Без догмата - Генрік Сенкевич

Я був у Відні. Повернувся сьогодні ввечері. Привіз деякі новини, про які розповім тітці.

Бачив Хвастовського, розмовляв з ним. Який це славний чоловік!.. Працює, як віл, у клініці, пише праці з гігієни для народу, а його брат, книговидавець, видаватиме їх дешевими брошурками ціною по кілька грошів; крім того, він член різних медичних і не медичних товариств ї ще знаходить час для веселих, може, навіть занадто веселих пригод у районі Кертнерштрасе. Не знаю, коли цей чоловік спить. І при всьому тому він скидається на ярмаркового Геркулеса. Життя в ньому аж вирує!

Я відверто розповів йому, чому я приїхав до Відня.

— Не знаю, чи вам відомо, що я й тітка володіємо досить значним капіталом, — сказав я, — ми не маємо потреби пускати його в обіг, але, якби змогли вкласти його в справу, яка дає значні прибутки, то це було б на користь нашій батьківщині. Я гадаю, що таким чином ми змогли б прислужитися й панові Кроміцькому, — отже, користь була б подвійною. Між нами кажучи, особа його нас не цікавить, але оскільки ми з ним породичались, то охоче допомогли б йому в його фінансових справах, звичайно, якби були певні, що самі при цьому не зазнаємо збитків.

— Ви хотіли б дізнатися, в якому стані його справи?

— Авжеж. Він, звичайно, сповнений райдужних надій, і я не сумніваюся, що він щиро вірить у свій успіх. Ідеться тільки про те, чи він не помиляється. Тому, якщо брат вам писав що-небудь про це і не робив з цього таємниці, то ви розкажіть мені, що саме, крім того, попросіть його, щоб він безпосередньо написав мені якнайточніше про стан справ. Тітка розраховує на його прихильне ставлення до неї і на те, що ваші зв’язки з нею давніші, аніж із Кроміцьким.

— Гаразд, я напишу братові,- сказав лікар. — Він уже щось писав мені про це, але я добре не пам’ятаю, що саме, бо мене це мало цікавило.

Потім він заходився шукати братового листа між іншими паперами на письмовому столі, швидко знайшов його й став читати вголос.

«Мало не подохнув од нудьги. Жінок тут дуже мало, а вродливої і в помині немає…»

Хвастовський засміявся і сказав:

— Ні, це не про те. Йому було б добре у Відні!.. І, перевернувши сторінку, подав мені, я там прочитав кілька рядків, де згадувалося про Кроміцького.

«У Кроміцького з нафтою діло не вигоріло. З Ротшільдами боротися неможливо, а він з ними завівся. Ми видряпались, але з великими збитками. Тепер вклали величезні гроші в поставки й домоглися монополії, з цього можуть бути або мільйонні прибутки, або може бути й велика відповідальність. Усе залежить від наших зусиль. Ми стараємось робити все якомога чесніше, тому сподіваємось на краще. Однак потрібні гроші й гроші, бо нам платять в установлені терміни, а ті, в кого ми беремо товар, вимагають гроші негайно, та ще й часто постачають поганий матеріал. Усе тепер на моїй голові…»

— Гроші ми дамо, — сказав я, закінчивши читати.

Повертаючись до Гаштейна, я багато міркував про це,

і в мені заговорили якісь більш благородні інстинкти. «Що буде, те буде, — думав я, — але замість того, щоб знищувати Кроміцького, чи не простіше й порядніше буде допомогти йому? Адже Анелька оцінить такий вчинок, її зворушить моя безкорисливість, а майбутнє вирішить провидіння».

Та, заглянувши в себе глибше, я побачив, що і в моїх кращих намірах відіграє певну роль егоїзм. Я розраховував, що Кроміцький, одержавши гроші, одразу виїде з Гаштейна, і я позбавлюся страждань, які завдає мені його присутність та близькість з Анелькою. Анелька залишиться сама віч-на-віч з моїм коханням, щиро вдячна мені, незадоволена, а може, навіть обурена Кроміцьким, хоча б за те, що він прийняв мою допомогу. Мені здавалося, що така ситуація відкриває переді мною нові перспективи. Проте перш за все мені хотілося будь-що позбутися Кроміцького.

Я так замислився про мої стосунки з Анелькою, що й не помітив, коли ми прибули в Ленд-Гаштейн. У Ленді я побачив багато поранених і вбитих — сталася аварія поїзда на бічній вітці до Целлу; та тільки-но я знову сів у коляску, враження, яке справили на мене рани і кров, розсіялось, я знову думав про наші стосунки з Анелькою. Я відчував, що їх необхідно якось змінити, щось треба зробити, інакше нам обом буде погано. Але що вдієш? Ясно було одне: вона мучить і вбиває мене, а я — її, бо якщо я прагну всього, а вона не йде ні на які поступки, то це створює між нами такий розлад, таку трагедію, що для неї було б краще кинутись у водоспад, а для мене — зірватися разом з коляскою і кіньми в безодню. Крім того, я дійшов висновку, що навіть жінка, яка не згоджується зрадити свого чоловіка, мусить страждати від страшної внутрішньої боротьби, якщо її покохає інший чоловік. Ось Анелька не зробила мені ніколи найменшої поступки, та все ж я часом цілую їй руки й ноги, все-таки вона змушена вислуховувати мої освідчення й багато що приховувати від матері й чоловіка. При цьому їй доводиться бути обережною, стежити за собою і за мною, бо вона ніколи не знає, до чого я можу ще дійти. Життя в таких умовах стає для нас обох нестерпним. Треба з цим кінчати.

Мені нарешті здалося, що я знайшов вихід. «Нехай Анелька, — думав я, — змириться з моїм коханням, визнає його; нехай вона скаже мені: «Я твоя! Серцем і душею твоя і завжди буду твоєю. Але цим ти повинен обмежитись. Якщо ти згоден, віднині наші душі поєднані навіки».

І, звичайно, я пообіцяю собі погодитись. Я уявляв, як подам їй руку й скажу: «Беру тебе і обіцяю, що більше нічого від тебе не вимагатиму, що наш союз буде тільки духовним, та однак я вважатиму наші взаємні зобов’язання шлюбом, а тебе