Печерний лев - Роні Жозеф

ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ

Повість

Перекладено за виданням: J.-H.Rosni aine. Le Felin geant. Paris Librairie Plon. 1920

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

УН І ЗУР

Ун, син Тура, цілі дні пропадав у печерах. Там, у товаристві Зура, сина Землі, останнього з племені безплічків, яке винищили карлики, він ловив сліпих риб та блідих раків.

Ун і Зур блукали понад підземною річкою, берег, якої був вузенький, мов карниз. Нерідко їм доводилося пробиратись низьким коридорчиком з порфіру, гнейсу й базальту. Зур запалював смолоскип — гілку скипидарного дерева. Пурпурове полум'я грало переливами на кварцових склепіннях і на поверхні невпинних водяних струменів. Схилившись над водою, вони дивились, як плаває в ній безбарвна живність, і вперто шукали інших виходів або йшли далі, до того місця, де шлях заступала глуха стіна, з-під якої з клекотом вибивався підземний потік. Приятелі довго простоювали перед цією стіною. Як їм кортіло подолати цю таємничу перешкоду, на яку уламри натрапляли ось уже шосту весну і п'яте літо!

Ун належав, за племінним звичаєм, материному братові, проте більше горнувся до свого батька Нао — сина Леопарда, від якого успадкував міцну статуру, широкі плечі і нахил до мисливства. Його волосся спадало на плечі цупкими пасмами, мов грива дикого коня; очі були жовтуватого кольору. Неймовірна фізична сила робила його справжнім богатирем. Але ще більше, ніж Нао, він виявляв милосердя, коли переможений ворожий воїн падав до його ніг. Ось чому уламри, захоплюючись силою і мужністю Уна, трохи зневажали його.

Він полював завжди сам один або в супроводі Зура, з якого був абиякий помічник, дарма що ніхто так не вмів знаходити кремінь, щоб добути вогонь, і робити губку з м'якого осереддя дерев.

Тіло в Зура було тонке і в'юнке, мов у ящірки, плечі такі похилені, що руки нібито росли прямо з тулуба. Такими були всі ва, плем'я безплічків, з давніх-давен аж до того трагічного дня, коли вони стали жертвою рудих карликів. Хоча Зур здавався тугодумом, розум його був гостріший, ніж в уламрів. Очевидно, цьому розуму судилося загинути разом із смертю свого носія, щоб відродитися в інших людях тільки через багато тисячоліть.

Зур любив лазити в підземних гротах ще більше, ніж Ун: його батьки й діди жили в краях, укритих болотами й річками, частина яких зникала під горбами або губилася в гірських ущелинах.

Якось уранці Ун і Зур вешталися берегом річки. Вони бачили, як на небо викотилось червоне, мов жар, сонце і залило промінням усе навколо. Зур усвідомлював, що йому приємно дивитись, як тече вода, але Ун тішився грою струменів бездумно. Вони рушили до підземних печер. Попереду, високі й неприступні, здіймалися гори: вершини суцільною стіною тяглися з півночі на південь, і ніде між ними не виднілося проходу. Ун і Зур, як і всі уламри, прагнули подолати цю грізну перешкоду.

Понад п'ятнадцять років плем'я уламрів, покинувши батьківщину, кочувало з північного заходу на південний схід. З рідних, місць їх зігнало різке похолодання. Просуваючись на південь, вони незабаром помітили, що земля поступово стає гостинніша, а здобич багатша. Мало-помалу уламри призвичаїлися до цих безконечних мандрів.

Та ось сталася непередбачена затримка, і тепер уламри нетерпляче шукали проходу в нездоланному гірському пасмі,

Ун і Зур спинилися перепочити в оситняку, під чорними тополями. На тому березі річки, величезні й добродушні, сунули троє мамонтів. Удалині видно було, як пробігають сайгаки. З-за прискалка виткнувся носоріг.

Сина Нао огорнуло незрозуміле збудження. Його душа птахом рвалася на цей безмежний простір, щоб побачити, що там, за далечиною. Він підхопився і рушив угору проти течії. Зур подався слідком. Невдовзі товариші опинилися перед отвором у кам'яній брилі, звідки бурхливо виривалася річка. Налякані їхньою появою, шугнули в пітьму кажани.

Нараз нова думка сяйнула в голові Уна, і він, схвильований, гукнув Зурові:

— За горою є інші землі!

Зур відповів:

— Річка тече з сонячних країв!

Його холодний погляд зустрівся з вогнистими Уновими очима. Зур висловив найзаповітнішу мрію уламрів. Більше філософи, ніж воїни, за що вони й поплатилися, безплічки давно знали: річки і струмки мають свій початок і кінець.

М'які сутінки змінились пітьмою. Зур запалив одну з принесених з собою смолистих гілок. Проте товариші могли б і не присвічувати собі в дорозі, так добре вони вивчили підземний лабіринт.

Цілий день Ун і Зур брели підземними галереями, долали розпадини, а ввечері задрімали біля річки, повечерявши спеченими в приску раками.

Збудив їх раптовий поштовх, він ішов ніби з надр самої землі. Чути було, як з гуркотом валиться каміння, як стугонять зрушені скелі. Потім запала тиша. Спросоння так і не втямивши, що й до чого, Ун і Зур поснули знов. Та коли вранці вони пішли далі, то дорога була всипана скаллям, якого раніше їм не траплялося.

Зура огорнули невиразні спогади.

— Земля тряслася, — заявив він.

Ун не добрав, що має на увазі товариш, та й, по правді, не старався зрозуміти. Думки його були стрімкі, але куці. Якщо він думав, то лише про перешкоди, що виникали попереду, або про здобич, яку переслідував. Нетерпіння його зростало, і він наддав ходи, так що задовго до кінця другого дня друзі дісталися того місця, де глуха стіна перекривала дорогу.

Щоб краще бачити, Зур запалив новий смолоскип. Яскраве полум'я осяяло високу стіну, виграючи на гострих гранях мінералів.

В обох хлопців вихопився здивований вигук: широка тріщина зяяла в кам'яній стіні.

— Тряслася земля, — промовив Зур.

Ун кинувся до отвору. Пролом виявився досить широкий, щоб пропустити людину. Ун знав, які пастки таять у собі свіжі обвали. Але нетерпіння його було таке велике, що він без вагання проліз у розколину, таку вузьку, що сунути вперед давалося на превелику силу, Зур пішов за прикладом уламра. Любов до товариша змусила його забути свою природну обачність.

Але отвір скоро звузився так, що вони мусили повзти між брилами. Гаряче задушливе повітря спирало подих. Нараз дорогу їм перепинив гострий прискалок. Тепер не протиснутися; здається, їхній подорожі кінець.

Спересердя Ун вихопив з-за пояса кам'яну сокиру і лупнув нею по прискалку з такою міццю, ніби перед ним був ворог. Брила хитнулася, і хлопці збагнули, що її можна зрушити з місця. Зур ввіткнув свій смолоскип у розколину стіни і заходився допомагати Унові. Прискалок захитався дужче. Вони налягли з усієї сили. Гнейс піддався, покотилося каміння. Брила глухо гупнула додолу: шлях був вільний.

Отвір поступово розширився. Друзі могли йти навіть не пригинаючись. Повітря стало чистіше. Нарешті вони опинилися в просторій печері. Ун щодуху побіг уперед, але пітьма, змусила його спинитися: Зур зі смолоскипом у руках помітно відстав. Проте затримка була коротка. Нетерплячка сина Тура передалася безплічкові, і вони майже бігцем рушили далі.

Невдовзі попереду зажевріло кволе світло. З кожним кроком воно ставало яскравішим. І ось друзі опинилися біля виходу з печери. Перед ними тягнувся вузький коридор, утворений двома прямовисними гранітними стінами. Вгорі над головою світила смужка небесної блакиті.

— Ун і Зур пройшли крізь гору! — радісно гукнув син Тура.

Він випростався на весь свій велетенський зріст і аж запишався: чим вони не герої? Жага до нових пригод спалахнула в ньому з новою силою. Зур, стриманіший на вдачу, теж був схвильований.

Вузька ущелина, загублена серед гірських хребтів, майже не різнилася від підземного лабіринту, що залишився позаду. Унові нетерпеливилось побачити вільні простори. Короткий привал, і хлопці знову рушили в дорогу.

Ущелина тяглася без кінця-краю. До виходу з неї Ун і Зур добралися лише під вечір.

Попереду стелилася широка полонина, краями ніби впираючись у сине видноколо. Справа і зліва височіли гори, похмурий кам'яний світ, нерухомий і нібито безмовний і непохитний, немов сама вічність. І все ж навіть цю гранітну твердиню точить, довбає, по часточці вимиває підземна вода.

Ун і Зур чули, як б'ються їхні розхвильовані серця. Перед ними лежала невідома земля, де все дихало достатком і привіллям. Яка доля чекала їх серед чорних базальтових круч і гранітних стрімчаків, серед порфірових напливів і ущелин з ревучими потоками, серед тихих долин з дзюркотливими струмочками? Яка доля чекала їх серед ялинових лісів і букових гаїв, серед пасовиськ у міжгір'ях і льодовиків на верховинах, серед пустельних морен?

Над кам'яними вежами, зубчатими шпилями і банями сідало сонце. Край провалля то показувалися, то пропадали муфлони. Старий ведмідь, сидячи на гнейсовій скелі, чатував у тиші на здобич. У вишині під хмарами, підпаленими вечірнім сонцем, поволі ширяв величезний гриф.

Невідома земля нестямно вабила до себе завзятого, схильного до пригод уламра і задумливого, сповненого невиразних марень останнього безплічка.

Розділ другий

МАХАЙРОД

Два тижні йшли невідомою землею Ун і Зур. Вони вирішили вернутися до рідного табору не раніше, ніж розвідають степ і пущу, де уламри могли знайти доволі дичини та їстівних рослин.

Жити постійно в горах люди не можуть. З приходом зими гори женуть їх; навесні земля оживає там куди повільніше, ніж унизу на рівнині, уже давно замаєній свіжою травою і листям.

В перші дні хлопці нерідко до самого вечора не могли вбити якусь дичину або знайти їстівні корінці, щоб утамувати голод. Але вони вперто простували в тому самому напрямку — на південний схід. На дев'ятий день шляху ялинові ліси змінилися буковими гаями; потім пішли дуби, каштани. Цих дерев усе більшало. Ун і Зур збагнули, що наближаються до рівнини. Звірі почали траплятися частіше; щовечора свіже м'ясо та їстівні корінці смажилися на вогнищі, і світло зірок над головами уже не здавалося таким холодним, як у горах.

На чотирнадцятий день вони дійшли до підгір'я. Попереду стелилася безмежна рівнина, по якій текла велика річка. Стоячи на ребрі базальтових відрогів, що вдавалися в савану, мандрівники жадібно дивилися на цю невідому землю, де ніколи не ступала нога уламра чи ва.

Внизу росли незнайомі дерева: велетенські баньяни, чиє гілля творило цілі гаї; гінкі пальми з листям, схожим на здоровенне пір'я; зелені дуби, що дерлися узгір'ям; бамбукові купи, подібні до гігантської трави.