Без догмата - Генрік Сенкевич

Той, хто не був у такому становищі, як я, неспроможний собі його уявити. Я знав, звичайно, що любовні хвилювання бувають дуже болісними, проте не дуже вірив цьому. Не думав, що ці страждання можуть бути такими реальними й нестерпними. Аж тепер я збагнув різницю між «знати» й «вірити», тепер я зрозумів, чому французький мислитель сказав: «Ми знаємо, що мусимо померти, але не віримо в це».

12 липня

Сьогодні пульс у мене нерівний, у голові шумить, і коли я згадую про те, що трапилося, кожний нерв у мені тремтить, мов у лихоманці.

День був гарний, а вечір ще кращий, світив місяць уповні. Ми вирішили прогулятись до Гофгаштейна; тільки пані Целіна захотіла зостатися вдома. Тітка, я і Кроміцький разом вийшли до воріт вілли. Кроміцький пішов до Штраубінгера, щоб найняти коляску, а ми з тіткою чекали Анельку, яка ще затрималася в кімнаті. її довго не було, тому я побіг по неї і зустрів її на крутих зовнішніх сходах, які ведуть з другого поверху вілли в сад.

Місяць освітлював другий бік вілли, а цей був зовсім темний, тому Анелька спускалась дуже повільно. Сходи були кручені й стрімкі. Та ось Анельчині ноги опинились нарівні з моєю головою; побачивши це, я враз обережно обняв їх і став жадібно цілувати. Я розумів, що доведеться розплачуватись за цю мить щастя, але не мав сили від неї відмовитись. До того ж бог бачив, як благоговійно доторкалися мої вуста до цих дорогих ніжок, що від них я не міг відірватись, і за які страждання винагороджує мене ця мить. Якби Анелька не опиралась, я поставив би її ніжки собі на голову, на знак того, що віднині я назавжди її слуга і раб. Але вона відступила на верхню сходинку, а я вмить збіг униз і вигукнув так голосно, щоб тітка, яка стояла біля воріт, могла почути мене:

— Анелька вже йде!

Тепер Анельці не лишалось нічого іншого, як спуститися вниз, і вона могла це зробити без ніякого побоювання, — я пішов уперед. У цю хвилину під’їхав у колясці Кроміцький. Однак Анелька, наблизившись до нас, сказала:

— Я прийшла вибачитись перед вами, тітонько, я передумала, мені не хочеться залишати маму саму. Ви їдьте, а я почекаю вас, і разом будемо пити чай.

— Таж Целіна добре себе почуває,- мовила трохи незадоволено тітка, — і сама запропонувала, щоб ми поїхали, насамперед заради тебе.

— Так, але… — почала було Апелька.

В цей час підійшов Кроміцький і, дізнавшись, про що йдеться, сухо сказав:

— Будь ласка, не сперечайся…

Анелька, не промовивши й слова, сіла слідом за тіткою в коляску.

Незважаючи па те, що був схвильований, я звернув увагу і па тон Кроміцького, і на мовчазну Анельчину покірність, а зробив це головним чином тому, що Кроміцькпй весь цей день розмовляв з Анелькою ще холодніше, ніж напередодні. Напевно, та сварка, що виникла була між ними з невідомих мені причин, знову повторилась і викликала ще більше відчуження. Але мені не було часу про це думати; я був під враженням від тих поцілунків, якими щойно обсипав Анельчині ноги. Мене охопили водночас блаженство, радість і страх. Те, що я відчуваю блаженство, зрозуміло, бо я відчував його завжди, коли доторкався хоча б Анельчиної руки. Але звідки взялася в мені радість?… Її викликав мій здогад, що ця непохитна й доброчесна Анелька не змогла все-таки рішуче відштовхнути мене, а зараз вона каже собі подумки «Я теж стою на похилій площині й не можу сміливо дивитися людям у вічі: адже хвилину тому біля моїх ніг був чоловік, який мене кохає, і я стала почасти теж його спільницею, бо не піду до свого чоловіка й не скажу йому: «Покарай його, а мене забери звідси».

Я розумів теж, що вона не може цього зробити, щоб не зіпсувати родинних стосунків, а хоч би й могла, то не зробила б, щоб не викликати зіткнення між мною і Кроміцьким. Якийсь внутрішній голос шепотів мені: «Хто знає, кого із вас двох вона більше боїться наражати на небезпеку?»

Становище в Анельки справді було дуже складне, я ж використовував його цілком свідомо, без ніяких докорів сумління, так, як полководець під час війни використовує невигідне становище противника. Я тільки запитував себе: «Чи вчинив би ти так само, якби знав, що Кроміцький притягне тебе до особистої відповідальності?» Оскільки я міг собі чесно відповісти — «так!», то вважав, що па все інше не варто зважати.

Ні!.. Кроміцький викликав в мене страх лише тому, що він може забрати Анельку й вивезти її бозна-куди. Від самої думки про це мене охоплює відчай.

Але тоді, в колясці, я боявся насамперед Анельки. Що буде завтра? Як вона це сприйме? Чи як зухвалість, чи як порив поклоніння і обожнювання? Я почував себе, ніби собака, який, нашкодивши, боїться, що його битимуть. Сидячи навпроти Анельки, я намагався по її обличчю, коли на нього падало місячне світло, відгадати, що мене чекає. Я дивився на неї покірно, був таким нещасним, що аж сам жалів себе; мені здавалося, що вона теж повинна зжалитись наді мною. Проте вона не дивилась на мене, а уважно слухала чи вдавала, ніби слухає, що говорив тітці Кроміцький, а той розводився про те, що він зробив би і як би домігся великих прибутків, коли б Гаштейн належав йому. Тітка кивала головою, а він весь час повторював: «Хіба неправда?» Було видно, що він хоче переконати її в своїй діловитості і в тому, що з кожного гроша здатний зробити десять.

Дорога до Гофгаштейна прорубана в горах і звивається над безоднею, роблячи багато заворотів. Місячне світло на заворотах падало поперемінно то на нас, то на жінок, які сиділи навпроти.

На обличчі в Анельки я бачив тільки тихий смуток, але мене підбадьорювало вже й те, що вираз її обличчя не був