Без догмата - Генрік Сенкевич

— Та нічого не вдієш! Я, як той купець: знав, який контракт укладаю, і готовий виконати всі свої зобов’язання.

— Отже, поїдеш до Гаштейна?

— Перш за все це і в моїх особистих інтересах. Я хочу ближче зійтися з тобою і з тіткою, щоб ви справді почали довіряти мені. Ми ще порозмовляємо про це згодом. У мене місяць чи півтора вільні. Я залишив на Сході Люціана Хвастовського, який там займається моїми справами, він, як кажуть англійці, a solid man…[54] Ну, адже ти розумієш, коли маєш таку дружину, як Анелька, то хочеться з нею трохи пожити під одним дахом, ти ж розумієш?

Кажучи це, він вишкірив свої жовті, гнилі зуби, засміявся й поплескав мене по коліні. А в мене застигла голова. Я відчував, що блідну, поквапливо встав, повернувшись спиною до світла, щоб він не помітив, як змінилося моє обличчя, і насилу спромігся запитати:

— Коли ти їдеш до Плошова?

— Завтра, завтра!

— На добраніч!

— На добраніч, — відповів він, упустивши монокль. Потім, простягнувши до мене обидві руки, додав: — Я дуже радий, що ми зможемо зблизитись. Я завжди відчував до тебе якусь симпатію… Я певен, що ми чудово порозуміємось.

Ми з ним порозуміємось? Який же він несосвітенний дурень! Але чим він дурніший, тим страшніше подумати, що Анелька його власність, просто його річ. Цієї ночі я навіть не лягав спати. Ніколи ще так ясно не усвідомлював, що буває ситуація, коли немає більше слів, коли втрачається здатність розуміти й відчувати своє нещастя, а нещастя не минає. Справді, нам уготовано прекрасне життя! Досить сказати, що попередній період мого життя, коли Анелька відкинула моє кохання, і який я вважав найтрагічнішим для себе, тепер здавався мені періодом казкового щастя. Коли б тоді чи навіть зараз з’явився до мене сатана і дав мені підписати умову, пообіцявши, що все залишиться так, як було досі, що Анелька довіку нехтуватиме моїм коханням, але зате Кроміць- кий ніколи не приїде, то я не вагаючись підписав би таку умову й продав би йому свою душу. Бо чоловік, якого відштовхує жінка, мимоволі уявляє її собі на вершині якоїсь готичної башти, на недосяжній висоті, на яку по смієш і очі звести. Так і я мимоволі думав про Анельку. А тим часом приїздить пан Кроміцький з двома килимками з Батума й без церемоній стягає її з тієї високої башти на килимки — її, непохитну, невблаганну, святу! Як жахливо, що людина може уявляти собі все й при цьому буває огидно жалюгідною і смішною! Скільки я передумав, скільки навигадував теорій, як я напружував мозок, доводячи собі, що кохання сильніше від шлюбних контрактів, що я маю право кохати Анельку, а вона мене, а тепер я залишуся з моїми теоріями, а Кроміцький — з Панелькою.

Оскільки завжди треба розраховувати свої сили, я подумав, що людина може підняти лише якусь певну вагу, якщо ж їй звалять на спину більше, вона впаде. У своїх безмірних стражданнях, у своїй безмежній дурості й приниженні я з першої хвилини приїзду Кроміцького почав зневажати Анельку. Чому? Жодними розумними людськими мотивами я цього не міг би виправдати. Дружина повинна належати своєму чоловікові. Цю істину я затямив не гірше від будь-якого іншого дурня, але в моїх очах вона принижує Анельку. Що мене, зрештою, можуть обходити всі ці розумування? Знаю, що я зневажаю її, і це вже більше, ніж я можу витерпіти. Я відчув, що жити в цих умовах мені абсолютно неможливо, що, безсумнівно, тепер мають статися якісь докорінні зміни.

Але які це будуть зміни? Добре було б, якби зневага задушила моє кохання, як вовк задушує вівцю. Однак я передчуваю, що станеться щось інше. Якби я не кохав Анельки, то не зневажав би її,- отже, зневага — це тільки зайвий ланцюг на моїй шиї. Я добре розумію, що, крім пані Кроміцької, пана Кроміцького та їхніх взаємин, мене нічого більше на світі не обходить, анічогісінько! Ні світло, ні темрява, ні війна, ні мир, нічого, що відбувається в світі. Вона, Анелька, чи, точніше, тепер уже вони обоє і моя роль у їхньому житті — оце єдиний сенс мого життя. Якщо саме через це я не можу більше жити, то що ж буде? Зненацька я наче здивувався, що єдиний, найпростіший вихід не спав мені на думку — смерть. Яка ж неймовірна сила в людських руках — ця можливість обірвати нитку життя! Тепер я чекаю тебе, мій лихий генію, і скажу тобі так: «Ти звалюватимеш мені па спину все новий тягар тільки доти, доки я сам цього хотітиму. Коли ж мені буде його занадто, я відшпурну тебе разом із твоїм тягарем…» А тоді е роі еterna silenza…[55] «нірвана, четвертий вимір Цельнера…» А втім, хіба я знаю, що буде потім! Від самої думки про те, що все залежить від мене самого, мені стало значно легше… Десь із годину пролежав я на дивані, обмірковуючи, коли і як я це зроблю, — вже тому, що я не думав про Кроміцького, про його приїзд, про мої ревнощі, я ніби відпочивав. Самогубство вимагає певної конкретної підготовки, тому доводиться думати не лише про своє горе, а й про щось інше. Так, я пригадав, що мій дорожній револьвер надто малого калібру. Я встав, оглянув його й вирішив купити інший.

Потім почав ламати голову над тим, яким чином можна було б здійснити самогубство, щоб усі повірили, ніби стався нещасливий випадок. Усе це, по суті, були абстрактні міркування. Ясне рішення не викристалізовувалось. Я назвав би це скоріше усвідомленням можливості самогубства, а не рішенням здійснити його. Навпаки, я був певен, що не скоро наважусь на це. Бо я подумав собі, що коли знаю, де вихід, і завжди можу вийти на волю, то я поживу, щоб побачити, до якої межі може довести мене лиха доля, які ще нові страждання вигадає вона для мене? Я згорав од хворобливої невталимої цікавості, що далі буде, як ці двоє людей житимуть між собою, як Анелька