Без догмата - Генрік Сенкевич

— Чому це в тебе буде дурний вираз?

— Тому, що все це не моя заслуга, а твоя. І хвалити треба тебе. Якби ти знала, як мені хотілося б сказати папам журналістам: якщо ви вважаєте це такою важливою справою, то їдьте всі гуртом до Плошова й там станьте навколішки перед однією жінкою…

— Леоне! Леоне! — зупинила мене Анелька.

— Тихо, мала пустунко, бо зараз і я стану навколішки й не підведусь, доки ти не визнаєш, що це твій вплив.

Анелька не знала, що їй відповісти. Мої слова справді були словами закоханого до безтями чоловіка, але невимушений, жартівливий і веселий тон, яким вони були вимовлені, заважав серйозно поставитись до того, що я говорив.

А я радів, що знайшов такий новий спосіб і тепер зможу багато що їй висловити й багато в чому признатись.

Однак, щоб не переборщити, я одразу почав говорити серйозно про те, що збираюся переробити в своєму будинку.

— Весь другий поверх призначу для колекцій, за винятком однієї кімнати, в якій ти мешкала позаторішньої зими. Вона залишиться такою, як є. Я тільки дозволив собі сьогодні трохи прикрасити її до твого приїзду.

Кажучи так, я підвів Анельку до дверей. Вона зупинилась на порозі й не могла стримати вигуку:

— Ой, які квіти!

— Ти сама квітка, найкраща в світі…- промовив я тихо, потім додав: — Повір мені, Анелько, в цій кімнаті я хочу колись померти.

Ох, скільки щирості було в тому, що я сказав! Анельчине обличчя ніби затуманилось; радість її згасла. Я бачив, що мої слова її глибоко схвилювали, як хвилює кожний щирий крик душі. Зненацька вона затремтіла, і наче якась сила штовхнула її до мене. Але вона й цього разу переборола себе. Якусь мить стояла переді мною, опустивши повіки, потім сказала сумно і строго:

— Я хочу почувати себе вільно з тобою. Не засмучуй мене.

— Гаразд, Анелько, — озвався я, — договір укладено, ось тобі моя рука!

І я простягнув їй руку. Анелька стиснула її так міцно, ніби цим потиском хотіла висловити все, що заборонила казати устам. І він замінив мені тисячу слів, так сп’янив мене, що я ледве втримався на ногах. Уперше після мого приїзду я виразно відчув, що ця жінка належить мені душею і тілом. Це було таке безмежне щастя, що до нього домішувався навіть якийсь страх. Переді мною відкривався новий, незнаний світ. З цієї хвилини я був певен, що Анелька недовго опиратиметься, все залежатиме від моєї сміливості.

Тітка повернулася зі стайні в чудесному настрої; вона впевнилася, що ніхто не замірявся на дорогоцінне здоров’я Нотибоя. Тренер Уеб на всі тітчині запитання відповідав тільки: «All right»[51]. Джек Гуз був сповнений ентузіазму. Ми підійшли до вікон, щоб подивитись, як майбутнього переможця виводитимуть зі стайні, бо саме наближався час, коли він мав вирушати на Мокотівське Поле і там, тупцяючи на місці, чекати своєї черги. І от через кілька хвилин ми побачили, як два конюхи вивели його на подвір’я, але наші очі не дуже могли намилуватись його красою, бо він був наче зашитий у попону. Тільки крізь прорізи видніли його великі лагідні очі та стрункі ноги, що здавалися вилитими зi сталі. За ним крокував Уеб, а позаду — наш доморослий, малий англієць Джек Гуз, вбраний у новий сурдут поверх куртки і в жокейських чоботях. На дорогу я гукнув йому крізь відчинене вікно:

— Тримайся там, Кубо!

Він зняв шапку й, показуючи на Нотибоя, весело відповів чистісіньким, зовсім не лондонським, а бужанським діалектом:

— Вони, ясновельможний графе, побачать тільки його ваді

Снідали ми поспіхом, однак тітка знайшла досить часу, щоб, п’ючи каву, прочитати, що пишуть газети про перевезення батькових колекцій до Варшави. Аж дивно, які жінки вразливі до будь-якої похвали в пресі на адресу близьких їм чоловіків. Тітка вся розквітла від радості, вона була просто незрівнянною, коли, щохвилини відриваючись від читання, поглядала крізь окуляри на мене з обожнюванням, а на Анельку — допитливо, і час від часу повторювала безапеляційним тоном:

— Нічого не перебільшили! Ти завжди був такий!

Я дякував богові, що при цьому не було якогось чоловіка-скептика; тоді в мене справді був би дурний вигляд.

Настав час дамам перевдягатись. Виходячи з кімнати, тітка вдавано байдуже сказала:

— Нам треба поспішити, бо я пообіцяла молодій Завіловській, що візьму її на скачки; вона мала їхати з батьком, але в нього кілька днів тому був напад подагри.

Вона вийшла, а ми з Анелькою перезирнулись; вона хитро посміхнулась кутиками губів, а я промовив:

— Анелю, нове сватання!

Вона приклала палець до губів, ніби застерігаючи мене, щоб я не говорив голосно, і зникла в своїй кімнаті, та через хвилину її гарненька голівка вистромилася в прочинені двері…

— Я згадала, що ти не запросив панни Гільст!

— Так, не запросив.

— Чому?

— Бо я люблю зустрічатися з нею наодинці,- відповів я, сміючись.

— Ні, справді, чому ти її не запросив?

— Якщо хочеш, то можу ще запросити.

— Як ти хочеш, — кинула вона, знову ховаючись за дверима.

Однак я волів не запрошувати панни Гільст.

Через годину ми вже в’їздили в Бельведерські алеї. Анелька була в кремовій сукні, прикрашеній мереживом. Я так навчився говорити їй усе очима, що вона легко прочитала в них моє захоплення; я вгадав це по її порожевілому, зніяковілому личку. Дорогою ми зупинились перед віллою Завіловських, ледве я встиг подзвонити, як двері розчинились, і панна Гелена, вбрана в сіро-сріблясту сукню, стала переді мною, а точніше, велично пройшла мимо, ледь кивнувши мені головою. Її не можна назвати гарною: блондинка, з холодними блідо-голубими очима, похмурим