Без догмата - Генрік Сенкевич

Я ніколи не терпів екзальтації, а в моїх дам її вище голови. Весь час їм здається, що вони не повинні зловживати вашою гостинністю, що вони не можуть вічно сидіти в Плошові тощо «Мені вже все це остобісіло… А справи стоять ось як. До Туркестану везти їх з собою не можу, а якщо я змушений туди їхати, то мені зовсім байдуже, де житиме Анелька — в Варшаві чи в Одесі. Коли я покінчу з цими справами і, сподіваюся, зароблю чималий капітал, тоді, звичайно, ми десь влаштуємось як слід. Це буде не пізніше, ніж через рік. Від тих, кому я передам свої справи, я маю теж дещо одержати… Звісно, якби не було Плошова, я мусив би шукати якесь тимчасове пристановище для моїх дам, але якщо тітка запрошує їх і сама хоче, щоб вони в неї жили, то було б безглуздо шукати якогось іншого притулку. Моя теща всього кілька тижнів, як підвелася з ліжка. Хто знає, що далі з нею буде, а якщо їй стане погано, то всі клопоти зваляться на Анельку, а вона молода й недосвідчена. Я тепер аж ніяк не можу залишатися з ними. І так уже сиджу тут мов на голках, якщо казати відверто, мене тут так довго утримувала надія залучити до участі в моєму ділі тебе чи тітку. Я розповів тобі все, що було в мене на серці, а тепер ти скажи: чи можу я якоюсь мірою розраховувати на вашу підтримку?

Я полегшено зітхнув.

Анельчин план провалився.

Мене сповнила радість, що я таки поставив на своєму. До того ж? хоч моє кохання до Анельки зараз було скоріше схоже на глибоку ненависть, — ця ненависть, що становила тепер єдину суть мого життя, як і кохання, потребувала поживи. А таку поживу могла давати лише присутність Анельки. Нарешті зі слів Кроміцького я зрозумів, що за одним махом можу здійснити й своє найпалкіше прагнення, тобто позбутися чоловіка на невизначений Час. Проте я не виявив найменшого хвилювапня, вважаючи, що буде краще, якщо Кроміцькому не так легко буде домовитися з нами й доведеться трохи попросити нас. Тому я відповів:

— Не можу нічого сказати наперед. Спершу ти докладно розкажи мені про стан твоїх справ.

Кроміцький почав розповідати й говорив навіть захоплено, було видно, що це його улюблена тема. Щохвилини він зупинявся, брав мене за гудзик чи притискав до скелі. Сказавши щось таке, що здавалось йому дуже переконливим, він вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись відгадати, яке він справив на мене враження. Все це, а також його дерев’яний, трохи скрипучий голос і запитання: «Що? Що?», які він весь час повторював, були мені нестерпні, хоч треба визнати: він не брехав. Розповідав приблизно те саме, що я прочитав у листі молодого Хвастовського. Я зрозумів, що справи стояли так: величезні кошти було вже вкладено в поставки, зиск міг бути великим, тим більше, що контракт давав право Кроміцькому самому робити деякі поставки. Небезпека ж полягала в тому, що гроші, які треба було вкласти зараз, могли бути повернені тільки після довгої канцелярської процедури, дуже нескоро, і, крім того, Кроміцькому доводилося мати справу з окремими постачальниками, яким було вигідно давати якнайгірший товар, а вся відповідальність за якість поставок лежала тільки на ньому. Це зобов’язання ставило Кроміцького в повну залежність від інтендантства, яке, звичайно, мало право приймати лише доброякісний товар. Один бог знає, чим це могло загрожувати Кроміцькому!

Вислухавши його пояснення, що тривало з годину, я сказав:

— Любий мій, після того, що ти розповів, ні я, ні тітка не можемо стати твоїми компаньйонами…

У Кроміцького вмить пожовкло обличчя.

— Але ж чому?

— Тому, що коли ти, незважаючи на всю обережність, потрапиш під суд, ми не хочемо фігурувати в судовому процесі.

— Якщо так міркувати, то не можна було б розпочати жодної комерційної справи.

— Нам теж немає найменшої потреби її починати. Хочеш, щоб ми стали твоїми компаньйонами, скажи: з яким капіталом?

— Що зараз про це говорити!.. Але якби ви могли вкласти хоча б сімдесят п’ять тисяч карбованців…

— Ні, не вкладемо й не вважаємо себе зобов’язаними це зробити. Але тому що ти наш родич, точніше, став ним тепер, я хочу тобі допомогти. Коротше кажучи, я позичу тобі сімдесят п’ять тисяч карбованців під простий торговий вексель.

Кроміцький спинився й дивився на мене, кліпаючи очима як людина, котру щойно розбудили. Однак це тривало тільки якусь хвилину. Мабуть, він подумав, що виявляти надто велику радість буде з його боку недипломатично. Купецька обережність, — хоч вона була по відношенню до мене смішною й непотрібною, — взяла в ньому гору; він потиснув мені руку й промовив:

— Дякую тобі. Під який процент?

— Про це ми домовимось удома. Тепер мені пора повертатись. Я хочу поговорити з тіткою.

І я розпрощався з ним, Дорогою я думав над тим, чи не здасться моя поведінка Кроміцькому надто дивною, чи він чогось не запідозрить. Але мої побоювання були даремними. Чоловіків засліплює здебільшого не кохання до жінки, а самозакоханість. До того ж Кроміцький, дивлячись на нас з висоти свого купецько-ділового становища, вважав мене й тітку фантазерами, які не мають найменшого уявлення про комерцію, наскрізь пройнятими застарілими поняттями, до яких належить і почуття родинних обов’язків. У багатьох відношеннях він цілком відрізняється від нас, тому ми навіть мимоволі вважаємо його чужаком.

Повернувшись до вілли, я зустрів у саду Анельку, вона купувала в місцевої селянки суниці. Проходячи повз неї, я сказав їй різко:

— Ти не поїдеш, тому що я цього не хочу!

І пішов до себе в кімнату.

Під час обіду знову зайшла розмова про від’їзд Анельки з матір’ю. Цього разу слово взяв Кроміцький і, стенаючи плечима, назвав цей проект дитячою забаганкою, з якої людина із здоровим глуздом може тільки посміятись. При цьому він не виявляв тактовності ані стосовно Анельки, ані стосовно пані Целіни, бо він взагалі нетактовний. Я не говорив нічого, вдаючи, ніби це мене не дуже обходить. Однак Анелька добре зрозуміла, що Кроміцький танцює під мою дудку. Я