Без догмата - Генрік Сенкевич

хіба в грошах щастя? До того ж я тобі вже казала, що не забуду про Анельку, ти на це погодився. Чи ж не так? Ти ж погодився? Ми обоє, любий Леоне, зобов’язані піклуватися про неї, не кажучи вже про те, що вона така мила й славна дитина, яка заслуговує на нашу опіку.

— З дорогою душею, люба тітонько. Оскільки в мене немає сестри, то, поки я житиму, Анелька ніколи не терпітиме нестатків.

— Я на це дуже надіюсь і тому вмру спокійно, — сказала тітка і стала обіймати мене, але дальшу розмову перебив лікар. Кількома словами він остаточно заспокоїв нас.

— Трошки розладнані нерви, як це часто буває в перший час після ванн. Треба на кілька днів зробити перерву, більше перебувати на свіжому повітрі, оце й усе! Організм здоровий, міцний, усе буде гаразд.

За ці слова я стільки понапихав лікареві в кишені грошей, що він надів капелюха аж за ворітьми вілли. Я віддав би кілька років життя, щоб можна було піти до Анельки і, цілуючи їй ноги, просити пробачення за все те зло, що я завдав їй. Я присягався собі, що буду інакше ставитись до неї, що терпляче переноситиму присутність Кроміцького, не буду обурюватись, навіть не нарікатиму. Каяття, повне й глибоке каяття — ось чим зараз була сповнена моя душа. Я кохаю її безмежно.

Майже опівдні повернувся з далекої прогулянки Кроміцький. Я намагався і з ним поводитись дружелюбніше. Він сприйняв це як вираз співчуття й був мені щиро вдячний. Разом з пані Целіною він весь день провів біля Анельки. Після полудня вона хотіла вдягтись і вийти, але її не пустили. А я не дозволив собі обурюватися з цього приводу. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь у житті я одержував над собою таку велику перемогу. Подумки я казав: «Це заради тебе, моя кохана!» Цілий день я був у якомусь дурному настрої. Весь час мені, мов малій дитині, хотілося плакати. І зараз мене душать сльози. Я наколобродив, зате чесно покутую свою вину.

5 липня

Після вчорашніх тривог настав повний спокій, немов затишшя після бурі. Хмари розрядили всю свою електрику. Я відчуваю себе розслабленим і морально, і фізично. Анельці вже краще. Вранці ми опинилися з нею самі на веранді. Я посадив її в крісло на колесах і, закутавши теплою шаллю, бо ранки тут холодні, сказав:

— Анелько, дорога моя, від усього серця прошу тебе простити мені за те, що я вчора набалакав тобі. Прости й забудь, досить того, що я сам собі цього ніколи не забуду.

Вона одразу рвучко простягла мені руку, в яку я впився губами. Мені довелося зібрати всю силу волі, щоб не застогнати голосно, так страшенно я мучився від мого нещасного кохання. Анелька це добре розуміла, бо не скоро висмикнула руку. Вона теж старалася перебороти хвилювання, а може, й сердечний порив, який підштовхував її до мене. Шия і груди в неї здригались, наче від внутрішнього ридання, що виривалось назовні. Адже вона розуміла, що я люблю її понад усе на світі, що таку любов дуже рідко зустрінеш і вона могла б стати щастям на все життя.

Але скоро вона взяла себе в руки, обличчя її прояснилось. На ньому було видно тільки покірність і надзвичайну ніжність.

— Отже, між нами буде згода? — спитала вона.

— Атож! — відповів я.

– І вже назавжди?

— Що я можу тобі сказати, мій ангеле? Ти ж добре знаєш, що зі мною коїться…

Очі в неї знову затуманились, але вона переборола себе.

— Авжеж, — промовила вона. — Ти такий добрий до мене…

— Я? — вигукнув я, щиро обурений… — Та чи ти знаєш, що коли б ти вчора зненацька не захворіла, то я був би собі…

Але я не докінчив. Зрозумів, що з мого боку було б підло залякувати її, погрожуючи своєю смертю. Такі засоби не для мене. Мене охопив сором, коли Анелька одразу стривожилась, пильно подивилась па мене і спитала:

— Що ти хотів сказати?

— Хотів сказати щось таке, що було б негідне мене, і що зрештою вже не має значення.

— Ні, Леоне, я обов’язково хочу знати: інакше я й хвилини не буду спокійною.

Вітер звіяв їй на чоло пасмочко волосся, я встав і почав легенько вкладати те пасмочко на її голівці так старанно, як це зробила б її мати, і сказав:

— Анелько, люба, не змушуй мене говорити те, що я не повинен говорити, А якщо йдеться про твій спокій, то даю тобі слово, що в майбутньому ти не матимеш ніяких причин для тривоги.

Вона звела на мене очі.

— Ти даєш мені слово?

— Так, твердо й урочисто. Що там за думки рояться в цій любій голівці?

Нашу розмову перервав листоноша, який приніс цілу паку листів. Це були листи Кроміцькому зі Сходу, Анельці від Спятинських (я впізнав почерк Снятинського на конверті) і мені від Клари. Славна дівчина мало писала про себе, зате докладно розпитувала про мене. Я сказав Анельці, що лист від Клари, і вона, мабуть, бажаючи остаточно відновити між нами добрі стосунки, почала підсміюватися з мене. Я не залишився в боргу й сказав, що, здається, Снятинський останнім часом зовсім втратив голову. Так ми з нею сміялись і жартували. Людська душа, мов бджола, шукає нектару навіть у гірких квітах. Найнещасніша людина й та намагається відшукати хоч краплину щастя Навіть у власних стражданнях і хапається за найменшу тінь, за найменшу видимість цього щастя. Іноді я думаю, що така невтоленна потреба щастя є доказом, що нас ще чекає щось після смерті. Я певен, що й песимізм породжений саме цією потребою, бо якщо загальнолюдське нещастя виразити в філософській формулі, це може бути певною розрадою. Песимізм заспокоював прагнення до пізнання й правди, а щастя ж це ніщо інше, як тривале заспокоєння.

А може, й любов — таке невичерпне джерело щастя, що навіть коли вона найпохмуріша, її пронизують