Без догмата - Генрік Сенкевич

мною про це, і, бачить бог, я ні хвилини не вагалася б. Але в тебе вже така система, щоб ніхто нічого не знав., Усі ми вірили в твої мільйони, тому я не пропонувала своєї допомоги». Тоді Кроміцький іронічно засміявся й мовив: «Анелька надто велика пані й ідеальна істота, щоб принизитись до таких дрібниць, як грошові справи чи клопотання за свого чоловіка. Я вже двічі просив її, щоб вона поговорила з вами про вашу участь у моєму ділі, а вона обидва рази рішуче відмовилась. А щодо того, чи можна було врятувати Глухів, тепер легко говорити, коли вже ніяка допомога не потрібна. Але, судячи з вашої сьогоднішньої відмови, я маю право думати, що й з Глуховом було б так само».

Я почав прислухатися вже зацікавлено, бо тепер мені стали зрозумілі причини суперечок між Кроміцьким і Анелькою, а тітка вела далі:

— Коли я таке почула, то сказала йому: «Бачиш, любий мій, який ти нещирий; спершу говорив, що тільки тому пропонуєш мені стати твоїм компаньйоном, щоб збагатити свою рідню, а не сторонніх людей, а тепер виявляється, що тобі самому потрібна допомога». А він — йому спритності не позичати — відповів, що в таких справах користь має бути обопільною, що він, звичайно, теж зацікавлений у нашій участі, бо, чим більшим капіталом розпоряджатиметься, тим певнішим буде успіх. І ще додав, мовляв, узявши Анельку без посагу, він надіявся, що зможе розраховувати на допомогу її родичів, принаймні в тих випадках, коли та допомога буде корисною самим же родичам. Він страшенно злився, особливо тоді, коли я сказала, що Анельку він узяв не без посагу, бо я їй заповім дожиттєву ренту.

— Ви так сказали?

— Еге ж. Усе висловила, що мала на серці. Сказала, що Анельку люблю як свою дитину і саме для того, щоб її забезпечити, відписую їй не капітал, а ренту з нього. «Капітал, — кажу йому, — міг би пропасти, бо ще хтозна-чим закінчаться твої оборудки, а рента забезпечить Анельку до кінця життя. Якщо у вас будуть діти, — додала я, — то вони одержать і капітал, але тільки після Анельчиної смерті. Отака моя головна допомога, а крім неї, я завжди готова допомагати вам і в усьому іншому».

— На цьому й скінчилася ваша розмова?

— Та майже на цьому. Я бачила, що він страшенно розізлився. Думаю, його сердило й те, що я заповідаю Анельці ренту, а не капітал, він зрозумів, як мало йому довіряю. Вже йдучи, заявив, що пошукає компаньйонів між чужими, бо гадає, що знайде в них не менше співчуття й глибше розуміння спільних інтересів. Я мовчки вислухала ці ущипливі слова. Вчора він пішов на екскурсію з бельгійцями, але повернувся незадоволений. Мабуть, хотів їх запросити в компаньйони, і теж не пощастило. Знаєш, Леоне, що я зараз думаю? Його справи погані, коли він так гарячково шукає компаньйонів. Ця думка мене гризе, — якщо все це так, то з простої обережності не слід вступати з ним у спілку, але родинний обов’язок велить нам допомогти йому, хоча б заради Анельки. Саме про це я й хотіла з тобою порадитись…

— Його справи не такі вже безнадійні, як ви гадаєте, — мовив я.

І почав переповідати тітці те, що дізнався від лікаря Хвастовського. Потім сказав, що вже давно здогадався з поведінки Кроміцького, що йому потрібні гроші й він шукає їх скрізь. Почасти тому, мовляв, я і їздив до Відня. Тітка була так захоплена моєю проникливістю й тактикою, що, походжаючи по кімнаті, говорила сама до себе, весь час повторюючи:

— У всьому геніальний!..

Вкінці сказала, що повністю покладається на мене, і зробить так, як я вирішу.

Після цього вона вийшла, а я ще раз переглянув свій вчорашній запис у щоденнику й через півгодини зійшов до їдальні. Там застав усе товариство за чаєм, однак з першого погляду помітив, що знову щось трапилось, бо в Анельки обличчя було перелякане, в пані Целіни — страдницьке, а миле обличчя в моєї тітоньки було червоне від гніву. Лише Кроміцький начебто спокійно читав газету, хоч вираз обличчя в нього був кислий і він здавався змарнілим, як після хвороби.

— Ти знаєш, — промовила тітка, показуючи на Анельку, — що ця негідниця вже зранку сповістила мені?

— Ні, не знаю, — відказав я, сідаючи до столу.

— Не більше й не менше, як те, що через два тижні, коли Целінине здоров’я дозволить, вони поїдуть в Одесу чи ще кудись далі.

Мене наче громом ударило. В першу мить у мене аж серце завмерло.

Я подивився на Анельку, яка почервоніла, ніби її спіймали на чомусь поганому, й нарешті почав питати:

— Що? Куди? Навіщо?

— Бачиш, кажуть, що завдають мені клопоту в Плоїлові,- сказала тітка, передражнюючи Анельку. — Мовляв, не хочуть бути мені тягарем, — милосердні душі! Вони, мабуть, думають, що мені потрібна самотність, і коли тобі доведеться кудись поїхати звідси, а я лишуся одна в чотирьох стінах у Плошові, то мені буде від цього краще для здоров’я й веселіше… Всю ніч радилися, замість того щоб спати.

Ще більше розгнівавшись, тітка обернулась до Кроміцького й спитала:

— А ти головував на цій нараді?

— Зовсім ні,- відповів Кроміцький, — мене навіть не покликали, але гадаю, що моя дружина хоче виїхати, щоб бути ближче до мене, тому я повинен бути вдячним їй за таке рішення.

— Це тільки проект… — озвалась Анелька.

Забувши про будь-яку обережність, я невідривно дивився на неї, а вона не насмілювалась підвести очі, це ще більше переконувало мене, що вона має намір виїхати через мене. Немає слів, щоб описати, що я відчував у ту хвилину і як страшенно гірко було в мене на серці. Адже Анелька добре знала, що я живу лише для неї, існую тільки тому, що вона є, що всі мої думки про неї, все, що я роблю, — тільки заради неї, що це для мене питання життя чи смерті,- і, незважаючи на це, вона зовсім спокійно вирішила виїхати. А чи я загину, чи розіб’ю собі голову об мур, — вона про те