Без догмата - Генрік Сенкевич

Варшава, 31 травня

Пані Л., опікунка одного з тутешніх благодійних товариств, просила Клару дати на користь цього товариства другий концерт. Але Клара відмовила їй, пояснивши, що вона працює над великим музичним твором і повинна повністю зосередитись на цій роботі. А до листа з надзвичайно ввічливою відмовою вона додала суму, яка дорівнювала збору від її благодійного концерту, що вже відбувся. Неважко уявити, яке враження справив її вчинок у Варшаві. Газети й досі пишуть про неї, підносячи до небес піаністку і її великодушність. Звичайно, багатство її батька, який справді дуже заможний, зросло в їхній оповіді втроє. Не знаю, звідки поширилась у варшавському товаристві чутка, ніби Клара виходить за мене заміж. Може, приводом до цього були наше давне знайомство й дружба, а також перебільшені відомості про її мільйони. Мене це трохи злило, але, подумавши, я вирішив не заперечувати цих чуток, бо вони відвертали будь-які підозри від наших стосунків з Анелькою.

Сьогодні, на денному прийомі в Клари, першою до мене підійшла з лукавою міною Корицька і в присутності душ двадцяти представників музичного світу й нашого варшавського вищого товариства голосно спитала:

— Кузене, хто це в міфології не міг встояти перед співом сирени?

— Ніхто не встояв, кузино, — відповів я, — крім Одіссея, але й він встояв лише тому, що був прив’язаний до щогли.

— А ти був менш передбачливим?

Дехто з гостей уже прикусив губу, чекаючи на мою відповідь, тому я сказав:

– Іноді й це не допомагає. Ти найкраще знаєш, що кохання розриває будь-які пута.

Незважаючи на свою самовпевненість, Корицька збентежилась, а я одержав одну з тих маленьких перемог, що про них розповідають у великосвітських салонах, додаючи прислів’я: «Найшла коса на камінь!»

Коли люди подейкують, що я женюся на Кларі, мені це байдуже, навіть, як я вже казав, певною мірою вигідно. Проте я не сподівався, що мій візит до Клари закінчиться так неприємно з її ж вини. Коли гості розійшлись і залишилися тільки ми зі Снятинським, Клара заграла нам свій щойно підготовлений концерт, такий чудовий, що ми не могли знайти слів для похвали; повторивши на наше прохання фінал, Клара раптом сказала:

— Це на прощання, бо все на світі кінчається прощанням.

— Невже ви збираєтесь нас покинути? — спитав Снятинський.

— Не пізніше, ніж через десять днів, я маю бути у Франкфурті,- відповіла Клара.

Тоді Снятинський звернувся до мене:

— Що ж ти на це скажеш? Адже в Плошові ти обнадіяв нас, що панна Клара назавжди залишиться з нами!

– І можу ще раз повторити, що в наших спогадах панна Клара назавжди залишиться з нами.

— Я теж так це зрозуміла, — з наївною покірністю мовила Клара.

Мене охопила злість на себе, на Снятинського й па Клару. Я не такий марнославний, не такий дурний і вульгарний, щоб втішатися кожною перемогою над жінкою; думка, що Клара може справді кохати мене й плекати: нездійсненні надії, була мені страшенно неприємною. Я знав про її якесь неясне почуття до мене, котре в певних умовах могло б стати дуже сильним, але я не чекав, що вона може чогось вимагати від мене і на щось надіятись. У мене раптом промайнула думка, що вона сказала про свій від’їзд лише для того, щоб перевірити, як я сприйму цю звістку. Отож я сприйняв її дуже холодно. Таке кохання, як моє кохання до Анельки, мало б навчати співчуття; а тим часом не лише Кларин смуток, а й згадка її про від’їзд не тільки не зворушили мене, а здалися мені просто зухвалою претензією — і образою для мене.

Чому? У всякому разі, не через аристократичні передсуди. Я далекий від них. Одразу не міг збагнути, в чому річ, але зараз я пояснюю це моєю відданістю Анельці, такою безмежною й винятковою, що мені здається, ніби кожна жінка, яка хоче примусити моє серце забитися сильніше, тим самим посягає на Анельчині права. Цього пояснення мені досить.

Безсумнівно, я дуже сердечно попрощаюся з Кларою, коли вона буде вже в вагоні, але її завчасне попередження про від’їзд залишило в мене неприємний осад. Ах! Тільки Анельці дозволяється безкарно терзати мої нерви. Ніколи я не дивився на Клару так недружелюбно й критично, як у цю хвилину. Вперше я помітив, що пишність її форм, її біла шкіра, темне волосся, блакитні, надто опуклі очі й вишневі губи, — одне слово, вся її краса схожа на зроблені без смаку зображення гаремних гурій або, що ще гірше, олеографії, які висять на стінах у другорядних готелях. Я пішов від неї в дуже поганому настрої і попрямував до книгарні, де хотів купити кілька книжок для Анельки.

Вже тиждень я міркую над тим, що б саме дати їй прочитати. Я не хотів обминути й цього засобу: правда, не надавав йому великої ваги, бо цей засіб діє дуже повільно. До того ж я помічав, що для наших жінок, які мають значно буйнішу фантазію, аніж темперамент, книжка завжди залишається чимось далеким від дійсності. Якщо навіть книжки потрапляють до рук найвразливіших жінок, то й тоді вони в кращому випадку створюють у них в голові якийсь окремий, безтілесний світ, який не має ніякісінького зв’язку з реальним життям. Мабуть, жодній з наших жінок не спаде на думку, що почерпнуті з книжок ідеї можна застосувати в своєму особистому житті. Я певен, що коли б якийсь великий і славетний письменник намагався, приміром, довести Анельці, що чистота помислів і душі в жінки не тільки не потрібна, а й з погляду моральності осуджується, — навіть більше того, — якби в цьому зумів її якимсь чудом переконати, Анелька вважала б, що це правило може годитись для всього світу, але не для неї.

Я можу сподіватися лише на те, що, читаючи відповідні книжки, Анелька звикнеться з деяким лібералізмом почуттів і думок. Мені, власне, нічого більше й не треба. Кохаючи її всім серцем, я прагну взаємності, шукаю до цього шляхів, не проминаю жодного — от і