Без догмата - Генрік Сенкевич
В цю мить мене охопила така лють, що віддав би не знаю що, якби можна було крикнути йому: «Ти вже банкрут, хоча б тому, що твоя дружина тебе не кохає! Бачиш оцей водоспад? Стрибай у нього стрімголов, звільни її від себе, відкрий перед нею нове життя, в якому вона буде в стократ щасливішою!»
Проте я мовчав, переживаючи нове, гірке відкриття, що хоч Кроміцький справді людина жалюгідна, здатна навіть на такі вчинки, як, приміром, продаж Глухова чи зловживання довір’ям дружини, та все ж він не такий підлий, яким я його уявляв. Це було для мене розчаруванням, руйнувало мої плани, за які я останнім часом чіплявся з останніх сил. Я знову відчував себе безпорадним, знову переді мною була пустка, і я ніби повис у повітрі. Але я не хотів випускати з рук останньої нитки, добре розуміючи, що лише тоді зможу якось жити, коли буду діяти, інакше збожеволію. «Підготую хоча б грунт для майбутнього, — казав я собі,- й привчу Кроміцького до думки, що він повинен розстатися з Анелькою». Ще раз повторюю, я не знав, яке його матеріальне становище, однак припускав, що той, хто займається спекуляцією, може так само легко все втратити, як і розбагатіти, тому сказав:
— Не знаю, наскільки твої слова відповідають купецькій моралі, але мені приємно відзначити, що вони достойні благородної людини. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти твердиш, що чоловік, якому загрожує розорення, не має права тягнути за собою дружину в безодню злиднів?
— Я казав тільки, що продаж дружини за будь-яких умов — це підлість. Зрештою, дружина повинна розділяти з чоловіком його долю. Бо що то за жінка, яка згодна розлучитися з чоловіком тільки тому, що він розорився!
— Припустімо, що вона не згодиться, але ж чоловік може розлучитися з нею всупереч її бажанню. В такій ситуації кожне повинне пам’ятати про свій обов’язок… До того ж, якщо дружина бачить, що розлучення може врятувати її чоловіка, то обов’язок, який вона правильно зрозуміє, навіть наказує їй погодитись на це.
— Про такі речі навіть неприємно розмовляти.
— Чому? Невже тобі шкода румуна?
— Ні! Боронь боже, в моїх очах він назавжди зостанеться негідником.
— Бо тобі не вистачає об’єктивності. Воно й не дивно: людина, в якої все йде як по маслу, ніколи не зрозумів психології банкрута, для цього треба бути філософом, а філософія несумісна з гонитвою за мільйонами…
Я не хотів вести далі цю розмову, мені самому було невимовно огидне моє лицемірство. Мені здавалося, що я вже посіяв якесь зерно, правда, може, надто мізерне, щоб воно могло зійти, але принаймні знову вхопився за якусь нитку. Одне спостереження вселило в мене маленьку надію. Коли я запевняв Кроміцького, ніби це він сам думає, що розорений чоловік повинен дати свободу дружині, я помітив на його обличчі вираз якогось занепокоєння й збентеження. Завважив також, що при згадці про його мільйони він стиха зітхнув. Робити з цього висновок, що йому загрожує розорення, було б передчасно, але я припускаю, що його справи не дуже надійні й можуть повернути і на добре, і на погане.
Я вирішив це перевірити. А тим часом у мені наче сиділо двоє людей. Один з них подумки казав Кроміцькому: «Якщо ти ледь схитнешся, я допоможу тобі впасти. Хоча б мені довелося втратити все моє багатство, я одним ударом звалю тебе; тоді матиму справу з побитою людиною, і подивимось, чи не знайдеш ти для певних угод та умов делікатнішої назви, ніж підлість».
Водночас я усвідомлював, що такий спосіб дії чужий мені, про щось таке я десь читав або чув, і якби не моє безвихідне становище, ніколи не вдався б до того, що мені огидне й чуже моїй натурі. Гроші ніколи не відігравали ніякої ролі в моєму житті, ніколи не були для мене ні засобом, ні метою; я не здатний діяти такою зброєю; я розумів, яким приниженням було б і для мене, і для Анельки вводити цей елемент у наші стосунки; я відчував нестерпну огиду й запитував себе: «Невже ти не зупинишся і перед таким падінням? Невже й ця чаша не омине тебе? Поглянь, як ти все більш опускаєшся: колись тобі й на думку не спало б діяти таким чином, крім того, може, ти цим нічого й не досягнеш, а тільки остаточно спротивишся сам собі».
Справді, раніше, коли тітка часом, говорячи про фінансові справи Кроміцького, висловлювала підозру, що вони в поганому стані, мені завжди було неприємно. Передбачаючи, що він може коли-небудь звернутись до мене по допомогу чи запропонувати мені взяти участь у його обо- рудках, я давав собі слово рішуче відмовити йому і в допомозі, і в участі, так мені не хотілося, щоб у мої взаємини з Анелькою були замішані гроші. Пам’ятаю, я вбачав у цьому доказ своєї делікатності й шляхетності моїх почуттів. А тепер я дійшов до того, що хапаюсь за цю зброю, неначе я банкір, який все життя воював грішми.
Бачу зовсім ясно, що мої вчинки й думки гірші від мене, — і часто не розумію, як це все сталося. Мабуть, причиною є те, що я не можу вибратися з манівців. Я кохаю благородну жінку, кохаю глибоко, однак від цього опинився у фальшивому становищі і в зачарованому колі, де псується мій характер, навіть зникає витонченість почуттів. Якщо раніше, в хвилини падіння, я відкидав геть будь-яку мораль, у мене завжди лишалося щось… якесь естетичне почуття, котре допомагало мені розпізнавати зло. А зараз у мене немає і цього почуття, точніше, воно безсиле. Хоча б я втратив разом із цим душевну гидливість! Таж ні! Я зберіг її повністю, тільки вона перестала бути для мене гальмом, а лише посилює мої страждання. В моїй душі немає місця ні для чого іншого, крім кохання до Анельки,
