Невдача комісара Мегре - Сіменон Жорж

Саме тому він нічого і не побачив. Чи годилося йому в його віці боятись якогось міністра, про котрого, можливо, за тиждень чи два і згадувати перестануть!

Він пішов не з тої ноги. Він знав це з самого початку, з тієї хвилини, як Бум-бум переступив поріг його кабінету. А потім, замість прийти в себе, спокійно викурити люльку, посмоктуючи пиво, щоб вгамувати нерви, він наосліп кинувся туди, куди його штовхав цей гладкий м'ясник.

Так само, як колись в ліцеї, розв'язання цієї задачі прийшло само по собі. Воно спливло в його свідомості немов бульбашка повітря крізь товщу води. Тепер уже можна було перепочити.

Нарешті! Завтра вранці справа Фюмаля скінчиться. Він знову повернеться до цієї кумедної історії з місіс Брітт, щоб знайти її живою чи мертвою.

Головне, не забути розв'язання до ранку. Перш за все, його треба чітко сформулювати, щоб воно не залишилось невиразною здогадкою. Вкласти в одну-дві фрази. Для істини не потрібно багато слів. Хто це сказав? Байдуже. Отже, в одну фразу, щоб прокинувшись…

Він раптом розплющив очі. В кімнаті було темно. Його сон перервався посередині, але Мегре знав, що істина від нього вже не втече.

Жінка спокійно спала, і він обережно повернувся на спину, щоб було зручніше думати.

Отже, йшлося про одну просту річ, на яку він протягом минулого дня не звернув належної уваги. Згадавши про неї вві сні, він засміявся. Чому?

Він силкувався впіймати нитку думок. Вони стосувалися когось, з ким він уже не раз стикався, і якогось незначного факту. Якого ж саме?

Заспокоєність, що її дав йому сон, змінилась гострою, до болю, напруженістю. Він уперше намагався відновити в пам'яті весь будинок на бульварі Курсель, обличчя його мешканців, всіх, що були з ним якось пов'язані.

Вчора він просидів до десятої вечора в Сюрте, слухаючи, як інспектори звіряють свідчення, і репліки опитуваних гак глибоко запали йому в пам'ять, що здавались рядками із давно знайомих пісень.

Може, розгадка в листах? Тоді вбивця — Луїза Бурже або Фелікс.

Він на мить припустив це. Справді, не було жодних доказів, що анонімні листи писала не секретарка. Мегре не запитав у неї, скільки вона одержувала у Фюмаля. Мабуть, не більше ніж будь-яка інша секретарка. Можливо, менше.

Вона була коханкою Фелікса і не заперечувала цього, хоча й квапливо пояснила:

— Ми заручені. Шофер казав те ж саме.

— Коли ви сподіваєтесь побратись?

— Коли зберемо досить грошей, щоб купити готель у Ж'єні.

Мегре почав підраховувати. Навіть коли припустити, що Луїза й Фелікс, відмовляючи собі в усьому, відкладають повністю свою платню, то й тоді їм довелося б чекати років десять, перш ніж відкривати бодай найменший готель. А люди не згадують про заручини, коли од весілля їх відділяє десятиріччя.

Це було не те, що осяйнуло його вві сні, але й цього не слід було відкидати. Вони, безперечно, сподівалися дістати гроші раніше, а оскільки обоє залишались в особняку на бульварі Курсель, незважаючи на свою відразу до Фюмаля, то дістати ці гроші вони думали саме в нього.

Фюмаль тяжко образив свою секретарку, і хоч кожна жінка нікому не подарувала б такого приниження, Луїза Бурже жодним словом не прохопилась про цей вчинок Фюмаля — ні самому Мегре, ні інспекторам.

Цікаво, чи знав про це Фелікс? І якщо знав, то як він міг простити Фюмалю таку наругу над його коханкою?

Ні, це знов не те. Ця думка теж вірна, але не в ній розгадка.

Мегре знов спробував заснути, але сон не брав: його мозок працював, як заведений годинниковий механізм.

Була ще одна деталь, зовсім свіжа… Метре мало не зціпив зуби, щоб пригадати її, щоб краще зосередитися, й нараз у його пам'яті сплив Еміль Лантен і так виразно, що, здавалось, він чує його голос. Що із сказаного Емілем Лантеном стосувалось Луїзи Бурже? Він говорив не про неї саму, а про щось, з нею пов'язане.

Він признався, що…

Нарешті! Еміль Лантен розповів, що не раз серед ночі спускався в самих шкарпетках до кабінету Фюмаля і брав гроші з шухляди секретарки — іноді навіть по кілька сто-франкових монет.

За ці гроші відповідала Луїза. Звичайно, як це всюди водиться, вона занотовувала всі свої витрати.

Лантен запевняв, що ці крадіжки повторювались регулярно.

А вона мовчала. Невже вона нічого не помічала, не поцікавилась, чому не сходяться в неї рахунки? Навряд. І коли так, то чому це її не стривожило? Чи не тому, що й сама була нечиста на руку? Чи, може, вона знала, хто злодій, і мала підстави тримати язика за зубами?

Йому раптом закортіло викурити люльку. Обережно вислизнувши з-під ковдри, він навшпиньках пішов до комода. Жінка глибоко зітхнула, повернулась на бік, але не прокинулась; він якнайтихше чиркнув сірником і, запаливши, одразу погасив його.

Потім сів у крісло й замислився.

Хоч він і досі не знайшов розгадки, але все-таки зробив певні успіхи. До чого ж він дійшов? А, так, крадіжка в секретарки. Якщо Луїза Бурже знала, хто відвідує ночами кабінет…

Думкою він повернувся до цього кабінету, який Добре йому запам'ятався. Це була простора кімната з двома широкими вікнами, що виходили на подвір'я. Навпроти простяглись колишні стайні з надбудованими на них двома поверхами, де жили слуги.

Комісар побував у цьому будинку. Кімната секретарки, де вона зустрічалася з Феліксом, була розташована на третьому поверсі, якраз навпроти кабінету, хоч і трохи вище.

Він спробував пригадати зміст перших рапортів, зокрема Ляпуентового, який раніше всіх прибув до місця. Чи згадувалось там про штори?

Комісар добре пам'ятав, що вікна було завішено легенькими газовими завісками, які створювали затишок удень, але не могли приховати того, що робиться за ними вночі в освітленій кімнаті.

Крім цих завісок, були ще важкі темно-червоні штори. Чи закривали вони вікна, коли прибув Ляпуент?

Мегре мало не кинувся до телефону, щоб подзвонити йому додому і поставити це запитання, яке раптом видалось йому страшенно важливим. Якщо штори були не спущені; Луїза й Фелікс бачили все, що відбувалось у кабінеті.

Що це йому давало? Чи можна було з цього зробити висновок, що, перебуваючи у себе в кімнаті, Луїза та Фелікс були свідками драми, яка відбулася учора ввечері в кабінеті Фюмаля, і що вони знали, хто вбивця?

В кутку кабінету стояв великий сейф, який можна було відчинити лише завтра, в присутності судді та нотаря.

Що тримав Фюмаль у цьому сейфі? Серед переглянутих уже паперів не було заповіту. Коли запитали Фюмалевого нотаря метра Одуена, той відповів, що про заповіт йому нічого не відомо.

Думки Мегре линули усе далі й далі в цьому ж напрямку, але у комісара не було впевненості, що напрямок цей правильний. Розв'язка, яка прийшла до нього зовсім недавно, коли він спав, була вірнішою, переконливішою.

Лантен не раз заходив до кабінету Фюмаля, коли той спав удома.

Це теж могло відкрити нові горизонти. Щоправда, між кабінетом та спальнею Фюмаля була ще одна "буферна" кімната, але гладкий м'ясник надто не довіряв тим, хто його оточував, щоб спокійно спати.

Нічні візити Лантена відбувались протягом кількох років. Невже м'ясник ні разу не почув підозрілих звуків у своєму кабінеті?

Фюмаль завжди був боягуз. Комісар пригадав, як колись давно, ще коли вони вчились в одній школі, він робив усякі підлоти хлопцям, а коли ті погрожували йому дати прочухана, біг до вчительки або горлав не своїм голосом:

— Не бийте мене!

Цілком можливо, що одного разу він почув, що в його кабінеті хтось ходить. Що ж далі? Мегре уявив, як мав тремтіти Фюмаль, стискаючи в руках пістолет. Навряд чи він наважився висунути носа із своєї спальні. Адже, не знаючи, що в його домі ночує Лантен, він міг запідозрити кого завгодно — в тому числі месьє Жозефа, секретарку і власну жінку.

Чи міг він подумати, що нічного гостя цікавила лише шухляда секретарки? Скоріш за все, що ні. Як же тоді він пояснював собі мету незнайомого? Чи не "чекав він, що той щохвилини може відчинити двері спальні?..

Це трималось купи. Він ще не дійшов до розв'язки, але вже зробив великий крок уперед. Це пояснювало, чому Фюмаль почав писати самому собі анонімні листи, — йому потрібний був привід, щоб звернутись до поліції.

Він міг би обійтись і без нього. Але це означало б виказати той страх, в якому він жив.

Пані Мегре раптом поворухнулась, відкинула ковдру і скрикнула:

— Де ти?

— Я тут, — відповів він, ще сидячи в кріслі.

— Що ти там робиш?

— Курю. Щось не спиться.

— Ти ще не лягав? Котра година?

Він увімкнув нічник. Будильник показував десять хвилин на четверту. Він вибив люльку і невдоволений пішов до ліжка, вже майже не сподіваючись знайти ту нитку, яку дав сон і обірвало пробудження. Розбудив його запах кави. Перше, що його вразило, це сонячний промінь, який, пробившись крізь свинцеві хмари, завітав нарешті до кімнати.

— Ти ще не став сновидою?

— Наче ні.

— Отже, ти пам'ятаєш, як сидів у кріслі і курив серед ночі.

— Пам'ятаю.

Комісар пам'ятав усе, крім, на жаль, сну, який більш за все хотів би запам'ятати. Він одягся, поснідав і пішки попростував до автобусної зупинки на площі Республіки, не забувши, як звичайно, купити ранкові газети.

Завдяки сонцю, обличчя людей пожвавішали. Повітря вже не віддавало сирістю, хмаряна завіса розвіялася. Бруківка та дахи будинків підсохли, тільки стовбури дерев ще темніли від води.

"Фюмаль, м'ясний король…"

Ранкові газети повторювали повідомлення вчорашніх вечірніх з незначними додатковими подробицями та новими фотографіями. На одній з них комісар впізнав себе. Він саме виходив із будинку на бульварі Курсель, похмурий, в низько насунутому капелюсі.

Його вразив один із підзаголовків.

"В день смерті Фюмаль просив захисту в поліції".

Десь протікало. Цс могло йти з міністерства, де чимало людей, напевне, знали про телефонну розмову між міністром та Фюмалем, або від Луїзи Бурже, яка проговорилась журналістам.

А втім, про це міг прохопитись словом і котрийсь із інспекторів, навіть і не навмисне.

"За кілька годин до свого трагічного кінця Фердінанд Фюмаль побував у Сюрте і повідомив комісара Мегре про анонімні листи з погрозами, які він одержував останнім часом. Нам також відомо, що в ту мить, коли пана Фюмаля було вбито в кабінеті, інспектор Управління карного розшуку чатував біля його будинку на бульварі Курсель".

Про міністра не згадувалось, але газети давали зрозуміти, що Фюмаль мав неабиякий вплив на певних державних діячів.

Мегре повільно піднявся широкими сходами, привітався з розсильним, поцікавився, чи не викликав його директор, але Жозеф лише хитнув головою.

Глянувши за звичкою на свій письмовий стіл, комісар побачив на ньому теку з донесеннями.

Рапорт судового лікаря підтверджував те, що йому вже було відомо: смерть Фюмаля настала від пострілу з упору, майже впритул.