Без догмата - Генрік Сенкевич

суворим. Вона жодного разу не глянула на мене, а я втішав себе думкою, що коли місячне світло падає на мене, а її обличчя в тіні, може, тоді вона дивиться на мене й думає: «Ніхто в світі не кохає мене так, як він, і немає більше такого нещасного, як він»… Бо це ж таки правда.

Ми обоє мовчали. Говорив весь час тільки Кроміцький; його слова змішувалися з шумом річки, що протікала на дні ущелини, і з огидним скреготанням гальма, що його візник щохвилини підкладав під колеса. Той скрегіт шарпав мої нерви, але тепла, ясна ніч їх заспокоювала. Я вже згадував, що була повня; місяць піднявся з-за гір і плив у небесному просторі, освітлюючи маківки Бокштейнкогля, льодовики Тішлькара й прямовисні схили Гранкогля. Сніги на вершинах гір виблискували ясно-зеленим металевим світлом, а тому що нижчі схили зливалися з нічною темрявою в суцільну сіру масу, здавалося, ніби ті снігові ясні вершини висять у повітрі, легкі, неземні. Навкруги панували така краса й тиша, було щось таке заспокійливе в цих поснулих горах, що мимоволі мені спали на думку слова вірша:

У мить таку обидва серця плачуть,

Є що пробачить їм, вони пробачать,

Є що забути їм, вони забудуть…[56]

Анелька, власне, мала простити мені лише те, що я цілував їй ноги; якби вона була статуєю святої і стояла в костьолі, то не могла б ні гніватись, ані ображатись за такий вияв поклоніння. Я вирішив, що коли настане час порозумітись, я так і скажу, — це повинно її переконати.

Я часто думаю, що мене дуже скривджено, тому що Анелька, може, несвідомо, не називаючи речей своїми іменами, вважає моє кохання суто земним поривом пристрасті. Не заперечую, воно сплетене з різних ниток: проте Анелька, мабуть, не розуміє, що в ньому є і незвичайно ідеальні барви, ніби зі справжньої поезії. Часто пристрасть моя дрімає, і я кохаю Анельку тільки душею, так, як ми кохаємо уперше в юності. Іноді той критик, що сидить у мені і все аналізує, перевіряє, а часто й висміює, каже: «Не знав я, що ти кохаєш, як студент ї як романтик!» Авжеж так! Може, це й смішно, але я саме так кохаю, і вірю, що це не надумано, тому й почуття моє всепоглинаюче й водночас сумне, тим більше сумне, чим сильніше воно виявляється і чим однобічнішим здається.

Якраз тепер настала хвилина, коли мої пристрасті задрімали, і я подумки говорив Анельці: «Ти гадаєш, що в мені не звучать ідеальні струни? А я саме в цю хвилину кохаю тебе так, що ти навіть можеш і повинна це кохання прийняти, і шкода, якщо ти його відштовхнеш, — адже ти сама нічого не втратила б, а мене врятувала б. Тоді я сказав би собі: «Оце мій світ, оце межі, в яких мені можна жити», — і в мене було б хоч що-небудь, я старався б переробити себе, перейти в твою віру».

Мені здавалося, що Анелька може й повинна згодитись на таку умову, тоді між нами назавжди запанує спокій. Я обіцяв собі, що все це поясню їй, а коли ми вирішимо, що душею завжди будемо належати одне одному, тоді зможемо навіть роз’їхатись. У мені прокинулась надія, що вона згодиться на таку умову, бо зрозуміє, що без цього наше життя стане для нас обох нестерпним.

Була дев’ята година, коли ми доїхали до Гофгаштейна. В селі панувала тиша; перед готелями не було жодного екіпажа, в будинках темно. Світилися тільки вікна у заїздах, та в Мегера хор із кількох досить приємних чоловічих голосів співав тірольські пісні. Коли ми зупинились, я вийшов з коляски, щоб запропонувати співакам заспівати нам перед готелем, але виявилось, що де були не місцеві селяни, а якісь альпіністи з Відня, їм незручно було пропонувати плату. Я купив два букети едельвейсів та інших альпійських квітів. Повернувшись до коляски, один букет подав Анельці, а другий, ніби ненароком, розв’язав, і квіти посипались їй під ноги.

— Нехай тут лежать, — мовив я, побачивши, що вона хоче нагнутись, щоб їх позбирати.

І пішов по третій букет для тітки. Повертаючись до коляски, почув голос Кроміцького:

— Якщо тут, у Гофгаштейні, відкрити добре обладнаний другий курзал, можна було б одержувати сто процентів прибутку.

— А ти все про те ж саме? — спитав я спокійно.

Я запитав навмисне, бо це було все одно, що сказати Анельці: «Дивись, коли я сповнений весь лише тобою, він, сидячи поруч тебе, думає про гроші; порівняй наші почуття до тебе — і порівняй нас самих!»

Я майже певен, що вона мене зрозуміла.

На зворотному шляху я кілька разів намагався завести розмову, але мені не пощастило втягнути в неї Анельку. Коли ми спинились біля воріт нашої вілли, Кроміцький пішов з жінками нагору, а я лишився, щоб розплатитися з візником. Зайшовши в дім, я вже не застав Анельки в їдальні. Тітка сказала, що вона трохи втомилась і пішла спати. Я одразу стривожився, почав дорікати собі за те, що її мучу. Коли кохаєш по-справжньому, не може бути нічого тяжчого, ніж усвідомлення того, що ти завдаєш зло і кривду коханій жінці. Ми пили чай мовчки, бо тітка була сонна, Кроміцький теж наче чимось занепокоєний, а я терзався дедалі все більше. «Мабуть, її дужо вразив мій вчинок. Вона у всьому вбачає щось погане». Я передчував, що завтра Анелька уникатиме мене і вважатиме, що я порушив мир, який ми уклали між собою. Ці думки мене налякали, і я вирішив завтра їхати, а точніше кажучи, втікати до Відня, тому що, по-перше, боявся Анельки, по-друге, хотів побачитися з Хвастовським і, по-третє, подумав, — тільки бог знає, з яким болем, — що краще звільнити Анельку від моєї присутності й дати їй хоч днів зо два відпочити.

15 липня

Цілий ряд подій і випадковостей! Не знаю, з чого почати, бо останні враження найсильніші. Ніколи я ще не мав такого переконливого доказу, що Анелька до мене не байдужа. Мені важко