Без догмата - Генрік Сенкевич

Поети неправильно уявляють собі жінку як загадку, як живого сфінкса. В стократ більшою загадкою, в стократ більшим сфінксом є чоловік. Здорова жінка, не істеричка, може бути злою чи доброю, сильною чи слабою, але духовно вона простіша від чоловіка. Її в усі віки й часи задовольняли десять заповідей, незалежно від того, дотримується вона їх або, через свою слабість, порушує.

Жіноча душа настільки догматична, що в деяких жінок, яких я знаю, навіть атеїзм набирає релігійного характеру.

Дуже часто в деяких жінок гострий розум, глибина мислення і високий політ думки поєднуються із схилянням перед кодексом «доброчесної Магди».

Жіноча душа чимось подібна до колібрі, яка вміє вільно літати поміж густих заростей, не зачепивши жодної галузки, не зворухнувши жодного листочка.

Це можна сказати насамперед про Анельку. В ній найбільша витонченість почуттів і думок поєднується з найбільшою простотою моральних понять. Її десять заповідей такі ж, як і Магдиних десять заповідей, тільки в Магди вони вишиті на сировому полотні, а в Анельки — на тонкій, як мереживо, тканині.

Чому я про це говорю? Тому що для мене це не якесь абстрактне питання, а майже питання життя; я говорю про те, що мені болить і що є моїм нещастям, бо відчуваю, що тих простих десять заповідей не зможу перемогти своєю складною і заплутаною філософією любові. Та як я можу перемогти, коли сам не вірю беззастережно в цю філософію, а часто навіть просто в ній сумніваюсь, у той час як Анелька вірить у свої заповіді спокійно й непорушно.

Тільки ті вуста, що вже пили із джерела сумнівів, можна переконати, що заборонений поцілунок не гріх. Релігійну жінку кохання може підхопити й понести, мов ураган — тріску, але вона ніколи не визнає цього.

Чи пощастить мені коли-небудь звабити Анельку? Може, глибокий розпач, що охопив мене зараз, тимчасовий, може, завтра я з більшою надією дивитимусь у майбутнє, але сьогодні це здається мені майже неможливим.

Колись я написав у цьому щоденнику, що в нас у деяких сім’ях дівчатам прищеплюють скромність, як віспу. І мені слід рахуватися з тим, що правила «жінка повинна належати своєму чоловікові», в яке Анелька свято вірить, вона дотримується ще й через свою сором’язливість, яка так зрослася з її натурою, що мені в стократ легше уявити собі Анельку мертвою, аніж що вона відслоняв при мені груди.

І я ще можу обманювати себе, можу щось чекати від такої жінки? Це просто безглуздя!

То що ж мені робити? Виїхати?

Ні, не виїду! Не хочу й не можу!

Залишусь. А оскільки моє кохання безглузде, я діятиму безглуздо. Досить планів, розрахунків, передбачень. Нехай буде, що вона хоче і як хоче! Інша дорога не приведе ні до чого.

9 червня

Анелька не щасливіша за мене. Те, що я сьогодні побачив, переконало мене, що і в її душі точиться тяжка боротьба, й сили для цієї боротьби вона мусить черпати лише в самій собі. Думки мої так плутаються, що я ніяк не можу заспокоїтись.

Після від’їзду Завіловського з дочкою, які сьогодні були в Плотові, коли тітка почала навмисне вихваляти достоїнства панни Гелени, мене раптом охопила злість; я був стомлений, невиспаний, рознервований і роздратовано закричав:

— Гаразд! Якщо вам більше хочеться, щоб я одружився, аніж щоб був щасливим, то можу хоч завтра посвататись до панни Завіловської, бо зрештою й мені все байдуже!

Звичайно, зрозуміло було, що я це кажу в пориві роздратування, а не обдумано, що я ніколи цього не зроблю, однак Анелька зненацька стала біла як папір. Вона схопилася з місця й почала розв’язувати шнурки штори, руки в неї тремтіли, мов у лихоманці. На щастя, тітка нічого не помітила, бо сама була страшенно збентежена. Вона щось відповідала мені, але я не пам’ятаю, що саме, в ту хвилину для мене нічого не існувало, крім Анельки. Правда, я часом думав, що займаю якесь місце в її серці, та думати — це одне, а бачити — зовсім інше. До кінця свого життя не забуду того блідого обличчя, тих тремтячих рук! Тепер я мав незаперечний доказ, бо її хвилювання не можна було пояснити моїм раптовим спалахом. Несподівана звістка не лише про одруження, а й навіть про смерть байдужої їй людини не примусила б її так збліднути.

Кілька днів тому я думав: «Що мені з того, що вона мене кохає, коли вона завжди приховуватиме своє кохання?».

А сьогодні, коли я на власні очі пересвідчився, що вона мене кохає, всі мої сподівання враз воскресли, всі сумніви зникли; мені знову ввижалась перемога, я знову повірив, що настане час, коли її кохання стане сильнішим за неї, тоді я обійму її, вона стане моєю.

На жаль, я майже одразу переконався, що це помилка. Коли тітка, сказавши щось, вийшла, може, щоб десь тихенько в куточку витерти сльози від образи на мене, — я поквапливо підійшов до Анельки й промовив:

— Анельцю! Я за всі скарби світу не оженився б на панні Завіловській, але зрозумій: у мене й так багато горя, а тут ще й з цим не маю спокою. Ти ж краще за всіх знаєш, що цього ніколи не станеться.

— Чому ж… Я була б рада, якби так сталося, — насилу мовила вона.

— Неправда! Я бачив, як ти зблідла, бачив!

— Вибач, я піду…

— Анелько, але ж ти мене кохаєш! Не обдурюй себе й мене: ти мене кохаєш.

У неї знову побіліли губи.

— Ні,- відповіла вона швидко.

– І боюсь, що я тебе зненавиджу.

Вона пішла до матері. Я знаю, коли жінка бореться сама з собою, їй часто так здається, і її гірке й заборонене кохання набирає саме такого забарвлення; та все ж Анельчині слова загасили мою радість, мов свічку. В житті