Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
Жорж Сіменон
КЛУБ "100 КЛЮЧІВ"
Переклад Миколи Мещеряка
КЛУБ "100 КЛЮЧІВ"
— Скажіть щиро, Мегре…
Пізніше, почута з уст іншої людини і за інших обставин, ця фраза справила на нього досить прикре враження, хоча в ній не було нічого незвичного, коли комісар чув вперше. Тоді все було знайоме й буденне: меблі, обличчя, навіть жести присутніх, так що увага не затримувалась на якихось деталях. Це відбувалося на вулиці Попенкур, за кількасот метрів од бульвару Рішар-Ленуар, у домі лікаря Пардона, де вже не перший рік бувало щомісяця в гостях подружжя Мегре.
І раз на місяць ходило до них вечеряти подружжя Пардонів. Отож між обома жінками не припинялося дружне змагання в кулінарії.
Як завжди, в цей час вони вже сиділи біля столу. Соланж, донька Пардонів, що ходила другою дитиною, примостилася трохи осторонь, на дивані, немов вибачаючись за свою незграбність. Вона завітала на кілька днів до своїх батьків, бо чоловік її, інженер, поїхав на з'їзд архітекторів до Ніцци.
Крізь відчинене вікно виднів гострий ріг місяця, що марно намагався вирватися з-за чорних патлатих хмар.
За давньою, усталеною що з першої вечері звичкою, подавши чоловікам каву, жінки залишили їх самих і, підсівши до Соланж, почали стиха перемовлятися. Поруч на столику лежало кілька пошарпаних журналів, що їх уже, певно, встигли переглянути десятки пацієнтів.
А втім, комісарові відразу впала в око одна деталь. Щойно він заходився набивати люльку, господар раптом підвівся, пішов до свого кабінету і за хвилину повернувся з коробкою сигар.
— Я вам не пропоную, Мегре…
— Дякую… Я не знав, що ви перейшли на сигари.
Скільки пам'ятав комісар, Пардон завжди курив сигарети. Скоса зиркнувши на свою жінку, лікар прошепотів:
— Це їй так заманулося…
— Через статті про рак легенів?
— Еге ж… Вона занадто вразлива.
— А ви в це вірите?
Лікар знизав плечима.
— Навіщо сперечатися?.. — І зовсім тихо додав: — На вулиці я курю те, що й завжди.
Він теж хитрував: у присутності пані Пардон покірно димів сигарою, а за спиною, потай, як школяр, смалив сигарети.
Він був худорлявий, невисокий на зріст., На скронях уже рясно висипала сивина, на обличчі відбивалися сліди постійних турбот та багаторічної виснажливої праці. Майже завжди їхня вечеря закінчувалася несподіваним викликом, і, перепрошуючи гостей, лікар біг рятувати чиїсь життя.
— Скажіть щиро, Мегре… — В його голосі вчувалося якесь вагання, навіть острах. — Ми з вами майже однолітки…
— Мені вже п'ятдесят два…
Це було добре відомо лікареві, який не так давно власноручно заповняв медичну картку на комісара.
— За три роки відставка… В п'ятдесят п'ять нас, поліцаїв, відпроваджують вудити рибу.
Обоє сумно зітхнули. Крізь відчинене вікно до кімнати інколи вривався свіжий подих вітерцю. На небі, десь далеко, спалахували блискавки, але грому не було чути. В будинку навпроти у завішених вікнах мелькали чиїсь тіні. З одного вікна, спершись на лутку, до них пильно придивлявся якийсь старий.
— А мені сорок дев'ять… Замолоду три роки щось важать… Але в нашому віці…
Мегре навіть не думав, що незабаром, за зовсім інших обставин, йому доведеться в усіх подробицях пригадати цю неквапливу розмову. Йому завжди подобався Пардон, і вечори, які вони іноді проводили разом, завдавали комісарові справжньої втіхи.
— В нашому життєвому досвіді б дещо спільне… Мов ставлення до людей у чомусь нагадує ваше… Більше того… Можливо, у нас були навіть спільні клієнти…
Це було цілком імовірно. Чого тільки не трапляється в цих перенаселених районах Парижа?!
— Я хотів би поставити вам одне запитання…
Пардон явно хвилювався. Незважаючи на їхню особисту дружбу і навіть дружбу їхніх родин, були проблеми, яких не наважувалися торкатися в своїх розмовах ні лікар, ні комісар. Наприклад, вони ніколи не дискутували ні щодо політики, ні щодо релігії.
— Так от… — провадив Пардон. — Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця по-справжньому злого, тобто…
Він на мить замислився, добираючи потрібне слово.
— Тобто викінченого злочинця, який чинив би зло свідомо — заради самого зла… Звичайно, я не маю на увазі злочинців політичних чи воєнних — хоча б тому, що вам, на щастя, не доводилося мати з ними діла… Це неповноцінні люди, охоплені манією величі, тобто душевнохворі, яких годилося б тримати в гамівних сорочках…
— Одне слово, вас цікавлять чисті злочинці?
— Скажімо, викінчені…
— Згідно з карним кодексом?
— Ні… Згідно з вашим досвідом…
Примруживши очі, Мегре уважно спостерігав за своїм другом, точніше, за сигарою, яку той невправно тримав у руці, щомиті ризикуючи струсити на килим сизий нагар. Нарешті він не витримав і всміхнувся. Помітивши його погляд, лікар зніяковіло загасив сигару.
Вони без слів розуміли один одного. Можливо, коли б не ця клята сигара, лікар тримався б певніше, і їхня розмова не вийшла б за межі звичайних буденних тем.
Як він щойно сказав, йому було сорок дев'ять. Вже понад двадцять років він щодня схилявся над десятками хворих, які дивилися на нього, як на господа бога, сподіваючись, що він дасть їм здоров'я, пораду, продовжить їхнє життя, полегшить їхні страждання..
Він урятував багатьох чоловіків, жінок, дітей, допоміг іншим змиритися зі своєю долею. Щодня йому доводилося приймати рішення більш категоричні, аніж судові вироки.
Начитавшись газетних нісенітниць, жінка примусила його відмовитись від сигарет, а в нього навіть не стало духу сперечатися з нею. Навіщо її дратувати, чинити прикрості? Отож у її присутності він покірно смоктав смердючу і, певно, не дуже смачну сигару.
Та на самоті, беручись за кермо старенької машини, щоб їхати до хворого, він, мов той злочинець, тремтячими руками діставав і запалював сигарету.
Мегре якийсь час мовчав, обмірковуючи відповідь.
— Коли б лиха доля примусила мене стати суддею, — нарешті повагом мовив він, — то, певно… А втім, ні! Судити людину?! Я б ні за що не взяв на себе такої відповідальності!
— Незалежно від злочину?
— Тут важить не стільки сам злочин, скільки те, Що спонукало людину його вчинити…
— Отже, ви це знаєте випадку, коли б вирок можна було винести одразу, без жодних вагань?
Ви маєте на увазі чисте лиходійство?.. Звичайно, я говоритиму з особистого досвіду… Так, мені зустрічалися люди, яким я з насолодою давав ляпаса… Але потім, ведучи розслідування, я завжди переконувався, що вина їхня не є абсолютною… і що завжди можна знайти обставини, які…
Мегре не доказав, почувши у себе за спиною жіночий голос:
— Може, вип'єте по чарочці арманьяку?
Лікар запитально глянув на свого друга.
— Ні, дякую…
— До речі, коли я вас востаннє оглядав?
— Може, рік тому…
Десь зовсім близько спалахнула блискавка, і над дахами прокотився могутній грім, але з неба не впало жодної краплини.
— Може, зайдемо на хвилинку до кабінету?
Під стінкою у колисці спав первісток доньки Пардона.
— Не турбуйтесь, він спить міцно… На жаль, лише до п'ятої години ранку… Ану, роздягайтесь…
Мегре слухняно зняв піджак та сорочку. Лікар з поважним виглядом дістав стетоскоп.
— Дихайте… Дихайте глибше… Тепер ротом… Гаразд… А тепер ляжте тут і розстебніть ремінь… Звичайно, ви не стали працювати менше й повільніше, як я вам радив?
— А ви?
— Ясно, ясно… А як щодо режиму? Мегре заперечливо хитнув головою.
— Отже, все-таки п'єте… Хоча б менше, ніж раніше?
— Я домігся лише одного — мені завжди соромно, коли я п'ю. Байдуже що — келих пива чи чарку кальвадосу… Буває, я цілий тиждень у рот не беру спиртного — хіба що склянку столового вина перед обідом. Потім починається розслідування, зайдеш до якоїсь кав'ярні, щоб постежити за будинком навпроти, вдихнеш запах — і пішло…
Як у Пардона з його сигаретами. Хоча обидва були вже цілком зрілі люди!
Як звичайно, Мегре поверталися додому пішки вулицею Шмен-Вер.
— Ну, що він сказав про твоє здоров'я?
— Все гаразд.
У цю мить на Париж раптом линула вся та вода, що збиралася на небі протягом кількох тижнів спеки.
— Може, сховатися в під'їзді?..
… Це вже була давня історія. Минуло десять днів, відколи подружжя Мегре вечеряло у Пардонів. Зараз знову було жарко. Тисячі людей залишали Париж у пошуках прохолоди. Коридори Сюрте спорожніли. Комісар працював без піджака, широко відчинивши вікно. В жовто-зелених водах Сени, немов у морі під час штилю, віддзеркалювалися темні грозові хмари.
О пів на одинадцяту, саме коли він проглядав ранкові донесення, пролунав стукіт у двері, по якому будь-хто в Сюрте одразу впізнав би старого швейцара Жозефа. Він зайшов, не чекаючи запрошення, й поклав на стіл комісара великий конверт. Кинувши на нього погляд, Мегре спохмурнів. Угорі жирними літерами було надруковано: "Головна префектура".
Всередині була повістка.
"Бригадному комісарові Мегре належить з'явитися 28 червня об 11-й годині до кабінету головного префекта".
Мегре нараз відчув приплив крові до голови, як багато років тому, коли його, учня другого класу, викликали до директора ліцею.
Він глянув на календар — 28 червня, вівторок… До одинадцятої залишилося менш як півгодини… Повістка прибула не поштою, її приніс розсильний.
За тридцять з гаком років роботи в Сюрте, з них десять на чолі бригади карного розшуку, — Мегре не раз доводилося бувати у префектурі. Але вперше його викликали туди в такий спосіб.
На його очах змінилося щонайменше з десяток префектів. З деякими в нього були непогані стосунки, інші тримались на цій посаді так недовго, що він навіть не встигав перемовитися з ними.
Раніше, коли його викликали до префектури, це робилося завжди по телефону, дуже чемно, навіть запобігливо, бо йшлося, як правило, про дуже делікатні й малоприємні справи: треба було рятувати з халепи синка чи доньку якогось великого цабе чи саме велике цабе персонально.
Його першою думкою було негайно зайти до директора карного розшуку Ролана Блюте. Природно, той був поінформований. А втім, уранці, під час доповіді, він навіть словом не прохопився і поводився, як звичайно: з байдужим виглядом поставив кілька незначних запитань і позіхнув, не дослухавши відповіді.
Це був ще не старий, але вже обметаний чиновник, який працював раніше на керівних посадах у багатьох міністерствах. Три роки тому, коли він посів свій теперішній пост, його уявлення про службу в поліції обмежувалося тим, що він прочитав колись у детективних романах.
Мегре ще пам'ятав той час, коли директор Сюрте обирався серед комісарів.
