Без догмата - Генрік Сенкевич
Проте я почуваю себе глибоко враженим. Досі не можу заспокоїтись і не можу простити цього Анельці. Якби я, приїхавши з Відня, не вирішив укласти з нею спілку, якби я не зрікся своїх почуттєвих поривів, бажань, своїх намірів, не переламав би себе, то не зазнав би такого глибокого розчарування. Але після того, коли я з любові до неї хотів переродитись, коли піднявся на такі вершини, яких ще досі ніколи не сягав, щоб тільки бути поруч із нею, вже надто жорстоким було те, що вона без жалю й милосердя хоче зіштовхнути мене в безодню розпачу, — не замислюючись над тим, що станеться зі мною… Ці думки отруюють мені радість від того, що Кроміцький від’їздить, а вона залишається. Майбутнє принесе якусь розв’язку, але я такий змучений, що й не передбачаю, яку саме. Найпростіша розв’язка була б тоді, якби я збожеволів. Може, з часом так і станеться, бо я цілими днями терзаюсь, а ночами, неспроможний заснути, пишу. При цьому викурюю безліч сигар, аж у голові наморочиться, і майже щоночі просиджую до світанку.
30 липня
Не писав два тижні. Їздив з Кроміцьким до Відня, щоб залагодити справи, потім разом повернулися сюди, і він пробув тут ще три дні. В той час у мене почався такий сильний головний біль, що я не міг писати. Вже тиждень, як пані Целіна закінчила курс лікування; ми на якийсь час лишилися в Гаштейні лише тому, що скрізь, де немає гір, стоїть страшенна спека. Від’їзд Кроміцького приніс велике полегшення мені, пані Целіні, яку він дратує так, що якби не був її зятем, то вона його зненавиділа б, тітці, а може, й Анельці. Анелька не прощає йому, що він втягнув мене в свої справи. Він, не здогадуючись, що між мною і його дружиною можуть бути не лише звичайні дружні стосунки, не робив таємниці з того, що позичив у мене гроші, Анелька ж була всією душею проти цього. Вона, звичайно, не могла йому нічого розповісти, може, побоюючись втратити останні залишки поваги до нього, якби він і після того залишив її в тітки. Часом мені здається, що й Анелька, і пані Целіна, криючись одна від одної, не мають до нього найменшого довір’я, відколи він продав Глухів, і в глибині душі вважають його ще гіршим, ніж він в насправді. Як на мене, то він насамперед духовний парвеню з душею холодною, дерев’яною, нездатною як до делікатних почуттів, так і до благородних помислів. Немає в ньому й великодушності; це натура неглибока й невразлива, зате в загальному розумінні він людина порядна. Допомагає цьому певний вроджений педантизм; у Кроміцького він якось дивно поєднується з «грошовим неврозом», що, в свою чергу, є нічим іншим, як звироднілою фантазією, яка знайшла собі вихід у прагненні збагатитись.
А загалом Кроміцький так неймовірно ненависний і огидний мені разом зі своїм моноклем, косими очима, довгими ногами і жовтим, без будь-якого заросту обличчям, що я дивуюсь, як ще можу судити про нього об’єктивно. Хоча думаю, якщо він усього не втратить, то ї я не втрачу своїх грошей. Але пишу цілком щиро: я волів би, щоб він втратив гроші, розум, життя — й пропав раз і назавжди.
Я хворий. Анельку останнім часом бачу мало. Або через головний біль сиджу в себе нагорі, або навмисне уникаю зустрічей з нею, щоб дати їй відчути свій гнів і образу. Мені це багато коштує, бо моїм очам вона потрібна, як світло. Я вже писав, що Анелька при всій стійкості своєї вдачі трохи несмілива. Вона просто не витримує, коли на неї хтось гнівається, і намагається його вмилостивити. Тоді вона стає тихою, лагідною, дивиться у вічі, немов дитина, що боїться покарання.
Мене це завжди дуже глибоко зворушувало й водночас радувало, бо я втішав себе марними мріями, що коли відкрию їй обійми, вона кинеться в них і покладе мені голову на груди, аби тільки пом’якшити мій гнів. Я не можу відмовитись від таких ілюзій, хоча й знаю, що вони розсіються, і тепер ще на дні мого серця тліє надія, що коли ми врешті помиримось, Анелька чимось поступиться й стане мені ще ближчою. З другого боку, в самому нашому взаємному невдоволенні я вбачаю ніби Анельчине мимовільне визнання, її згоду на те, що я маю право її кохати; бо якщо вона визнає гнів, породжений коханням, то повинна визнати й саме кохання. То права нетривкі, мов сон, вони не мають ні крові, ні плоті, але я рятуюсь ними від цілковитої апатії, ними живу.
2 серпня
Знову одержав листа від Клари. Вона, мабуть, про щось здогадується, бо в її словах стільки ніжності, стільки співчуття, ніби вона розумів, як мені погано. Я не знаю й не хочу дізнаватися, чи вона любить мене як сестра, чи якось інакше, але відчуваю, що вона сильно мене любить. Я написав їй так сердечно, як тільки може нещаслива людина написати єдиній близькій, співчутливій душі. Клара збирається до Берліна, а на початку зими — до Варшави. Умовляє мене, щоб я приїхав до Берліна хоч на кілька днів. Я туди не поїду, не можу відірватись від моєї постійної турботи, але радий буду зустрітися з Кларою в Варшаві.
З Анелькою ми розмовляємо лише про буденні речі, щоб не звертати уваги тітки й пані Целіни на розлад, що запанував між нами. Коли ми залишаємось на хвилину самі, обоє мовчимо. Кілька разів вона хотіла мені щось сказати, але боялась. Я ж міг би їй сказати лише одне слово: «кохаю», яке так слабо виражав мої почуття, що майже нічого не виражає. Бо тепер у моєму коханні з’явилась гіркота. Мене весь час гризе думка, що бог наділив її холодним серцем, і в цьому таємниця її непоступливості. Зараз, думаючи про все більш спокійно, я знову доходжу висновку, що, може, Анелька й має до мене якесь почуття, в якому є вдячність, співчуття, спогади, але воно не має дійової сили, воно не змусить її ні на що зважитись, навіть
