Без догмата - Генрік Сенкевич

— Ви будете дуже сумувати? — спитала мене зненацька Снятинська.

— Дуже! — відповів я і, вклонившись їй, пішов додому.

В мене справді було таке почуття, наче поїхала людина, яка могла мені чимось допомогти. Я був дуже розстроєний. Може, до цього спричинився похмурий, дощовий вечір, такий туманний, що всі вуличні ліхтарі здалеку скидалися на райдужні круги. Остання іскорка надії погасла в мені. Песимізм, здавалося, був не тільки всередині в мені, але, як повітря, охоплював увесь навколишній світ, осідав на предметах і на людях, проникав у всі щілини, у всі живі істоти.

Я йшов додому пригнічений, з тривогою в серці, немов передчуваючи якусь невідому, невиразну небезпеку. На хвилину в мені прокинулась шалена ностальгія за сонцем і гарною погодою, за краями, де немає таких дощів, мороку й туманів. Здавалось, якщо я втечу туди, де дуже ясно, то саме світло там чогось не допустить до мене, від чогось мене захистить. Усі мої думки зосередились на одному слові, яке я повторював, наче луна: «Виїхати! Виїхати!» Та раптом мене охопив страх від думки, що, виїхавши, я залишу тут Анельку одну й віддам її на поталу невідомій небезпеці, від якої сам хочу втекти. Знаю, що це моя вигадка, що Анельці було б краще, якби я виїхав, але не можу позбутися відчуття, що це було б з мого боку якимсь боягузтвом і підлістю…, І це сильніше від будь-яких міркувань… Зрештою оце «виїхати» — пусте слово. Я можу повторювати його собі, вірити в нього, але якби мені довелося перейти до дії,- виявилося б, що від’їзд найменш можливий зі всіх вчинків, які я спроможний здійснити. Я вклав у своє кохання так багато нервів і життя, що, здається, мені легше дати розтерзати себе на шматки, аніж від нього відірватись.

У мене так розвинені здатність контролювати свої думки й самоаналіз, що здається неймовірним, щоб я міг збожеволіти. Цього я не можу навіть уявити собі, хоч інколи відчуваю, що мої нерви вже натягнуті до краю.

Шкода, що тут немає Клари. Останнім часом я рідко бачився з нею, але мені приємно було думати, що вона близько, — тепер Анелька повністю заволодіє мною, я віддам їй і ту частину душі, яку віддав спокійній приязні й дружбі.

Повернувшись додому, я застав у себе молодого Хвастовського; він приїхав увечері, щоб порадитися зі своїм братом-книгопродавцем. Вони тут відкривають якусь крамницю шкільних підручників. Завжди вони щось влаштовують, завжди чимось займаються, тому їхнє життя наповнене вщерть. Я вже дійшов до того, що, побачивши Хвастовського, зрадів, мов дитина, яка, боячись привидів, радіє, коли хто-небудь увійде до кімнати. Його душевне здоров’я підбадьорює мене. Він сказав, що пані Целіна почуває себе вже краще й десь через тиждень зможе їхати до Гаштейна. Це чудово! Скоріше б змінити обстановку! Я всіляко намагатимусь пришвидшити наш від’їзд. Умовлю й тітку, щоб поїхала разом із нами. Вона це зробить заради мене, тоді ніхто не дивуватиметься, що і я поїду. Тепер принаймні я чогось хочу й дуже хочу! Там я матиму можливість піклуватись про Анельку! Ми будемо ще ближчі одне до одного, ніж у Плошові. Мені стало трохи легше на серці, бо сьогодні був жахливий день, мене ніщо так не пригнічує, як погана погода. Ще й зараз чую, як дощ порощить по ринвах, але в просвітах між хмарами вже де-не-де видніють зірки.

12 червня

Сьогодні приїхав Кроміцький…

Гаштейн, 23 червня

Вже тиждень, як ми приїхали до Гаштейна всім домом, тобто: Анелька, тітка, пані Целіна, я і Кроміцький!

Якийсь час я не робив записів у щоденнику, не тому, що мені це набридло чи я не відчував у цьому потреби, а тому, що того, що відбувалося в моїй душі, не можна було виповісти жодними словами. Поки людина бореться з силою, яка давить на неї, доти в неї немає ні настрою, ні часу займатися чимось іншим. Я перебував у такому самому стані, як той приречений, що про нього розповідає у своїх записках Сансон: з нього здирали паси шкіри й заливали рани розтопленим оловом, а він у нестямі кричав: «Encore! Encore»[53] — аж поки знепритомнів. І я вже знепритомнів, тобто зовсім знесилів і повністю здався.

Мене наче придавила якась рука, велетенська, немов ті гори, серед яких ми зараз живемо.

Але що ж мені робити? Адже я не скину її з себе, нехай давить. Раніше я не знав, що можна знайти якщо не розраду, то певне заспокоєння в усвідомленні свого безсилля і в розумінні свого нещастя.

Якби тільки знову не приходити до тями, якби такий мій стан тривав якнайдовше! Я записував би все, що зі мною відбувається, наче стороння людина. Та я вже знаю з досвіду, що один день не схожий на інший, і боюся того, що принесе завтрашній день.

24 червня

Перед від’їздом з Варшави я написав у щоденнику таке речення: «Кохання до чужої дружини, коли воно тільки називається коханням, — гидота; коли ж це справжнє кохання, то воно найбільше з нещасть, які можуть спіткати людину». Пишучи це ще до приїзду Кроміцького, я не уявляв собі, з чого складається таке нещастя. Думав, що воно благородніше, ніж є насправді. А тепер бачу, що, крім великих страждань, тут і дрібні приниження, відчуття власної нікчемності й того, що ти здаєшся смішним, і необхідність брехати, робити тисячі жалюгідних вчинків, тисячі разів вдаватись до боягузливої обережності, не гідної порядної людини, — який букет! Справді, від пахощів цих квітів можна задихнутись. Бачить бог, як охоче я вхопив би Кроміцького за горлянку, притиснув би його до стіни й сказав йому у вічі: «Я кохаю твою дружину!» А замість того я мушу старатись, щоб йому навіть не спало на думку, що вона мені подобається. Гарна роль по відношенню до Анельки! Що вона може про мене подумати! І це лише одна квітка з усього букета.