Без догмата - Генрік Сенкевич

дивитиметься мені у вічі?… Врешті я знесилів і заснув, не роздягаючись, тяжким сном, мені снилися монокль Кроміцького, револьвери, якийсь хаос, у якому люди перемішані з речами. Прокинувся я пізно. Слуга сказав, що Кроміцький уже поїхав до Плошова. Першою моєю думкою було їхати слідом за ним, побачити їх разом. Але, вже сидячи в колясці, я раптом відчув, що цього не витерплю, що це буде надто важко й нестерпно для мене й зможе прискорити мій добровільний вихід крізь відчинену браму в інший, невідомий світ, — я звелів везти себе не до Плошова, а в інше місце.

Кожна людина, навіть якщо вона дуже песимістична, інстинктивно уникає зла і з усієї сили обороняється від нього. Тому вона хапається за будь-яку надію, сподівається поліпшення від кожної переміни. В мені пробудилося бажання якнайскоріше поїхати разом з усіма до Гаштейна, наче мене там чекав порятунок. Будь-що вивезти їх скоріше з Плошова! Ця думка не давала мені спокою і так полонила мене, що я весь день присвятив тому, щоб здійснити свій задум.

Це виявилося нескладно. Дами були вже майже готові. Кроміцький заздалегідь нічого не написав їм про свій приїзд, мабуть, хотів зробити сюрприз дружині, отож ми збиралися через кілька днів вирушити в дорогу. А тепер, напевно, годилося б дати йому відпочити й запитати, коли він зможе їхати з нами, але я навмисне вирішив не рахуватися з ним, так наче його й не існувало.

Поїхавши на вокзал, я замовив на наступний день квитки у спальний вагон до Відня, після чого послав слугу до Плошова з листом до тітки, в якому написав, що квитки вже купив, а тому, що квитки на всі останні дні цього тижня вже розпродано, ми маємо виїхати взавтра.

26 червня

Знову повертаюсь до останніх хвилин нашого перебування у Варшаві. Вони так закарбувались у моїй пам’яті, що я не можу нічого не сказати про них. Дивне відчуття було в мене на другий день після приїзду Кроміцького. Мені здавалося, що я вже не кохаю Анельку, проте не можу без неї жити. Вперше я був у такому стані, який назвав би психічним роздвоєнням. Раніше, коли кохання розвивалось у мені якось більш закономірно, я казав собі: «Я її кохаю, отже, хочу нею володіти», — в цьому була така сама логіка, як і в тому, що казав Декарт: «Я мислю, отже, існую». Тепер я казав: «Я не кохаю, але прагну», — і обидва ці висновки жили в мені, наче вирізьблені на двох різних скрижалях. Обидва невимовно терзали мене. Я не одразу збагнув, що це «не кохаю» — самообман. Я кохаю її, як і раніше, але кохаю так болісно, гірко, це кохання таке отруєне, що не має нічого спільного зі щастям.

Інколи я думаю, що якби навіть тепер почув від Анельки освідчення в коханні, якби вона розвелася з чоловіком чи овдовіла й стала моєю, я вже не був би щасливим. Віддав би за таку хвилину своє життя, але насправді не знаю, чи зміг би перетворити її на хвилину істинного щастя. Хтозна, може, ті нерви, що ними людина відчуває щастя, в мене паралізовані? Таке теж можливе. Тоді навіщо мені таке життя?

Напередодні від’їзду я зайшов у збройову крамницю. Який цікавий чолов’яга продавав мені револьвер! Якби він не був зброярем, міг би стати професором психології. Зайшовши до крамниці, я одразу сказав йому, що мені байдуже, якої системи буде револьвер — Кольта чи Сміта, аби тільки він був справний і великого калібру. Старий вибрав для мене револьвер, який я взяв без вагання.

— Напевно, вам потрібні й патрони?

— Я саме хотів вас про це попросити.

Зброяр пильно подивився на мене.

— Дати вам і футляр для револьвера?

— Звичайно. Давайте й футляр.

— Добре, — сказав він, — у такому разі я підберу вам патрони з таким же номером, що й револьвер.

Тепер уже я здивовано й пильно подивився на нього

— Я, добродію, сорок років займаюся своєю справою і чимало чого навчився. Часто в мене купували зброю люди, які потім пускали собі кулю в лоб. Що ви на це скажете? Ніколи не траплялося, щоб такий чоловік купував і футляр. Завжди бувало так: приходить покупець і каже: «Мені потрібний револьвер». — «З футляром?» — «Ні, футляра не треба». Це мені аж дивно, бо коли вже ти хочеш пустити собі кулю в лоб, то нема чого карбованця заощаджувати, але така вже людська натура… Кожен, мабуть, думає: «На біса мені футляр?» Тому, коли хто-небудь приходить по револьвер, я одразу знаю, чи хоче він застрелитись, чи ні.

— Ви розповіли мені дуже цікаві речі,- зауважив я. І справді, його спостереження видались мені дуже характерними.

А зброяр говорив далі:

– І коли я це зметикував, то придумав таке: коли хто-небудь купує револьвер без футляра, я, ніби помилившись, даю йому патрони на один номер більші. Пустити собі кулю в лоб — це не жарти. Для цього треба чорт знає як узяти себе в руки й набратися відваги. Думаю, що не одного в холодний піт кине… Ну от, нарешті відважився чоловік і — за револьвер! А тут патрони не підходять… Хоч головою об мур бийся, нічого не вдієш, треба відкласти на завтра… Ви гадаєте, легко на таке вдруге зважитись? Не один із тих, що був би собі сьогодні кулю в лоб пустив, уже заглянувши смерті в очі, завтра цього не зробить. Були такі, що приходили на другий день і купували футляр… А мені хотілося сміятись. «Ось тобі футляр, і живи собі на здоров’я!»

Я записую цю розмову, бо зараз мене цікавить усе, що пов’язане з самогубством, а слова старого зброяра здалися мені слушним спостереженням над людською психологією.

27 червня

Інколи я пригадую собі, що Анелька мене кохала, я міг з нею одружитись, і життя моє було б дуже світлим і щасливим, — що все залежало від мене, а я змарнував своє щастя тільки через нежиттєздатність. Тоді я запитую себе, чи