Без догмата - Генрік Сенкевич

радість отруїла сама Анелька. Я помітив, що вона намагалась ніби умилостивити свого чоловіка, розвеселити його й відновити колишні стосунки. Мене охопила лють, яка, звичайно, позначилась на моєму ставленні до Анельки. Ніколи я ще не був до неї, а тим самим і до себе, таким немилосердним.

4 липня

Сьогодні, повертаючись з Вандельбана, я зустрів Анельку на містку навпроти водоспаду. Вона раптом зупинилась і почала щось говорити, але шум води заглушив її слова. Мене це розізлило, тепер мене все злить, і коли я звів її з містка й ми попрямували до нашої вілли, я роздратовано сказав:

— Я не розчув, що ти мені говорила.

— Я хотіла спитати, — сказала вона засмучено, — чому ти так до мене ставишся? Чому в тебе немає зовсім жалості до мене?

Від цих слів у мене вся кров ринула до серця.

— Хіба ти не бачиш, — відповів я квапливо, — що я тебе шалено кохаю? Як можна нехтувати таким почуттям? Послухай, я вже від тебе нічого не хочу. Скажи лише, що ти мене кохаєш, віддай мені свою душу, і я все стерплю, все витримаю, віддам тобі взамін своє життя, служитиму тобі до останнього подиху. Анелько, ти мене кохаєш, скажи!.. Справді? Цим єдиним словом ти врятуєш мене, скажи ж його!

Обличчя в Анельки стало білим, як піна водоспаду. На неї наче повіяв крижаний вітер і заморозив кров у її жилах. В першу мить вона не могла вимовити й слова, нарешті насилу промовила.

— Благаю тебе, не говори так зі мною!

— Отже, ти ніколи мені цього не скажеш?

— Ніколи.

— То це не в мене, а в тебе до мене немає…

І я замовк. У голові промайнула думка, що якби Кроміцький захотів почути від неї це слово, вона йому не відмовила б. Від розпачу й злості в мене задзвеніло в вухах, потемніло в очах. Я зовсім втратив самовладання. Не тямлячи себе, я кинув їй в обличчя такі страшні й цинічні слова, яких жоден чоловік не дозволив би собі сказати беззахисній жінці. Я просто не наважуюсь написати їх тут. Наче крізь сон пам’ятаю, що якусь мить вона дивилась на мене здивованими й переляканими очима, а потім схопила мене за рукав і, шарпаючи його, схвильовано запитувала:

— Леоне! Що з тобою? Що з тобою?

А зі мною було те, що я втрачав розум. Я вирвав в Анельки руку й пішов у другий бік. Через кілька хвилин повернувся, але її вже не було. Тоді я зрозумів тільки одне: настав час з усім покінчити. Думка ця одразу, наче промінь світла, пронизала морок, який панував у моїй голові. Я був у тому дивному стані, коли свідомість зосереджується на чомусь одному. Я погано усвідомлював, що сталося. Майже не пам’ятав ні про себе, ні про Анельку; зате про смерть почав думати не лише як людина при повній свідомості, а й цілком спокійно. Наприклад, я добре розумів, що коли кинуся зі скелі в безодню, то це може зійти за нещасливий випадок, якщо ж застрелюсь у своїй кімнаті, то тітка такого удару не переживе. Ще дивнішим було те, що, усвідомлюючи це, я був нездатний зробити жодного вибору, ніби зв’язок між моїм розумом і моєю силою волі вже перервався. Цілком ясно розуміючи, що краще кинутись зі скелі, аніж застрелитись, я все-таки йшов до вілли по револьвер. Чому? Не знаю. Знаю тільки, що все більше поспішав і, вибігши сходами нагору, заходився шукати ключа від валізи, в якій лежав револьвер. Зненацька швидкі кроки на сходах відвернули мене від думок про самогубство. Сяйнула думка, що, може, це Анелька відгадала мої наміри й поспішає перешкодити їм. Тим часом двері рвучко розчинились, і я побачив тітку, яка вигукнула, задихаючись:

— Леоне! Біжи по лікаря, Анелька захворіла!

Почувши це, я забув про все: вибіг з вілли без капелюха й за чверть години привів лікаря з готелю Штраубінгера. Але поки ми прийшли, все вже закінчилося добре. Лікар пішов до Анельки, я залишився з тіткою на веранді і спитав у неї, що трапилось.

— Півгодини тому, — сказала тітка, — Анелька прийшла додому з таким червоним лицем, що ми з Целіною стали її розпитувати, що з нею, а вона якось так нетерпляче відповіла: «Нічого! Нічого!» Проте ми бачили, що це неправда. Целіна стала наполягати. Тоді Анелька роздратувалася, — вперше в житті я бачила її такою, і закричала: «За що мене тут усі мучать?!» Потім у неї почались якісь спазми чи напади нервового сміху. Ми страшенно перелякались, і я побігла до тебе. Слава богу, що вже минуло. Вона тільки плакала, бідолашненька, й вибачалася перед нами за свою запальність…

Я мовчав, бо серце в мене розривалось від болю. Тітка почала ходити великими кроками по веранді, нарешті стала переді мною й промовила:

— Знаєш, хлопчику, що мені здається? Ми всі недолюблюємо цього Кроміцького, Целіна теж ледве терпить його. Дивна річ, він аж занадто старається привернути нас до себе, та все одно залишається нам чужим. Це погано з нашого боку. Анелька це бачить і страждає…

— Тітонько, ви думаєте, що вона його так дуже кохає?

— О, вже одразу: «дуже», «дуже!»… Кохає, бо він її чоловік, і звичайно їй неприємно, що ми до нього погано ставимось.

— Та хто до нього погано ставиться? Я думаю, що вона

з ним нещаслива, та й годі…

— Боронь боже! — сказала тітка. — Звісно, вона могла б краще вийти заміж, але що, власне кажучи, можна йому закинути? Він, очевидно, дуже до неї прив’язаний… Правда, Целіна не може йому простити продажу Глухова, та й я ніколи йому цього не забуду, але сама чула, як Анелька захищала його.

— Може, захищала для годиться?

— Та хоч би й так, це ще більше доводить, що вона його кохає. А що стосується його комерційних справ, то біда в тому, що ніхто добре не знає, в якому вони стані, тому Целіна весь час тривожиться. Але, щиро кажучи,