не починаю я божеволіти, чи справді Анелька могла стати моєю навіки? Але ж я чудово пам’ятаю, як розвивалися події від нашої першої зустрічі аж до сьогоднішнього дня. Подумати тільки, що така жінка могла бути моєю й такою вірною мені, як тепер вона вірна іншому, навіть у стократ вірнішою, бо вона кохала б мене всім серцем! Вроджена нежиттєздатність — від неї все лихо! Проте, якби це навіть повністю виправдовувало мене у власних очах, мені від того анітрохи не краще. Трохи легшає тільки від думки, що й нащадків вироджених поколінь, і розквітаючих кінець кінцем засиплять землею… Це трохи згладжує різницю між мною і так званими енергійними людьми. Все нещастя подібних до мене людей полягає в їхній відособленості. Яке безглузде уявлення існує не лише в письменників, але і в фахівців-психологів, навіть у фізіологів про нас, нащадків віджилих родів! Вони завжди уявляють, що внутрішній нежиттєздатності завжди відповідає фізична слабість, малий зріст, слабкі м’язи, анемічний мозок і вбогий інтелект. Може, інколи так і буває, однак твердити, що це загальне правило, — груба помилка й педантичне повторювання того ж самого. Нащадки стародавніх родів відзначаються не відсутністю життєвих сил, а відсутністю гармонії між цими силами. Я сам фізично міцний чоловік і ніколи не був дурнем, — а знав людей мого кола, збудованих, мов античні статуї, талановитих, з гострим розумом, які проте не вміли жити й погано кінчали, саме через неврівноваженість їхніх занадто навіть буйних життєвих сил. Ці сили в нас — ніби неправильно організоване суспільство, в якому невідомо, де починаються права одних і закінчуються права інших. Ми тримаємось анархією, а загальновідомо, що анархією довго не втримаєшся. Кожна з наших сил працює лише на себе, тягне нас тільки в свій бік і часто перетягає решту сил, — а від цього виникають трагедії маніакальності. Я, приміром, зараз хворий на таку маніакальність, — крім Анельки, для мене нічого не існує, нічого мене не цікавить і не прив’язує до життя. Але люди не розуміють, що така відсутність гармонії, така анархія життєвих сил — це хвороба, тяжча за фізичну й душевну анемію. Ось у цьому й розв’язання загадки. Колись життя й громадські обов’язки рятували нас, бо вимагали від нас Дій і часом змушували до них. А тепер, коли ми відійшли від життя, коли нас отруює філософствування і скепсис, наша хвороба ще більш загострилася в цих нездорових умовах. Врешті ми дійшли до того, що вже здатні не до дій, а тільки до ексцесів, саме тому найздібніші й найталановитіші з нас завжди закінчують якимсь безумством. По суті, з усього, що становить життя, нам лишилася тільки жінка; і ми — одне з двох — або розмінюємось, розтринькуючи по грошу наш життєвий капітал на розпусту, або, вчепившись за кохання до якої-небудь жінки, як за гілку, що росте над безоднею, повисаємо в повітрі, ризикуючи зірватись і зламати собі карк, бо найчастіше вибираємо кохання незаконне, яке носить у собі зародки трагедії. Я знаю, що й моє кохання до Анельки погано скінчиться, і, знаючи це, навіть не намагаюся захищатись від нього, тому якби я відмовився від нього, — це теж було б моєю загибеллю.
28 червня
Ванни, а особливо тутешнє прохолодне повітря, добре впливають на пані Целіну. З кожним днем вона стає бадьорішою, оскільки я піклуюся про неї, як про рідну матір, вона мені вдячна й любить мене дедалі більше, Анелька це помічає і теж не може не почувати до мене вдячності, але я певен, що до цього почуття домішується все більше гіркоти, бо вона тепер краще розуміє, які були б ми всі щасливі, коли б сталося те, що могло раніше статись. Я тепер цілком певен, що вона не кохає свого чоловіка. Вона йому вірна й залишиться вірною, але я помітив, що коли вони бувають разом, на її обличчі з’являється якийсь вимушений, пригнічений вираз. Я бачу, що кожного разу, коли Кроміцький, який, може, справді закоханий у неї, а, може, ще більше хоче, щоб їх вважали закоханим подружжям, гладить її руки, волосся, цілує в лоб, вона ладна краще крізь землю провалитись, аніж приймати й терпіти ці пестощі при мені і при інших людях. Проте вона їх терпить, ще й мусить усміхатись, я теж терплю, дивлячись на це, і усміхаюсь; тільки для розваги стромляю пальці в свою рану і роз’ятрюють її. Іноді мені спадає на думку, що ця жриця Діани, мабуть, не така стримана й не соромиться виявляти свої почуття, коли залишається зі своїм чоловіком віч-на-віч… Але я остерігаюсь давати волю таким думкам, бо відчуваю, що ще одна крапля, і втрачу рівновагу, перестану володіти собою. Моє ставлення до Анельки жахливе і для неї, і для мене. Моя любов починає бути схожою на ненависть, зневагу, іронію. Це мучить і лякає Анельку. Інколи вона дивиться на мене так, наче хоче спитати: «Чим я завинила?» Я й сам часто повторюю собі: «Чим вона завинила?» Однак не можу, бог свідок, не можу ставитись до неї інакше! Чим більше збентеженою і пригніченою вона здається, тим сильніша злість прокидається в мені до неї, до Кроміцького, до самого себе й до всього світу. Це не тому, що я не жалію цієї жінки, такої ж нещасної, як і я. Але так, як вода, замість того, щоб гасити розбурхану пожежу, ще більше розпалює її,- так і в мені всі інші почуття ще більше посилюють розпач. Коли я зневажливо ставлюсь до цієї найдорожчої мені жінки, коли, спілкуючись із нею, проявляю тільки гнів і сарказм, — я завдаю собі таку саму кривду, як і їй, навіть більшу, бо вона здатна простити мене, а я не прощу собі ніколи!
29 червня
Чоловік цей помітив, що я чомусь ображений па його дружину, і витлумачив це по-своєму. Йому здається, ніби я ненавиджу її за те, що вона віддала перевагу йому наді мною. Він вважає, що моя неприязнь до Анельки викликана моїм ображеним самолюбством і нічим іншим. Так може думати лише… чоловік. Дійшовши такого висновку, він намагається винагородити дружину посиленою ніжністю, а зі мною поводиться з поблажливістю великодушного переможця. Тільки зарозумілість може робити людей настільки нерозумними. Що за дивний чоловік! Він щодня ходить до готелю Штраубінгера, підглядає за парами, що прогулюються під Вандельбаном, а потім злорадно висловлює про
