Українська література » Сучасна проза » Без догмата - Генрік Сенкевич

Без догмата - Генрік Сенкевич

Читаємо онлайн Без догмата - Генрік Сенкевич
одну думку на іншу. Чому я вже не можу стати простою людиною! Якби я вмів свого часу бути нею, то тепер був би одним з найщасливіших людей у світі.

4 череня


Сьогодні їздив запрошувати в гості Снятинських і ще кількох знайомих. Снятинський, як я й хотів, уже сповістив, кому тільки міг, що я перевожу батькові колекції до Варшави й відкриваю доступний для всіх музей. Я став героєм дня. Всі газети пишуть про це і, користуючись нагодою, картають інших заможних людей, які, мовляв, марнують час та гроші за кордоном тощо. Я добре знаю стиль газетярів і заздалегідь передбачав, що вони напишуть, починаючи із змісту статей і закінчуючи такими фразами, як «noblesse oblige»[48] тощо. Але все це мені на руку. Я зібрав цілу купу газет, щоб показати їх тітці й Анельці.


5 червня


Скачки призначено на день раніше у зв’язку з тим, що завтра свято. Анелька й тітка приїхали сьогодні вранці в супроводі покоївки, зі стосом коробок з туалетами. Гляувши на Анельку, я стривожився. Вона дуже змарніла; щоки в неї зблідли, обличчя втратило свої колишні теплі тони й було наче затуманене, воно нагадало мені живопис Пюві де Шавана[49]. Тітка й Анельчина мати нічого не помічають, бо вони весь час разом, але я кілька днів не був у Плошові, і ця зміна впала мені в око. Мене охопили каяття і жалість. Очевидно, причиною цього всього — її розгубленість і таємна боротьба в її душі. Якби вона перестала боротися з собою, якби захотіла послухати голосу серця, — а це серце моє, стократ моє і говорить за мене, — скінчилися б її тривоги й почалося б щастя.

Я все глибше поринаю в мої сипучі піски. Адже мені здається, що я знаю кожну подробицю, кожну найменшу рису Анельчиного обличчя і, коли її не бачу, уявляю її собі так, ніби вона стоїть переді мною, та однак щоразу, побачивши її через кілька днів розлуки, відкриваю в ній якусь нову чарівність і кохаю її ще більше. Я не вмію навіть висловити, наскільки вона задовольняє мене естетично, як глибоко я відчуваю, що це мій тип, мій ідеал краси й жінки. Це відчуття пробуджує в мені якусь напівмістичну й водночас близьку до природознавчої гіпотези віру, що природа призначила її для мене. Коли, почувши стукіт коляски на подвір’ї, я збіг по сходах назустріч тітці й Анельці, я знову відчув себе в полоні її чарівності; знову дійсність видалась мені прекраснішою від того образу, який я носив у душі.

Анелька була в легкому дорожньому плащику з шовку-сирцю; в капелюшку з довгою сірою вуаллю, зав’язаною à l’anglaise[50] під підборіддям, і з цієї сірої рамки всміхалося миле, дороге мені обличчя, скоріше схоже на обличчя дівчинки, аніж заміжньої жінки. Вона привіталася зі мною на диво весело й сердечно: напевно, від ранкової поїздки й очікування майбутньої розваги в неї став гарний настрій; а я зрадів, подумавши, що вона задоволена, тому що побачила мене, і Плошів без мене здається їй порожнім і нудним. Як гостинний господар, я подав одну руку тітці, другу Анельці, добре, що по широких сходах можна було йти вряд утрьох, і повів моїх гостей нагору. Побачивши чудово прикрашені квітами сходи, вони дуже здивувались, а я сказав:

— Це мій сюрприз для вас…

І в цю мить притиснув до себе Анельчину руку, але так легенько, що мій жест міг видатись випадковим і мимовільним. Потім звернувся до тітки:

— Я влаштовую званий обід, щоб вшанувати перемогу родини Плошовських.

Тітку дуже зворушив мій намір. Ох, якби вона знала, як мало мене обходив зараз Нотибой і всі перемоги, що їх можуть здобути коні родини Плошовських на іподромах усієї Європи! Анелька, напевно, здогадувалась, чим викликаний мій намір, але сьогодні вона була в такому піднесеному настрої, що, тільки мигцем глянувши на мене, усміхаючись, прикусила губу. А я мало не втратив голови. Мені здавалося, що сьогодні Анелька поводиться зі мною з якимсь відтінком веселого кокетства, якого в неї не було раніше. «Не може бути, — подумав я, — щоб вона зовсім не мала самолюбства і щоб їй зовсім не лестило те, що все я роблю тільки для неї і заради неї».

Тим часом тітка зняла пальто й пішла поглянути на Нотибоя й Аврору, а я подав Анельці список запрошених на обід і сказав:

— Я намагався підібрати приємних тобі людей, але, якщо ти звелиш ще когось запросити, я одразу ж пошлю запрошення або сам з’їжджу.

— Покажи цей список тітоньці,- сказала Анелька. — Нехай вона вибирає.

— Ні, тітка сидітиме на чільному місці, ми всі будемо звертатись до неї з поздоровленнями чи висловлюваннями співчуття, а роль господині в цьому домі я призначив тобі.

Анелька злегка зашарілась і, бажаючи змінити розмову, сказала:

— Леоне, як ти гадаєш, чи Нотибой виграє, бо тітонька так на це розраховує, їй так цього хочеться.

— Я вже виграв, бо маю таку гостю, як ти, що ось сидить переді мною.

— Ти жартуєш, а я справді хвилююсь.

— Бачиш, — сказав я серйозно, — навіть якщо тітка програє, вона незабаром втішиться. Через кілька тижнів мої колекції будуть уже в Варшаві, а про це вона мріяла багато років. Ще батька вмовляла перевезти їх на батьківщину. Вже всі газети пишуть про це, і ти можеш собі уявити, як вони вихваляють мене.

Її славне личко вмить проясніло.

— Покажи мені, прочитай! — попросила вона.

Мені хотілося цілувати в неї руки за цей порив радості. Для мене це був ще один доказ. Адже, коли б я був їй зовсім байдужим, її так не радували б похвали на мою адресу.

— Ні,- заперечив я, — прочитаю, коли повернеться тітка, або попрошу, щоб вона сама прочитала,

Відгуки про книгу Без догмата - Генрік Сенкевич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: