матінкою?
— Я ніколи не чула, щоб батько підвищив голос… Мама інколи дорікала йому, що через своїх хворих він зовсім забув про себе… Він проводив з ними цілісінькі дні і повертався додому пізно ввечері… Навіть я скаржилася, що в нього колеться борода, коли він мене цілував…
— Ви часом не знаєте, у яких він був стосунках зі своїми колегами?
— Якщо трохи й знаю, то лише від матері… Але в неї завжди важко розрізнити, де правда, а де напівправда. Вона по-своєму завжди щира, та тільки в її розповідях все виглядає так, як би їй хотілося, щоб це було. Коли вже вона вийшла заміж за батька, то він неодмінно мав бути кимось незвичайним — бо це її чоловік!
"Твій батько найкращий лікар у місті, — казала вона мені. — І, безперечно, — один із найкращих у всій Франції. Та на жаль…"
Мадам Русле знову усміхнулася.
— Ви здогадуєтесь, що говорилося далі… Батько не вмів пристосовуватися… Він не міг жити, як усі… Мама давала зрозуміти, що дідусь повісився не через банкрутство, а тому що був неврастеніком… У нього була донька, яка лікувалася один час у психіатричній лікарні…
— Що з нею сталося?
— Не знаю… Гадаю, що й мама нічого не знає. В усякому разі, вона залишила Мюлуз.
— Ваша матінка й досі живе там?
— Мама давно переїхала до Парижа.
— Ви можете дати мені її адресу?
— Орлеанська набережна, двадцять дев'ять біс…
Мегре здригнувся, але вона, здається, не помітила цього.
— Це на острові Сен-Луї, — вела далі пані Русле. — Жити на острові зараз вважається великим шиком…
— Знаєте, де саме стався напад на вашого батька?
— Певно, що ні…
— Під мостом Марі… Метрів за триста від будинку вашої матері…
Вона спохмурніла, ця звістка засмутила її.
— Це ж, здається, міст через другий рукав Сени… Мамині вікна виходять на набережну Турнель…
— У вашої матері є собака?
— Чому ви мене про це запитуєте?
Кілька місяців тому, поки ремонтували їхній будинок на бульварі Рішар Ленуар, подружжя Мегре жило на Вогезькій площі. Увечері вони часто гуляли по острову Сен-Луї, і комісар більше ніде не бачив стільки випещених, ситих, породистих собак, як там. Їх виводили на прогулянку, немов на парад, такі ж ситі і охайні пані та пани, а часом слуги.
— Мама тримає лише птахів… Вона терпіти не може ні кішок, ні собак. — І щоб змінити тему — А куди поклали мого батька?
— До "Отель-Дьє"… Це там найближча лікарня.
— Ви, звичайно, хотіли б…
— Ні, поки що не треба… Можливо, пізніше я попрошу вас відвідати його, щоб мати цілковиту впевненість щодо його особи. Зараз усе його обличчя в бинтах…
— Він дуже страждає?
— Він непритомний.
— За що ж із ним так учинили?
— Саме це я й намагаюся з'ясувати…
— Можливо, була бійка?
— Ні, схоже на те, що на нього напали, коли він спав.
Цього вона ніяк не могла собі уявити.
— Під мостом?
Він підвівся.
— Ви, мабуть, відвідаєте мою матір?
— Доведеться…
— З вашого дозволу, я подзвоню їй, щоб попередити…
Він завагався. Безперечно, краще було б обійтися без попереджень. Цікаво, як реагувала б на це пані Келлер… А втім…
— Я не заперечую.
— Дякую, пане комісар. Про це писатимуть у газетах?
— Про напад уже повідомили кількома рядками, але не називаючи прізвище вашого батька… Я й сам дізнався про нього зовсім недавно.
Мама вимагатиме, щоб воно не згадувалося.
— Я зроблю все, що зможу.
Коли пані Русле проводила комісара до дверей, до неї підбігла дівчинка і вчепилася за її спідницю.
— Зараз ми підемо, ясочко… Біжи, скажи няні, щоб тебе одягла…
Бруківкою туди й сюди походжав Торанс. Маленький чорний автомобіль карного розшуку виглядав досить жалюгідно поряд із довгими блискучими лімузинами.
— Набережна Орфевр?
— Ні… Орлеанська набережна. Острів Сен-Луї…
Величезний масивний будинок із чавунними литими воротами скидався на старовинний комод, з якого допіру витерли порох. І щойно пофарбовані, прикрашені химерними візерунками стіни, і важкі дубові, оббиті надраєною міддю двері, і білі мармурові сходи з полірованими бильцями — все свідчило про те, що тут завжди панує порядок. Це відчуття ще більш посилювала охайна конс'єржка в строгій чорній сукні з білим фартухом, схожа на покоївку із старовинної гравюри.
— У вас побачення?
— Так… Пані Келлер чекає на мене…
— Будьте ласкаві, заждіть хвилинку, — мовила вона, беручи телефонну трубку.
Запах мастики, що долинав з її кімнатки, пересилював пахощі кухні.
— Як доповісти?
— Комісар Мегре…
— Алло! Берта!.. Скажи, будь ласка, мадам, що її хоче бачити пан комісар Мегре… Так, він уже тут… Нехай підніметься?.. Дякую.
— Можете піднятися… Третій поверх праворуч…
Підіймаючись сходами, Мегре раптом подумав про фламандців. Цікаво, чи стоять вони ще на місці, чи, підписавши протокол, вже відпливають у напрямку до Руана?
Двері відчинилися раніше, ніж він устиг подзвонити. Гарненька молода покоївка пильно оглянула його з голови до ніг, неначе вперше в житті бачила живого поліцая.
— Пройдіть сюди… Дозвольте ваш капелюх…
Розкішна квартира з ліпними золоченими стелями в стилі барокко була обставлена старовинними різьбленими меблями. М'які квітчасті килими устеляли підлогу. Вже в коридорі можна було чути пташиний щебет. Крізь напіввідчинені двері салону видно було велику бронзову клітку, принаймні з десятком пташиних пар.
Почекавши хвилин із десять, комісар немов на знак протесту вже запалив був люльку, але відразу вийняв з рота, щойно до вітальні зайшла пані Келлер.
