Без догмата - Генрік Сенкевич
Чи така умова була можливою, чи вона поклала б край стражданням? Для мене вона означала суворе обмеження бажань і надій, але створювала мій власний світ, у якому Анелька належала б мені неподільно. Разом з тим така умова узаконювала моє кохання, а для мене це було настільки важливо, що я готовий був віддати життя, аби тільки Анелька визнала моє кохання. Я вбачаю в цьому доказ того, як глибоко я кохаю цю жінку, як усією душею прагну, щоб вона була моєю.
Так! Я вже настільки змінився, настільки переломив себе, що за таку ціну був ладен згодитись на будь-які обмеження.
Отже, я почав зосереджено думати лише про те, чи погодиться зі мною Анелька.
Мені здавалось, що вона повинна погодитись.
Я вже зарані чув, я кажу їй рішучим тоном: «Якщо ти справді кохаєш мене, то скажи сама, хіба не однаково, чи ти скажеш мені про це, чи ні? Що може бути благородніше й святіше, ніж така любов, якої я благаю в тебе? Я й так віддаю тобі життя, бо не можу інакше, — запитай у свого сумління, чи не повинна ти прийняти хоч таку умову? Адже саме так ставилась Беатріче до Данте. Так любити одне одного дозволяється навіть ангелам. Ти будеш мені такою близькою, як тільки одна душа може бути близькою іншій душі, й водночас будеш такою далекою, ніби ти живеш на вершині найвищої з тутешніх гір. Якщо це любов неземна, якщо звичайні люди не здатні на неї, то тим більше ти не повинна її відкидати, бо, згодившись на неї, ти лишишся біла, мов сніг, врятуєш мене, а сама матимеш повний душевний спокій і стільки щастя, скільки його можна мати на цьому світі».
Я щиро вважав себе здатним на таке кохання, майже містичне, яке вірить, що з земної тлінної личинки народиться безсмертний метелик, який, відірвавшись від земного життя, літатиме з планети на планету, аж поки поєднається з душею вселенською. Уперше в мене виникла думка, що ми з Анелькою можемо піти з життя, а наше кохання може нас пережити, залишитись вічним і, власне, стати нашим безсмертям. «Хто знає,- думав я, — чи це не єдина форма безсмертя?» Тому що я дуже виразно відчував, що в моєму коханні є щось вічне, непідвладне змінам. Треба сильно кохати, щоб бути здатним на такі почуття й думки, і треба також бути нещасливим, а може, й бути па межі безумства.
Я на межі безумства, мабуть, ще не стою, але дедалі частіше впадаю в містицизм і ніколи не почуваю себе таким щасливим, як зараз, коли поринаю в таке самозабуття, що втрачаю своє «я» й не можу віднайти його. Я розумію, чому це так. Моє роздвоєння і внутрішня критика завжди руйнували всі основи життя й тим самим псували те відносне щастя, яке можуть дати ці основи. А в сфері, де замість силогізмів виступають почуття і фантазія, я не маю що робити зі своєю критикою, тому відпочиваю, відчуваючи надзвичайне полегшення.
Так я відпочивав, під’їжджаючи до Гаштейна. Я уявляв себе й Анельку поєднаними духовним шлюбом, умиротвореними. Я почував гордість від думки, що все-таки зумів вирватися з зачарованого кола й знайшов шлях до щастя. Був певен, що Анелька з радістю подасть мені свою, таку дорогу мені руку, і ми разом підемо цим шляхом.
Раптом я наче прокинувся зі сну, побачивши, що в мене вся рука закривавлена. Виявилося, що цим екіпажем перевозили поранених людей, які потрапили в залізничну катастрофу. У складки подушок сидіння натекло багато крові, а кучер не помітив її й не витер. Мій містицизм не завів мене так далеко, щоб я вірив у втручання неземних сил, у людське життя, особливо в вигляді якихось знамень, прикмет і провіщень. Та, хоч я й не забобонний, все ж можу добре зрозуміти думки забобонної людини, а отже помітити й визначити, що саме було дивне в певному випадку. Зараз дивним було те, що в тому самому екіпажі, в якому я почав уявляти собі картини нового життя, можливо, нещодавно згасало чиєсь життя, а крім того, що про мир і згоду я думав із закривавленими руками. Такі збіги викликають у кожної нервової людини якщо не погані передчуття, то сумні думки й можуть затьмарити її настрій.
Безперечно, в мене теж зіпсувався б настрій, якби не те, що я вже наближався до Вільдбада. Їдучи поволі вгору, я раптом побачив коляску, що дуже швидко з’їжджала згори. «Знову може статися нещасний випадок, — подумав я, — цією крутою дорогою треба їхати дуже обережно». Але в цю хвилину кучер тієї коляски з усієї сили так загальмував її, що коні пішли майже ступою… Раптом, я, страшенно здивований, побачив у колясці тітку й Анельку, а вони, побачивши мене, закричали:
— Ось він! Ось він! Леоне! Леоне!
Вмить я опинився біля них. Тітка обхопила мене руками за шию і, повторюючи: «Слава тобі, господи!», дихала так важко, наче вона пішки бігла з Вільдбада. Анелька вхопила мене за руку й не випускала її. Зненацька її обличчя стало зляканим, вона вигукнула!
— Ти поранений!
Я збагнув, про що йдеться, й одразу відповів:
— Зовсім ні! Я не попав у катастрофу. Я забруднив руку в колясці, якою перевозили поранених.
— Правда? Правда? — допитувалась тітка.
— Таж правда.
— Який це поїзд потерпів аварію?
— Той, що йшов у Целл.
— О боже, боже! А в телеграмі написано, що віденський! Я мало не вмерла. Боже, яке щастя! Слава богу! Слава богу! — Тітонька почала витирати піт з лоба; Анелька була біла, мов полотно. Випустивши мою руку, вона відвернулась, щоб я не помітив, як у неї тремтять губи, а в очах стоять сльози.
— Ми були самі вдома, — розповідала тітка, — бо Кроміцький пішов з бельгійцями в Нассфельд. А в цей час приходить наш господар і сповіщає про катастрофу на залізниці. Я знала, що ти сьогодні приїздиш; уяви собі, що зі мною робилося! Одразу ж послала господаря найняти коляску; Анелька не захотіла відпустити мене саму… Що тільки ми пережили, але бог милостивий, все скінчилося
