Без догмата - Генрік Сенкевич

25 червня

Скільки житиму, не забуду того дня, коли приїхав Кроміцький. Він заїхав у Варшаві просто до мене. Повернувшись додому пізно ввечері, я побачив у передпокої якісь пакунки. Не знаю чому, але одразу мені не спало на гадку, що це можуть бути речі Кроміцького. Зненацька він сам визирнув із сусідньої кімнати і, побачивши мене, навіть випустив з ока монокль і з розкритими обіймами кинувся вітати нового родича. Я, наче крізь сон, бачив перед собою його голову, схожу на череп покійника, його блискучі очиці й чорне волосся. За мить мене обіймали, здавалося, руки дерев’яного манекена. Приїзду Кроміцького можна було легко сподіватись, але в мене було таке відчуття, ніби я побачив смерть. Наче мені снився страшний сон, і слова «Привіт, Леоне!» — видались якимись фантастичними й неймовірними. Несподівано мене охопили страшенна лють, огида й жах, тільки великим зусиллям волі я стримав себе, щоб не кинутись на цього чоловіка, не повалити його на підлогу й не розтрощити йому голови. В мене й раніше бували напади люті й огиди, але те, що до цих почуттів прилучився страх, було для мене чимось новим і незрозумілим; це був не той страх, який відчуваєш перед живою людиною, а ніби страх перед мерцем. Довго я не міг вимовити й слова. На щастя, Кроміцький, мабуть, подумав, що я не впізнав його, чи був здивований, що він, чоловік майже незнайомий мені, одразу поводиться зі мною як з родичем і звертається до мене на «ти»… Це «ти» страшенно дратує мене ще й досі.

Я намагався взяти себе в руки, а він тим часом вставив монокль і, знову потискуючи мені руку, питав:

— Як ти поживаєш? Як там Анелька? Як мати?… Все хворіє?… А тітонька?

Мене охопило здивування й страшенне обурення, що він так говорить про цих найближчих, найдорожчих мені жінок, ніби вони такі само близькі і йому. Я людина світська, можу все стерпіти й приховати свої справжні почуття, бо мене до цього привчали з дитинства, та все ж думав, що ось-ось не витерплю. Я покликав слуг, звелів подавати чай, намагаючись якось вирватись із цього оціпеніння і зайняти свої думки чимось іншим. Але Кроміцький занепокоївся, що я йому не відповідаю, і, знову випустивши монокль, жваво спитав:

— Може, щось трапилося? Чому ти нічого не відповідаєш?

— Усі здорові,- пробурмотів я.

Раптом у мене в голові сяйнула думка, що моє хвилювання з першої ж хвилини дає цьому ненависному чоловікові перевагу наді мною, і я враз опанував себе.

Я завів його до їдальні, всадовивши за стіл, запитав:

— А що в тебе чувати? Ти надовго приїхав?

— Не знаю, — відповів він, — я скучив за Анелькою, гадаю, що вона за мною теж. Адже ми всього місяців зо два прожили разом. Для молодят цього замало, чи ж не так?

Він засміявся своїм дерев’яним сміхом, потім додав:

— Крім того, в мене й тут справи є. Справи! Справи і! завжди справи!

І він почав докладно розповідати про свої справи, хоч я не прислухався до того, що він говорив, і нічого не зрозумів. Тільки щохвилини чув слово «капітал» та бачив перед собою монокль. Дивно, як навіть під час великого страждання можуть дратувати якісь дріб’язкові речі. Не знаю, чи так з усіма буває, чи тільки зі мною, але це слово «капітал» і монокль викликали в мене нестерпну огиду. В перші хвилини зустрічі я був майже несамовитим, однак міг порахувати, скільки разів він вставляв і виймав монокль. Так буває завжди й тепер.

Після чаю я провів Кроміцького до кімнати, призначеної йому на ніч. Там він, не перестаючи розповідати, почав з допомогою слуги розпаковувати свій багаж. Час від часу він уривав свою розповідь про справи, показуючи мені якісь рідкісні речі, привезені з Далекого Сходу. Між іншим він розв’язав ремені, в яких, крім пледа, були ще два східні килимки, й сказав:

— Це я купив, коли був у Батумі. Гарні? Покладемо їх біля наших ліжок.

Стомившись, він відпустив слугу, сів у крісло й далі розводився про свої торгові операції на Сході, про плани на майбутнє, але я вже думав про інше. Коли людина не може уберегтись від нещастя в цілому, то єдиний порятунок для неї — захищатись від окремих його частин. Зараз для мене найголовніше те, чи поїде Кроміцький до Гаштейна, чи ні? Тому через кілька хвилин я сказав:

— Я мало знав тебе досі, однак зараз вірю, що ти розбагатієш. Ти зовсім не легковажний і заради сентиментальностей не жертвуватимеш важливими справами.

Кроміцький гаряче потиснув мені руку.

— Ти не уявляєш, як мені залежить на тому, щоб ти завжди мені довіряв.

Спершу я не надав його словам особливого значення; я думав про те, що вже збрехав Кроміцькому й повівся

з ним підло — збрехав, бо не вірив у його комерційні здібності, а вчинив підло тому, що лестив його самолюбству, хоч радо втопив би його в ложці води. Але мені треба було насамперед відмовити його від поїздки до Гаштейна, отож я брів далі цим бродом.

— Бачу, що тобі поїздка наших дам не на руку, — промовив я.

Він почав нарікати на погане здоров’я пані Целіни, як вульгарний егоїст, який усе сприймає лише остільки, оскільки воно зачіпає його особисто.

— Звичайно, ця поїздка для мене дуже недоречна. Між нами кажучи, я думаю, можна було б і без неї обійтися. Все повинно мати свої межі, навіть любов дочки до матері. Жінка, яка вийшла заміж, повинна розуміти, що насамперед вона має піклуватись про чоловіка. До того ж ця мати, яка вічно сидить за стіною, в сусідній кімнаті, заважає, не дає можливості подружжю зжитися й існувати лише одне для одного. Я не заперечую, — любов дітей до батьків похвальна, але коли вона доведена до абсурду, то стає в житті завадою.

Зачепивши цю тему, він розбалакався й виголосив багато таких сентенцій, страшенно банальних і заяложених, які дратували мене ще