Без догмата - Генрік Сенкевич

залишали по собі тільки розпачливу іронію. Я буквально терзав себе. «Так, — казав я подумки, — це кохання подібне до співчуття тих, котрі витягають з-під голови у вмираючого подушку, щоб він не так голосно хрипів і менше мучився. Я скоріше відмучусь, зате Кроміцькому буде зручніше приїздити і радувати її втіхами, які ця ідеальна істота звикла чекати від свого чоловіка».

Анелька стала мені в ці хвилини ненависною. Вперше в житті я був готовий побажати, щоб вона справді кохала Кроміцького, — тоді вона не була б мені такою огидною! Гнів і озлоблення затуманювали мою свідомість, я розумів ясно тільки одне: якщо я чогось не вчиню, якщо не етапу на перешкоді Анельчиним планам ї якимсь способом не відомщу їй, то зі мною станеться щось страшне. Ця думка обпекла мене, наче розпеченим залізом, я зірвався на ноги і, схопивши капелюха, побіг розшукувати Кроміцького.

Не знайшов його ні в будинку, ні в саду. Пішов до Вандельбана, потім до читальні; але його й там не було. Якийсь час я постояв на місточку біля водоспаду, міркуючи, де ще його шукати. Вітер дув з боку каскадів і кидав мені в обличчя водяний пил. Це було надзвичайно приємно. Знявши капелюха, я підставив голову під водяний пил, і незабаром моє волосся стало мокре. Я прийшов до тями. В мене лишилось тільки виразне, рішуче бажання перешкодити Анельчиним замірам. Подумки я казав їй: «Знай, ти нікуди не поїдеш, а потім я буду поводитися з тобою, як чоловік, що заплатив за тебе». Я вже уявляв, якими засобами зможу досягти мети, і не побоювався, що зроблю якусь дурницю, ведучи переговори з Кроміцьким. Тепер я цілком володів собою.

Кроміцький читав газету на веранді готелю Штраубінгера. Побачивши мене, він зняв монокль і сказав:

— А я саме збирався йти до тебе.

— Ходімо на Кайзервег.

І ми пішли.

Не чекаючи, поки Кроміцький почне перший, я одразу приступив до діла.

— Тітка розповіла мені про вашу вчорашню розмову.

— Я дуже шкодую, що завів її,- зауважив Кроміцький.

— Тому що ви обоє не говорили так спокійно, як треба говорити про справи. Любий мій, дозволь мені бути з тобою цілком відвертим. Тітку треба добре знати. Вона найдостойніша з жінок, але в неї є одна слабість, зрештою, цілком зрозуміла. Маючи насправді тверезий розум, вона любить показувати, що таки має його, й тому до всього ставиться з недовір’ям, навіть дещо перебільшеним. З цієї ж причини вона найчастіше спершу відповідає на всі пропозиції відмовою. Старий Хвастовський міг би тобі дещо розповісти про це. їй треба давати час на роздуми, а головне — не дратувати її, бо тоді вона упирається, а ти не зумів цього врахувати.

— Та чим я міг її роздратувати?… Хто-хто, а я вмію розмовляти про ділові справні

— Ти неправильно зробив, сказавши, що взяв Анельку без посагу. Тітка й досі за це на тебе сердиться.

— Я так сказав тоді, коли вона почала дорікати мені за продаж Глухова. Зрештою, сказав правду. На Глухові було стільки боргів, що Анельці там уже нічого не належало.

— А, власне кажучи, навіщо ти продав той нещасний Глухів?

— Я хотів зробити послугу одній людині, від якої залежить увесь мій майбутній добробут, а отже, й моя доля. Коли немає вибору, то робиш те, що мусиш, чи ж не так? Крім того, мені добре заплатили.

— Гаразд, не будемо про це. Тітку твої слова тим більше зачепили, що вона турбується про Анельку.

— Збирається заповісти їй ренту.

— Скажу тобі по секрету: це неправда. Вона вчора тобі так сказала тільки тому, що ти її розгнівив. Хотіла дати тобі зрозуміти, що не вірить у твої комерційні здібності. Але це не так. Вона часто зі мною про це говорила, і я як її спадкоємець найкраще про це знаю…

Кроміцький хитро глянув на мене.

— Адже ти втрачаєш від цього як майбутній спадкоємець.

— Так, — погодився я, — але я не проживаю навіть своїх власних прибутків, тому можу ставитись до цього зовсім спокійно. Тобі як діловій людині це може здатися дивним. Якщо ти не можеш якось пояснити собі цього, то припусти, що я — оригінал. Бувають і такі на світі. Отже, кажу тобі: по-перше, я не збираюсь обмежувати тітчину щедрість, а по-друге, я знаю напевно, що тітка відпише Анельці не ренту, а готівку. Звичайно, мій вплив на тітку міг би відіграти в цьому велику роль, але кажу тобі, хочеш, вір, хочеш, не вір, я скористаюся ним тобі на користь, а не на шкоду.

Кроміцький міцно потиснув мені руку. Його плечі при цьому рухались зовсім як плечі в дерев’яного манекена. Він був мені нестерпно огидним. Мабуть, він теж вважав мене скоріше дурнем, аніж диваком, але вірив мені, а це було для мене найголовніше. А втім, вірив він, зрештою, не даремно, бо в цю хвилину я твердо вирішив, що Анелька дістане капітал, а не ренту.

Я здогадувався, що Кроміцькому дуже кортить запитати мене: скільки? Коли? Однак він розумів, що це було б надто нетактовно, і мовчав, наче від хвилювання, а я вів далі:

— Ви обоє повинні тільки пам’ятати, що до тітки треба вміти підійти. Вона має намір залишити Анельці спадщину, за це я можу ручитися, але поки вона не поклала посагу на стіл, а ти його не заховав, усе залежить від її бажання чи навіть від примхи. А ви що робите? Вчора її розсердив ти, а сьогодні — Анелька та ще й дуже розсердила. Як майбутній тітчин спадкоємець я мав би радіти з цього й не застерігати вас, проте, бачиш, я тебе попереджаю. Тітка дуже незадоволена Анельчиним рішенням; вона звернулась до тебе наче різко, але в душі сподівалася, що ти станеш на її бік, а тим часом ти якось ніби підтримав наміри дружини і тещі…

— Любий мій! — вигукнув Кроміцький, знову потискуючи мені руку. — Скажу тобі відверто, якщо я ніби підтримав, то зробив це від злості на тітку. По суті, Анельчин план зовсім безглуздий.