Невдача комісара Мегре - Сіменон Жорж

П'яниця застогнав, важко повернув голову, потім сам перевернувся на спину.

— Що вам треба? — насилу пробурмотів він.

— Вам дати води?

Еміль Лантен підвівся й сів, не розплющуючи очей, потім повільно підняв голову і втупився в комісара байдужим поглядом. Він, очевидно, й гадки не мав, де опинився і хто це стоїть перед ним.

— Месьє Лантен, ви в поліції. Я комісар Мегре.

Поступово він починав брати втямки, що з ним сталось, і вираз його обличчя на очах змінювався, — в ньому з'явилися острах і підозрілість.

— Навіщо мене сюди привели? — Лантен облизав пересохлі губи. — Я хочу пити!

— Ходімте до мого кабінету.

Він пропустив Лантена вперед. Той ледве пересував ноги, і можна було не боятись, що він утече.

— Випийте ось це!

Мегре простяг йому повну склянку води і дві пілюлі аспірину. Той покірно проковтнув їх і жадібно випив воду.

В нього було брезкле пом'яте обличчя, червоні повіки, каламутні очі.

— Я нічого не зробив, — мовив він, не чекаючи запитання. — Жанна теж нічого не зробила.

— Сідайте.

Він якусь мить вагався, потім сів скраєчку на стільці.

— Коли ви дізнались, що ваш шуряк мертвий?

Лантен мовчки дивився на нього.

— Вас знайшли на Монмартрі раніше, ніж вийшли вечірні газети. Вам поліцаї щось казали?

Лантен наморщив лоба, силкуючись щось пригадати:

— Поліцаї?..

— Так, ті, що затримали вас у барі.

— Можливо… Так, так… — Він спробував усміхнутись. — Щось таке справді було… Прошу вибачити…

— З котрої години ви п'яні?

— Не пам'ятаю… Давно…

— Ви знали, що Фюмаля вбито?

— Я знав, що ви так і зробите.

— Що зроблю?

— Звалите все на мене.

— Ви ночували на бульварі Батіньоль?

Почувалось, що Лантенові коштувало неймовірних зусиль стежити за думкою Мегре і за своїми власними думками. Язик у нього немов одерев'янів, і на лобі виступили краплини поту.

— Дайте мені щось випити, коли ваша ласка. Хоч крапельку… Інакше я не здужаю говорити…

Лантен не хитрував — Мегре розумів, що похмелившись він нарешті отямиться. Комісару було відомо, яких мук зазнають алкоголіки, коли наближається час приймати звичайну "дозу". Він підвівся, відчинив шафу і, діставши звідти пляшку коньяку, націдив Лантену повну чарку. Той отетеріло дивився на комісара, не знаючи, як дякувати. Досі йому не доводилось пити за кошт поліції.

— А тепер спробуйте відповісти на мої запитання.

— Гаразд! — уже впевненіше промовив він.

— Вчора ви ночували у сестри. Це з вами часто трапляється?

— Щоразу, коли я опиняюсь десь поблизу.

— О котрій годині ви залишили дім Фюмаля?

Він пильно глянув на комісара, немов зважуючи, що відповісти.

— Мабуть, краще казати правду…

— Безперечно.

— Було коло першої години ночі. Можливо, трохи більше… Я прийшов туди надвечір і зразу ліг на диван, бо страшенно втомився.

— Ви були п'яні?

— Мабуть… В усякому разі, напідпитку.

— Далі.

— Потім Жанна, моя сестра, принесла мені вечерю — холодне курча. Вона майже ніколи не їсть разом з чоловіком, їй подають обід нагору. Коли я в неї, вона завжди замовляє холодні страви — курчат, шинку, — і ділить їх зі мною.

— Ви не знаєте, о котрій це було годині?

— Ні. В мене вже давно немає годинника.

— Ви про щось балакали з сестрою?

— Про що ми можемо балакати?

Мегре ніколи не чув трагічніших слів. Справді, про що, вони можуть говорити? Вони обоє вже скотились до того рівня, коли люди не пам'ятають, що з ними було, і байдужі до того, що буде.

— Я попросив у неї випити.

— Як ваша сестра дістає напої? Їх постачає чоловік?

— Не завжди. Найчастіше вона посилає по них мене.

— В неї були гроші?

Він зітхнув і зупинився поглядом на шафі, але комісар залишився незворушний.

— Це така складна річ…

— Що?

— Вся ця історія… Я знав, що не зрозуміють, і тому пішов геть…

— Стривайте, Лантене. Розповідайте все по порядку. Отже, сестра принесла вам попоїсти. Ви попросили в неї випити. Ви не знаєте, котра була година, але було вже темно, правда ж?

— Звичайно.

— Ви пили вдвох?

— Спочатку вдвох. Але після другої чарки їй стало погано, і вона пішла спати. В неї часто бувають приступи ядухи…

— Що далі?

— Я теж ліг і запалив сигарету. Мені хотілось знати, котра година. На бульварі вже все стихло. Машини проходили рідко. Я встав і в самих шкарпетках вийшов на сходи. В будинку вже погасили світло.

— У вас були певні наміри?

— Так. В мене не було ані франка в кишені. У Жанни теж. Фюмаль був страшенний скупердяга, і їй часто доводилось позичати у покоївок.

— Ви хотіли попросити грошей у вашого шуряка?

Лантен криво посміхнувся.

— Просити у Фюмаля? Таке скажете! Цього можна було б і не згадувати, але я вам пообіцяв казати правду, то слухайте. Вам ніхто не розповідав, який він був підозріливий? Він нікому не довіряв і все, що міг, замикав на ключ. Зате його секретарка Луїза завжди тримала певну суму грошей в шухляді свого стола. Небагато — так тисяч по п'ять-шість франків, як правило, в дрібних купюрах та дзвінкими — для всіляких поточних витрат. Це в них називалось — підручний фонд. Отож, коли мені припікало, я й спускався до кабінету і брав кілька стофранкових монет…

— Фюмаль вас ні разу не впіймав?

— Ні. Я остерігався робити це, коли він був удома. А раз чи два він уже спав і нічого не почув та й не міг почути. Я ходжу, мов той кіт.

— Вчора він не спав? Що він вам сказав?

— Він спав непробудним сном, лежачи на підлозі.

— І все-таки ви взяли гроші?

— Я мало не взяв його портмоне. Як бачите, я цілком відвертий. Побачивши його долі, я зразу подумав, що звинуватять у всьому мене і що я не скоро зможу повернутись до цього будинку.

— В кабінеті горіло світло?

— Коли б це було так, я побачив би його, як тільки відчинив двері, і не заходив би…

— Ви увімкнули світло самі?

— Ні. В мене був кишеньковий ліхтарик.

— Ви до чого-небудь дотикались?

— Спочатку я торкнувся його руки. Вона була холодна, і я зрозумів, що Фюмаль мертвий. Потім я відчинив шухляду в столі секретарки.

— Ви були в рукавичках?

— Ні.

Це легко було перевірити. Експерти виявили на меблях в кабінеті численні відбитки пальців. Зараз їх старанно вивчали в лабораторії. Якщо Лантен казав правду, його відбитки зійдуться із знайденими на столі секретарки.

— Ви не бачили пістолета?

— Ні. Спочатку я хотів був тікати, не розповівши нічого сестрі. Потім подумав, що буде краще, коли вона все знатиме. Отож я піднявся на третій поверх, розбудив її і сказав: "Твій чоловік умер". Вона не повірила, і ми разом зійшли вниз, але до кабінету вже не заходили. Я освітив тіло з порога.

— Вона до чогось торкалась?

— Я кажу, що ми навіть до кабінету не заходили. Вона лише сказала: "В нього вигляд справді, як у мертвяка. Нарешті!.."

Так ось чому пані Фюмаль не виявила ніяких емоцій, коли я розмовляв з нею вранці про смерть чоловіка.

— А далі?

— Ми повернулись нагору і випили.

— Щоб відсвяткувати подію?

— Майже. Нам обом раптом стало страшенно весело, і ми навіть сміялись з радощів. Жанна сказала: "Наш батько даремно поспішив повіситись…"

— Ви не подумали, що слід повідомити в поліцію?

Лантен спантеличено зиркнув на нього. Чому, вони мали повідомити в поліцію? Фюмаль був мертвий. Все інше для них не мало жодної ваги.

— Потім я подумав, що мені краще піти геть. Коли б мене знайшли в домі…

— Котра була година?

— Не знаю. Я пройшов аж до площі Кліті і не побачив жодного відчиненого бару. Потім надибав якийсь відчинений ще гадючник, вихилив зо дві чарки і попрямував бульварами аж до площі Пігаль. Там був відчинений бар. Я знов щось хильнув і, мабуть, заснув на лавці. На світанку мене виштовхнули на вулицю, і я пішов далі. Я навіть звернув на бульвар Батіньоль, щоб звідти глянути на будинок…

— Навіщо?

— Сам не знаю, як це сталося. Там уже були поліцаї і машини. Я пройшов, навіть не зупиняючись…

"Ішов", "пішов", "прийшов" — ці слова були мовби лейтмотивом усього, що розповідав Лантен, так само, як "випив", "хильнув", "повторив"; здавалось, усе його життя складається лише з ходіння від одного бару до другого та безпросвітної пиятики.

— Ви ніде не працюєте?

— Інколи я підробляю на базарі або де-небудь на будівництві.

Він міг би, мабуть, також додати, що іноді жебракував під готелями, відчиняючи двері пожильцям, а то й просто крав на розкладках. Треба було довідатись, скільки разів він сидів у в'язниці.

— У вас є пістолет?

— Коли б він у мене був, я б вже давно його продав, щоб не забрала поліція. Я вже не пам'ятаю, скільки разів мені довелось ночувати у відділку!

— А в сестри?

— Що в сестри?

— У неї є пістолет?

— Пістолет у неї? Одразу видно, що ви її не знаєте, пане комісар… Але я страшенно втомився. Згодьтесь, що я був покірливий і розповів вам усе, що знаю. От коли б ви мені дали ще хоч крапельку…

В його погляді застигло таке відчайдушне благання, що Мегре не витримав. До того ж з нього справді більш нічого не витягнеш. Комісар встав і пішов до шафи. Обличчя Лантена прояснилося.

Наливши йому ще чарку, Мегре раптом запитав:

— Тобі не шкода жінки й дітей?

Він сам не міг би сказати, чому перейшов на "ти", як і тоді з Мартіною.

Лантен скрушно зітхнув, проковтнув коньяк і з докором у голосі сказав:

— Навіщо ви мені про це кажете? По-перше, діти в мене вже дорослі, двоє навіть одружені. Вони не вітаються зі мною, коли ми зустрічаємось.

— Ти не знаєш, хто вбив Фюмаля?

— Коли б знав, то сказав би йому від щирого серця спасибі. А якби був хоробріший, то сам убив би. Я заприсягнув зробити це ще на могилі батька. Сестра про це знає. Це вона мене відмовила. "На каторзі згниєш", — казала. Коли б я був упевнений, що не влипну…

Чи так само думав убивця Фюмаля, чекаючи слушної нагоди, коли можна буде замести сліди?

— Ви хочете ще про щось запитати?

Ні, годі. Мегре вже не було про що його питати.

— Що ти робитимеш, коли я тебе відпущу? — поцікавився він.

Лантен сумно посміхнувся.

— Те, що й досі..

— Я потримаю тебе день-два.

— А пити буде що?

— Завтра вранці тобі дадуть склянку вина. Зроби перепочинок.

В "келії" твердо спати. Мегре подзвонив черговому інспекторові.

— Одведи його в арештний дім. Скажи, щоб дали попоїсти, і нехай собі спить.

Підводячись, Лантен востаннє глянув на шафу, відкрив уже рота, щоб попросити ще хоч півчарки, але не наважився.

— Спасибі вам, — пробелькотів він, виходячи.

Мегре зупинив інспектора.

— Візьми в нього відбитки пальців і передай Моерсу.

Він неквапливо запалив люльку і, сидячи за столом, хвилин десять дивився кудись перед себе, немов про щось мріяв.