Печерний лев - Роні Жозеф

Розкидані серед густотрав'я і чагарнику квіти тішили око яскравими барвами, як свідчення могутньої творчої сили земного лона.

Проте Зура й Уна більше цікавили звірі. Вони то з'являлися, то зникали в далині, серед буйнотрав'я і гущавника, в нетрях деревуватої папороті й гінкого бамбука.

Видно було, як мчить серед горбів стадо струнких антилоп, як бродять луками дикі коні й віслюки — онагри, як скубуть траву зебу. З-за річкового коліна з'являлися олені й дикі бики — гаури; зграя диких собак — дхолів переслідувала сайгака. Серед різнотрав'я плазували. гримучі змії; горбаті постаті трьох верблюдів ясно вимальовувалися на вершку гори. На пальмовому узліссі гніздилися павичі, фазани й папуги; з густолистя визирали мавпи; в річці пірнали гіпопотами; в сазі нерухомо; ніби кинутий на воду бурелом, лежали крокодили.

Ні, ніколи в цьому краю уламрам не забракне свіжого м'яса, щоб смажити його ввечері на рожні. Від надії на сите і приємне життя в сина Тура радісно трепетало серце.

Ун і Зур почали спускатися узбіччям базальтової скелі. Повітря робилося все теплішим. Скоро стало зовсім жарко; гаряче каміння обпікало ступні босих ніг.

Ун і Зур гадали, що до рівнини палицею докинути. Але відстань виявилась оманливою. До того ж скеля уривалася кручею.

З грудей уламра вихопився крик досади, але ва сказав:

— Ця земля таїть багато небезпек. А в Уна і Зура обмаль дротиків. Тут нагорі жоден звір-людожер не дістане нас.

Ніби у відповідь внизу в розколині бескеття майнуло жовте тіло лева. Ун відповів:

— Зур сказав те, що треба було сказати. Ми повинні запастися дротиками, кийками і списами, щоб убивати здобич і перемагати хижаків.

Кам'яні брили кидали на землю довгі тіні. Сонячне світло стало медово-золотистим. Друзі рушили до дубчака і заходилися рубати його гілля, щоб майструвати зброю. Вони вміли робити ратища і довбні, обробляти роги тварин, обтісувати крем'яхи і гартувати на вогні дротики. Але відтоді, як вони покинули підземелля, сокири їхні притупилися, запас зброї вичерпався. Перш ніж спуститися на цю сповнену небезпек рівнину, вони повинні озброїтися до зубів. Так їм підказував інстинкт.

Мандрівники рубали гілля доти, доки на обрії не погасло сонце, схоже На величезне червоне багаття. Потім вони позбирали роги, кістки й креміння, принесені з гір.

— Скоро ніч, — промовив Ун. — Ми знов візьмемося до праці, як сонце повернеться.

Хлопці назбирали цілу купу хмизу. Зур з допомогою кременя і губки готувався розпалити багаття, а його товариш нахромлював на гострий патик стегно косулі.

Раптовий рев підняв їх на ноги. Цей рев воднораз скидався на грізне рикання лева і на моторошний регіт гієни. Підбігши до урвища, вони побачили внизу, за п'ятсот ліктів од їхнього бескиду, невідомого звіра. Був він завбільшки з леопарда, рудастої масті, з чорними плямами по всьому тілу. Величезні очі палали ще яскравіше, ніж у тигра. З його пащеки стирчало чотири ікла, довжелезні й гострющі, мов шаблі. Зразу видно — звір неймовірно проворний.

Ун і Зур розуміли, що перед ними хижак, але по той бік гір таких звірів не водилося. Щоправда, незнайомець здався їм не таким уже й страшним. Адже Ун з допомогою ратища, кия і дротиків завжди перемагав у двобої звірів одного з ним зросту. Він був такий самий дужий і спритний, як Нао, переможець волоханів, сірого ведмедя і тигриці.

— Ун не боїться рудого звіра! — гукнув він.

Новий рев, ще пронизливіший і розкотистіший, здивував воїнів.

— Голос у нього більший, ніж він сам! — промовив Зур. — А зуби гостріші, ніж в інших м'ясожерів.

— Ун заб'є його ударом довбешки!

Зненацька звір зробив стрибок "завдовжки двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Ун побачив другого звіра гігантського розміру — він біг тюпки під самою горою. Шкура у нього була зовсім гола, ноги як стовбури молодої верби, морда здорова і тупа. Був це гіпопотам-самець у розквіті сил і віку. Він поспішав до водопою. Але на кожному повороті його переймав махайрод — шаблезубий тигр. Гіпопотам зупинявся і, роззявляючи пащеку, погрозливо рикав.

— Рудий звір замалий, щоб убити гіпопотама, — зауважив Ун. — Гіпопотам не боїться навіть лева.

Зур тільки мовчав і дивився. Майбутня сутичка пробудила в його душі мисливський азарт.

Нараз махайрод злетів у повітря і приземлився на єдині гіпопотама. Його довгі пазурі вп'ялися в шкіру. Гігант, ревучи, кинувся до річки. Але гострі тигрячі зуби вже роздерли тверду шкіру і вгородилися в м'ясо, Рана на карку збільшувалась. Махайрод жадібно пив червону юшку, захлинаючись від радості і тріумфу.

Спочатку гіпопотам прискорив свій біг. Він уже не ревів. Тепер уся його снага йшла на те, щоб швидше добратися До. річки. Там, поринувши в води рідної стиди, він загоїть рани і знов оживе. Масивні ноги топтали савану, і, хоч важкий тулуб хитався з боку на бік, він мчав уперед з швидкістю вепра або онагра.

Річка була вже близько. Її вогкий подих ніби вливав нові сили в гіганта. Але безжальні ікла вгризалися все глибше, рана розповзалася ширше. Гіпопотам почав хитатися, його куці товсті ноги затремтіли. З величезної пащі вихопився передсмертний хрип: махайродячі зуби робили свою страшну справу.

Товстошкірий колос уже добіг до плавнів, раптом спинився і, запаморочений, поволі закрутився на місці Потім переможений з хрипким ревом звалився на землю. І тоді махайрод, звівшись на своїх пружних лапах, звитяжно зарикав, погнавши геть буйволів на пашу, і заходився жерти теплу ще тушу.

Ун і Зур понуро мовчали. Вони відчували наближення ночі, спільниці хижаків, і за спиною їм, бігали мурашки. Хлопці невиразно здогадувалися, що нововідкрита земля давніша за ту, де кочували досі уламри. І в цій країні ще водилися звірі — свідки появи перших людей на землі.

Похмурі тіні минувшини нібито підкрадалися до Уна і Зура разом з відблисками вечірньої зорі. Вдалечині безкраєю рівниною несла свої води прастара річка.

Розділ третій

ВОГОНЬ СЕРЕД НОЧІ

Цілий тиждень Ун і Зур озброювались. Кремінці й гострі зуби звірів правили за вістря для дротиків. Кожен зробив собі ратище, вивершене гострим рогом, і пращу — кидати дротики на далеку відстань. Нарешті, з дуба вирізали собі замашні довбні. Унова довбешка була така важка, що могла покласти на місці найбільшого хижака.

З допомогою сириці з оленячої шкіри воїни спустилися з гранітного урвища на рівнину. Опинившись у савані, вони остаточно відчули себе відрізаними від рідного табору, загубленого десь позаду, далеко в горах. У на опанував дух першовідкривача.

Навколишня місцевість була багата на дичину. Досить було зачаїтися в траві, щоб уполювати косулю, плямистого оленя — аксиса або сайгака. Проте Ун ніколи не вбивав травоїдних даремно. Тварина нагулює м'ясо повільно, а людина повинна їсти щодня. Коли уламри мали багато їжі, Нао, вождь племені, забороняв полювати.

Хлопці не могли надивуватись — стільки їм траплялося нового. Вони зацікавлено розглядали величезного крокодила гавіала, завдовжки дванадцять ліктів, з довжелезною мордою; бачили, як він колодою погойдується на хвильках або підстерігає здобич на острівці чи в оситняку.

З густолистя визирали мавпи дріопітеки з їхніми чорними руками і людським тілом. Блукали стадами дикі бики — гаури, могутні, як тури, чиї розложисті роги могли розпороти груди тигрові або проштрикнути лева. Чорні бугаї — гаяли, вигинаючи карк, грали своїми могутніми тілами. В перелісках то показувалися, то пропадали гепарди. Віддалік гналася за антилопою нільгау вовча зграя, прудка і хижа. Дикі собаки — дхолі, уткнувшись носами в землю, вистежували здобич або, звівши вгору гострі писки, вили, аж заходилися. Іноді нажаханий тапір вискакував із своєї нори і зникав у баньянових заростях.

Напружуючи всі чуття, хлопці пробиралися вперед, намагаючись не наступити на кобр, зачаєних у траві, і не збудити великих хижаків, що спали по своїх лігвах і в бамбукових хащах. Але довкола пазувала тиша; тільки опівдні в скельній заглибині показувався леопард. Його вогнисті зелені очі втупилися в двоногих істот.

Випроставшись на весь свій могутній зріст, Ун підніс угору кий. Але Зур, згадавши махайрода, притримав товариша за плече:

— Син Тура не повинен ще битися!

Ун збагнув, що мав на увазі Зур. Якщо махайрод виявився небезпечнішим за лева, то леопард на цих землях може бути дужчим за тигра. Нао, Фаум і старий Гун, патріарх їхнього племені, завжди нагадували, що обачність потрібна мисливцеві не менше, ніж відвага. Треба спершу вивчити свого ворога. Однак уламр опустив довбню не зразу. Він гукнув:

— Ун не боїться леопарда!

Проте хижак навіть не ворухнувся, і люди могли вільно йти далі.

Вони шукали місця для привалу. В цій тропічній країні, де вночі кишма кишіло хижаків, навіть вогонь кострища не порятує мандрівника від напасті. Уламри; добре знали, що таке для людини зручне і безпечне житло. Вони навчилися завалювати вхід до печери камінням, стовбурами й гіллям дерев; уміли ставати табором просто неба або під захистком навислих бескетів.

За цілий день друзям так і не пощастило знайти затишного куточка, і надвечір вони покинули берег річки. Вже висипали перші зорі, коли Ун і Зур наважилися заночувати під горою, порослою рідким драпачем та миршавою травою. Під прикриттям крутої сланцевої скелі вони розклали півколом багаття. Вартувати домовилися по черзі. Оскільки перша половина ночі таїть у собі більше небезпеки, першим зголосився стати на чати Ун, чий слух був гостріший, а нюх тонший.

Легкий вітрець доносив міцний звіриний дух і ніжний аромат рослин. Уламр напружив усі чуття, вловлюючи кожен шерех, рух, запах.

Перші з'явилися шакали. Вони скрадалися несміливо, рухи їхніх тіл вражали грацією. Багаття і надило, і страхало їх. Вони завмирали на місці, потім, дряпаючи землю пазурами, підсувалися до небаченого дива. Тіні видовжувалися за ними; в блискучих очах танцювали вогники, гострі вуха ловили кожен звук. Досить було Унові ворухнутися, як вони дружно відступали назад. А помах руки змушував їх тікати з тоненьким скімленням.

Шакалів Ун не боявся, навіть коли вони збиралися зграєю. Але їхній різкий дух забивав запах інших звірів.

Щоб не марнувати дротики, Ун набрав жменю каміння і почав кидати його через вогонь. Шакали розбіглися від першої ж каменюки.

Потім де не взялися дхолі.