Без догмата - Генрік Сенкевич

не зробила мені найменшої поступки, не виявила ніякого співчуття, не хотіла слухати мене, наче мої слова були блюзнірством; я бачив у її очах гнів і обурення, вона вирвала в мене свої руки, які я вкривав поцілунками, і весь час повторювала: «Ти мене ображаєш!» Її рішучість легко перемогла мою, бо я не сподівався такого вибуху. Ох! Як Анелька розгнівалась, вона навіть погрожувала мені, що вийде з екіпажа й піде пішки під дощем до Плошова. Слово «розлучення» обпекло її, мов розпечене залізо. Я нічого не домігся ані вибухами гніву, ані зухвальством, ані благаннями й освідченнями в коханні; все сприйнято Анелькою як зло, як образа, все було відкинуто й розтоптано. Сьогодні, коли я бачу, як вона ходить тут по кімнатах, знову лагідна й сумирна, мені здається, що тоді зі мною була якась інша жінка. Не буду нічого приховувати від себе. Я зазнав такої повної поразки, що якби в мене вистачило сили, якби я мав ще якусь мету в житті, то повинен був би сьогодні виїхати звідси.

Навіть коли припустити, що вона мене кохає, то що мені з того, якщо її кохання ніколи не розірве тих пут, які його зв’язують, ніколи не вирветься назовні, не відкриється мені жодним словом, жодним вчинком? Так само я можу собі уявити, що мене кохають давньогрецька Єлена, Клеопатра, Беатріче або Марія Стюарт! Таке і її почуття, яке нічого не хоче й нічого не вимагає. Може, її серце й належить мені, та яке це несміливе й безсиле серце!

Вона, може, позує перед собою в ролі благородної героїні, яка жертвує любов’ю в ім’я обов’язку, — і видається собі через це гарною. Заради цієї втіхи варто щось зробити! Гаразд! Жертвуй мною, але якщо ти думаєш, що багато чим жертвуєш, зрікаючись свого кохання, і задовольниш цим вимоги обов’язку, — то ти помиляєшся!

Я не можу, не можу більше про це ані думати, ані спокійно писати!

8 червня

Кокетка — це той самий лихвар; вона дає мало, а вимагає величезних процентів. Сьогодні я більш спокійний, можу тверезо думати, тому повинен признатись, що не можу звинувачувати Анельку в кокетстві. Вона нічого мені не обіцяла й нічого не вимагала. Те, що я в Варшаві вважав невинним кокетуванням з її боку, було просто хвилинним гарним настроєм і веселістю. Це я призвів до того, що сталося, я сам зробив багато помилок і сам у всьому винен.

Знати щось і брати до уваги — це зовсім різні речі. Ми можемо чудово розбиратися в чужих для нас душевних почуттях іншої людини, але, спілкуючись з нею, ми найчастіше виходимо тільки з власних поглядів. Так трапилось і зі мною. Я знав, принаймні відчував, що я й Анелька — двоє настільки різних людей, ніби ми жителі двох різних планет, але не здатний був про це весь час пам’ятати; я підсвідомо надіявся, що в даному разі вона вчинить так, як вчинив би я на її місці.

І хоч я відчуваю, що під сонцем ми найбільш не схожі одне на одного люди, що ми — як два полюси, але ще й зараз я пишу це й ніби дивуюсь: мені ще важко призвичаїтись до цієї думки. Та все ж це правда. Я в тисячу разів більш подібний до Лаури Девіс, аніж до Анельки.

Тепер я зрозумів, об що я розбився.

Об догматичну прямоту її душі.

Це та властивість, що її я втратив уже давно, і відсутність її зробила мої думки розкутими й вільними, хоч разом із тим зародила в мені смертельну недугу й стала моєю трагедією.

Зараз я це добре розумію — може, ще не досить глибоко, бо я чоловік настільки складний, що втратив здатність розуміти простоту… «Чую голос твій, але тебе не бачу»… Я страждаю своєрідним духовним дальтонізмом і не розрізняю деяких кольорів.

У мене не вкладається в голові, як можна кожну істину, хоча б і освячену віками, не роздивитися з усіх сторін, не розкласти її на частини, на часточки, атоми, — одне олово, розкладати доти, аж поки вона розсиплеться на порох, і її неможливо буде скласти знову в одне ціле.

А в Анельки не вкладається в голові, як можна правило, визнане моральним і освячене релігією, не вважати обов’язковим для себе.

Мені однаково, чи це переконання в неї усвідомлене, чи інстинктивне, вироблене власним розумом, чи набуте, — досить того, що воно вже ввійшло в її натуру.

Такі Анельчині погляди виявилися вже в тому, що вона казала з приводу Корицької: «Все можна довести, але коли робиш щось погане, сумління завжди говорить тобі! «Погано! Погано!» — і його нічим не переконаєш».

Тоді я не надав її словам належного значення. В Анельки немає жодних вагань, жодних сумнівів. Душа її відділяє полову від зерна так старанно, що про те, щоб вони змішались, не може бути й мови. Вона не намагається створювати собі власні правила, вона бере їх готовими в релігії і в загальноприйнятій моралі, але так глибоко переймається ними, що вони стають її власними, входять у її плоті і кров.

Чим таке розрізнення людиною добра і зла більш прямолінійне, тим воно більш упевнене й невблаганне. В цьому моральному кодексі немає обставин, які зм’якшують провину. Оскільки за цим кодексом заміжня жінка має належати своєму чоловікові, то, якщо вона віддається іншому, вона чинить погано. Тут не дозволяється ніяких обговорень, тлумачень, міркувань, — а тільки: праведники — направо, грішники — наліво, над усіма ними боже милосердя, але між ними — нічого, ніякої середини.

Це кодекс «високоповажаного Варфоломія і доброчесної Магди», він такий примітивний, що такі люди, як я, перестають його розуміти. Нам здається, що життя й людські душі надто складні щоб уміститися в цей кодекс. І справді, може, нам і не треба в нього вміщатися. На жаль, ми не винайшли нічого іншого, тому метаємось, немов заблукані птахи, в порожнечі й тривозі.

Проте більшість жінок, особливо в Польщі, ще визнають цей кодекс. Навіть ті, котрі в житті відступають від його приписів, не дозволяють собі ані