Без догмата - Генрік Сенкевич

Анелька поступилася своїм місцем панні Завіловській, яка після недовгих церемоній стала поруч із тіткою, а я поставив Анельку на передньому сидінні, і тому, що вона не мала на що опертись, я став поряд з нею й підтримував її за руку. Признаюсь, у ці хвилини я менше думав про скачки, ніж про те, що ця ніжна, дорога рука лежить у моїй і не виривається. Тітчина спина трохи затуляла мені видовище, але, звівшись навшпиньки, я окинув поглядом усе поле і жокеїв, які вже досягали повороту по той бік поля. Здалеку вони були схожі на якихось світлих жуків, що летіли в повітрі. З такої відстані біг здавався повільним, і в рухах передніх та задніх кінських ніг було щось механічне. Все ж цей різноколірний ланцюг, який, здавалося, рухався повільно, швидко залишав позаду себе простір. Жокеї знову помінялись місцями. Попереду весь час ішов білий жокей, за ним — червоний, а третє місце тепер займав наш Куба. Інші дуже відстали, відстань між ними й передніми з кожною хвилиною збільшувалась. Видно, Нотибой був непоганим конем. На мить я втратив їх усіх з очей, але побачив їх знову, коли вони промчали мимо нас. Червоний жокей уже ось-ось наздоганяв білого, а Куба був ще ближче до них обох. Тепер я знав, що білий відстане, тому що в його коня боки були вже такі мокрі й блискучі, немов облиті водою. Червоний жокей був грізним суперником, проте я подумав, що в найгіршому разі Нотибой здобуде другу нагороду, і поразка не буде цілковитою. Підбадьорило мене й те, що ішов він так незворушно і так спокійно й рівномірно викидав ноги, паче виконував якусь повсякденну роботу. Зацікавлення глядачів наростало з кожною хвилиною.

— Нотибой програв? — спитала мене пошепки Панелька, побачивши, в якому порядку пробігли коні мимо трибуни.

— Ні, люба. Вони мають зробити ще одне коло, — відповів я, легенько стискаючи її руку.

Вона й зараз не забрала руки. Правда, вся її увага була прикута до скачок. Коли коні появилися з-за повороту дороги, що його затуляла від нас трибуна, Куба був уже другим; а кінь білого жокея так знесилів, що й троє вершників, які були позаду, почали наздоганяти його. Всім було ясно, що боротьба провадитиметься лише між червоним жокеєм і оранжево-чорним. Куба ще більше наблизився до червоного, між ними тепер була відстань, на якій могло б поміститися п’ятеро чи шестеро коней; так вони обскакали значну частину поля. Зненацька шум на трибунах сповістив нам, що відбувається щось незвичайне. Я побачив: Куба рішуче наздоганяв свого супротивника. Шум на трибунах перейшов у голосні розмови. Анелька так захопилася видовищем, що сама тепер почала нервово стискати мою руку, щохвилини запитуючи: «Що там? Що там?» Вершники були вже на лівому боці поля. Червоний кілька разів шмагнув свого коня, і той рвонувся вперед, але Нотибой мало не доторкався до нього мордою. Шаленим чвалом обидва примчали до трибуни, і вона знову затулила їх від нас. За кілька секунд змагання мали скінчитись. На трибунах запала тиша, яка за мить змінилася вигуками. Багато людей побігли до мотузок, що ними було оточене поле, і в цю мить ми побачили червоні ніздрі й голову коня з витягненою, мов струна, шиєю, а над нею щось оранжево-чорне, і все це промчало, як вихор. На трибуні пролунав дзвінок — перемога була за нами.

Червоний жокей лишився далеко позаду.

Треба віддати належне тітці — вона зуміла тримати себе в руках; тільки на лобі в неї виступило кілька крапельок поту, і вона почала обмахуватись хусточкою. Анелька була схвильована, рада й щаслива. Ми обоє стали вітати тітку, навіть панна Завіловська промовила кілька французьких фраз, наче взятих із «Бесід» пані Бокель. Незабаром наш екіпаж оточили. знайомі,- тріумф був повний.

Я теж був у захваті від того, що Анелька стискала мою руку. Даремно казав я собі, що, може, вона це робила несвідомо, тому що нерідко жіночій опір слабне в хвилини глибокого хвилювання й самозабутнього захоплення якоюсь розвагою, гарними краєвидами або ще чимось незвичайним. Тоді нервове напруження порушує звичайну душевну рівновагу, що цілком зрозуміло. Саме в такому стані була Анелька, а я, припустивши, що вона вже перестає боротися з почуттям, яке охопило її, вирішив бути наполегливим.

Думаю, що в Плошові матиму для цього нагоду. Завтра ми туди повертаємося. Сьогоднішній званий обід, розмови й розваги зіграли роль кількох крапель наркотику. Анелька навіть не здогадується, скільки щастя чекає нас обох, для цього вона повинна тільки віддати мені своє серце повністю, без ніяких застережень.

Хоча тітка й попередила пані Целіну, що, можливо, вони з Анелькою заночують у Варшаві, але ми збирались їхати ще сьогодні після званого обіду; проте нас затримав один випадок. Обід і чай затяглися до десятої години вечора, коли поїхали останні гості, тітці сказали, що Нотибой захворів. Зчинилася велика метушня. Поки послали до ветеринара, поки його знайшли, була вже північ. Тітка не хотіла слухати про від’їзд.

Анелька захотіла повернутись додому, але, побачивши, що я маю намір під будь-яким приводом супроводжувати її до Плошова, — злякалася. Тітка сказала, що, приїхавши так пізно, вона розбудить весь дім і матір, а потім додала:

— Леон не образиться на мене за те, що тут я завжди у себе вдома, отже, і ти тут у мене в гостях. Це так само, якби я віддала Леонові Плошів, а сама жила там далі й тебе з матір’ю не відпустила б, поки Целіна не видужає.

Ці слова остаточно переконали Анельку, що вона повинна залишитися.

Зараз третя година ночі. Вже розвиднюється, але на подвір’ї й біля стаєнь ще миготять ліхтарики людей, які доглядають за Нотибоєм. Коли ми розходилися спати, тітка сказала, що вона ще один день побуде в Варшаві. Тоді я об’явив, що залишив у Плошові важливі документи й поїду завтра по них, а заразом відвезу Анельку. Ми будемо з нею самі, і я більше не вагатимусь. Вся кров приливає мені до серця, коли подумаю, що, може, везтиму мою кохану, пригорнувши її до своїх грудей, почую признання, що й вона кохає мене так само, як я її.

Хмарно, мрячить дощ, але вже світає. Всього кілька годин відділяє мене від