Замах на бродягу - Сіменон Жорж
Мегре б уражений, побачивши, яка вона тендітна й струнка, зовні лиш років на десять старша за свою доньку. Чорна з білим сукня дуже пасувала до її білявого волосся та блакитних, кольору незабудок, очей.
— Жаклін дзвонила мені, — мовила вона, жестом показуючи на страшенно невигідне крісло з прямою дерев'яною спинкою.
Сама пані Келлер сіла на пуф, оббитий старовинною килимовою тканиною. Трималася вона дуже прямо, як очевидно, її колись навчали в монастирі.
— Отже, ви знайшли мого чоловіка…
— Ми його не шукали, — відповів Мегре.
— Певна річ… Не уявляю, навіщо вам справді було його шукати… Кожному вільно жити, як йому заманеться… До речі, правда, що його життю ніщо не загрожу чи ви сказали це, аби лише заспокоїти мою дочку?
— Професор Маньєн певний, що все буде гаразд.
— Професор Маньєн?.. Я його добре знаю… Він не раз бував тут…
— Ви знали, що ваш чоловік живе в Парижі?
— Я могла тільки здогадуватися… За двадцять років, відколи він подався до Африки, я одержала від нього всього дві листівки… Та й то в перший місяць…
Пані Келлер не розігрувала перед ним комедію скорботи, а спокійно дивилася прямо у вічі, як людина, котра вміє не розгублюватися у будь-якій ситуації.
— Ви принаймні певні, що це саме він?
— Ваша дочка впізнала його на фотографії…
Комісар простяг їй пошарпане посвідчення. Вона підвелася, взяла на комоді окуляри і довго розглядала фотографію. Її обличчя не відбивало жодного хвилювання.
— Жаклін не помилилася… Певна річ, він дуже змінився, але я теж можу заприсягтися, що це Франсуа…
Вона підвела голову.
— Він справді жив за кілька кроків звідси?
— Під мостом Марі.
— Я проходила цим мостом по кілька разів на тиждень… Навпроти, на тім березі, живе одна моя добра приятелька… Пані Ламбуа. Вам, певно, знайоме це прізвище. Її чоловік…
Метре не став довідуватися, яке саме становище посідав чоловік пані Ламбуа.
— Отже, ви ні разу не бачили вашого чоловіка, відколи він поїхав з Мюлуза?
— Ні разу.
— І він не писав вам, не телефонував?
— За винятком двох листівок, я не одержувала від нього жодних звісток… Безпосередньо — жодних.
— А посередньо?
— Мені якось довелося зустрічатися в гостях з колишнім губернатором Габона паном Періньоном… Він запитав мене, чи я часом не родичка доктора Келлера.
. — І що ж ви відповіли?
— Правду. Це його збентежило. Мені довелося витягати з нього кожне слово. Від нього я довідалася, що Франсуа не знайшов у Африці того, що шукав.
— А що він шукав?
— Розумієте, це ідеаліст… Він не створений для сучасного життя… Після своєї невдачі в Мюлузі…
Комісар зробив здивоване обличчя.
— Хіба дочка вам не розповідала?.. А втім, вона тоді бла надто мала і рідко бачила свого батька… Так от, замість завести собі таку клієнтуру, якої він заслуговував… Може, вип'єте склянку чаю?.. Тоді, пробачте, мені доведеться пити чай у вашій присутності. Вже час…
Вона подзвонила.
— Берто, принеси чай…
— На одну особу?
— Так… Що я могла б запропонувати вам, комісаре?.. Віскі?.. Нічого?.. Ну, як хочете… То про що ж це я розвідала? Ах, так… Хтось, здається, написав роман "Лікарня бідаків" чи "Сільський лікар"… Не пам'ятаю точно… Так от, ще в Мюлузі Франсуа став чимось на зразок такого лікаря для бідаків. Всі вже навіть звикли до того, що йому можна не платити… До нього стікалися злидарі усієї округи, і ніхто не платив… Не знаю, чим би це скінчилося, коли б не спадщина… Ми, мабуть, самі пішли б з торбою… Зауважте, комісаре, що я йому ні за що не докоряю… Така вже в нього вдача… Він не міг інакше. Його батько… А втім, байдуже… У кожної сім'ї свої проблеми…
Задзвонив телефон.
— Пробачте… Алло!.. Так, це я… Аліса?.. О, даруй, люба, я, мабуть, трохи спізнюся… Ні, ні… Навпаки, все гаразд. Ти бачила Лору?.. Теж буде?.. Ну, чудово… Я більш не можу з тобою говорити, у мене гість… Я тобі все розкажу… Бувай…
Усміхаючись, вона знову глянула на комісара.
— Це дружина міністра внутрішніх справ… Ви знаєте?
Мегре заперечливо мотнув головою і поклав люльку в кишеню. Його дратували і ці папуги, і ці вимушені паузи… А ось і покоївка, на цей раз із чаєм..
— Франсуа хотів стати ординатором у лікарні і цілі два роки готувався до конкурсу, але… О, у Мюлузі вам кожен скаже, яка то була кричуща несправедливість Франсуа, безперечно, був найдосвідченішим, найбільш підготовленим із кандидатів… В лікарні він був би якраз на своєму місці… Але, як водиться, головним лікарем став протеже якогось великого цабе… Та хіба ж це причина, щоб усе облишити?!.
— Отже, через це розчарування…
— Я гадаю, що так… Ми з ним рідко розмовляли… Коли він був удома, то завжди замикався в кабінеті… Він завжди був трохи дикий, та з того дня немов перестав володіти собою… Не подумайте, що я нарікаю… Я навіть відмовилася од розлучення, коли він це запропонував.
— Він пив?
— Дочка вам казала про це?
— Ні.
— Так, він почав випивати… Зважте, що я ні разу бачила його п'яним, хоча в кабінеті завжди стояла пляшка вина. Та зате інші бачили, як він виходив із таких гадючників, де йому, як лікареві, не годилося б і показуватися.
— Ви почали розповідати про Габон…
— По-моєму, він хотів стати другим доктором Швейцером… Ви мене розумієте? Податися до джунглів, відкрити там лікарню і лікувати негрів — щоб якомога рідше зустрічатися з білими людьми, особливо з людьми своєї верстви…
— І йому знов не пощастило?
— Я, на жаль, не знаю подробиць, але він, здається, настроїв проти себе місцеву адміністрацію, а також хазяїв кількох великих компаній… Це все, що мені вдалося випитати у губернатора… І, можливо, через клімат, він почав усе більше пити… Не подумайте, що я кажу це з ревнощів, я ніколи його не ревнувала… Там, у Габоні, він жив у тубільній халупі з негритянкою, і, здається, в них були діти.
Мегре дивився на клітку з папугами, пронизану сонячним промінням.
— Йому дали зрозуміти, що в Габоні без нього можуть обійтися.
— Ви хочете сказати, що його вислали звідти?
— Схоже на те… Я не знаю точно, як це робиться, а губернатор говорив досить ухильно… В усякому разі йому довелося повернутися до Франції…
— Один із ваших приятелів бачив його на бульварі Сен-Мішель. Як давно це було?
— А, дочка вам і про це розповіла!.. Зауважте, цілковитої певності в мене немає… Чоловік із рекламними щитами начебто скидався на Франсуа і здригнувся, коли мій приятель назвав його на ім'я…
— Вони не розмовляли?
— Франсуа глянув на нього так, наче вперше побачив… Це все, що я знаю…
— Як я вже сказав вашій дочці, я зараз не можу просити вас прийти й опізнати його, бо все обличчя в нього забинтоване… Та як тільки йому стане краще…
— Вам не здається, що це буде надто тяжким випробуванням?
— Для кого?
— Для нього ж, певна річ!
— Але ми повинні бути певні, що це саме він…
— Я майже певна цього… Вже один цей шрам над оком… Пам'ятаю, це сталося якось у неділю, у серпні…
— Я знаю.
— В такому разі я не бачу, чим іще могла б бути вам корисна…
Мегре підвівся, йому хотілося якнайшвидше вийти на вулицю, щоб не чути тріскотні папуг.
— Сподіваюся, газети…
— Обіцяю вам, що газети писатимуть про це якнайменше.
— Я турбуюся не так за себе, як за свого зятя. Діловій людині завжди неприємно, навіть небезпечно, коли її ім'я… Зауважте, ми від нього нічого не приховували… Він все зрозумів і примирився. Може, все-таки щось вип'єте?
— Ні, дякую.
Але одразу на вулиці Мегре запитав Торанса:
— Ти часом не знаєш, де тут найближче кафе?.. Страх, як хочеться пити…
От би зараз пивця, холодного, з густою піною!
Кафе — затишне, як він того й хотів, — було зовсім поряд, але пиво, на жаль, виявилося тепле і несмачне.
4
— Список у вас на столі, — доповів Люка, котрий завжди відзначався ретельністю.
В кабінеті, залитому призахідним сонцем, Мегре побачив не один, а кілька списків, віддрукованих на машинці. У першому з них під рубрикою "Мотлох" був перелік речей, що становили рухоме та нерухоме майно Професора з-під мосту Марі: фанерні ящики, дитяча коляска, діряві ковдри, старі газети, жаровня, казанок, "Надгробні промови" Боссюе тощо. Все це було звалене тепер нагору в кутку лабораторії.
В другому списку був опис одягу, що його привезли з лікарні, і, нарешті, в третьому детально перелічували предмети, знайдені в кишенях потерпілого.
Та замість читати довгий список, комісар почав відкривати брунатний паперовий мішок, куди бригадир Люк склав весь дріб'язок. В цю хвилину Мегре являв собою досить кумедне видовище — так дитинча розв'язує пакуночок під різдвяною ялинкою, сподіваючись знайти в ньоиу бозна-які скарби.
Його увагу одразу привернув старий пом'ятий стетоскоп. Він вийняв його і поклав на стіл.
— Взято у правій кишені піджака, — прокоментував інспектор. — У лікарні мені сказали, що він зіпсутий.
Навіщо ж у такому разі Франсуа Келлер носив його при собі? Може, сподівався полагодити? Чи скоріше реліквію, останню ознаку своєї професії?
Потім на світ з'явився кишеньковий ножик з трьома лезами та штопором. Рогова ручка в нього була надтріснута. Це він також міг знайти десь на смітнику.
Далі комісар видобув із мішка берестову люльку з буком, перев'язаним дротиком.
— А це з лівої кишені, — пояснив Люка. — Вона дещо мокра…
Мегре машинально потяг носом.
— А тютюну немає? — запитав він.
— Кілька недокурків, вони на дні мішка. Од води вони стали справжньою кашею.
Можна було уявити собі, як Професор зупинявся на тротуарі, нагинався над недокурком сигарети, розгортав його і висипав у жменю ще крихітку тютюну. Хоча комісар цього й не виявляв, та йому було приємно довідатися, бродяга курив саме люльку. Ні пані Келлер, ні її донька не сказали йому про цю деталь.
Цвяшки, гвинтики. Навіщо вони могли знадобитися старому, який вже кілька років спав попід мостами, вкриваюсь старими газетами? Очевидно, він машинально поклав їх до кишені, знайшовши десь на звалищі, і завжди носив з собою, як носять талісман.
А втім, коли вже говорити про талісман, то за нього скоріше правили оці три скляні кульки, що відсвічували на сонці всіма кольорами веселки. Комісар взяв одну і якийсь час крутив у руці. Колись у дитинстві він теж любив бавитися такою іграшкою. Чого тільки не віддавали йому за неї сусідські хлопчаки?! Мегре підставив люльку під сонячний промінь і замилувався веселою грою різнобарвних полисків, майже не звертаючи вже уваги на решту Професорового майна: кілька монет та дві злиплі від води асигнації по п'ятдесят франків, знайдених у годинниковій кишені штанів.
— Ти взяв відбитки пальців?
— Звичайно, патроне.
