Без догмата - Генрік Сенкевич

— Що з тобою? Про що ви розмовляли з Леоном?

— Анелька розповідала мені, як погано вплинув продаж Глухова на здоров’я її матері, і не дивно, що вона так розхвилювалась…

Чи то душевні сили в Анельки були вже зовсім вичерпані, чи моя брехня, яку вона мусила мовчки підтримати, були останньою краплею, що переповнила чашу її болю, але вона зненацька вибухнула нестримним плачем; спазматичні ридання струшували її тілом. Тітка обняла її й пригорнула до себе, мов дитину.

— Анелько, дорога моя! — сказала вона. — Що ж тут подієш?… На все божа воля! В мене під час останньої бурі град побив збіжжя на п’яти фільварках, а я навіть панові Хвастовському поганого слова не сказала.

Не знаю чому, але ця згадка про град і про п’ять фільварків здалась мені чимось таким егоїстичним і нікчемним порівняно з єдиною Анельчиною сльозою, що я розізлився на тітку.

— До чого тут фільварки? — сказав я різко.- їй ідеться про материне здоров’я.

І я пішов геть від них, караючись, що завдаю страждань жінці, яку люблю найбільше у світі. Я ніби й повністю переміг, але на серці в мене було так тяжко, наче мені загрожувало щось невідоме й страшне.

25 травня

Сьогодні минув третій день від нашої останньої розмови. Анелька не повторила мені своєї вимоги, отже я залишаюсь. Вона рідко говорить зі мною, здебільшого сидить у своїй кімнаті, але не дуже уникає мене; боїться, щоб не звернули на це увагу її мати й тітка. Я стараюсь бути до неї добрим, уважним, ставлюсь до неї по-дружньому, але свого товариства не нав’язую. Хочу, щоб їй здавалось, ніби моє кохання само себе видає, а я намагаюсь приховати його. Нехай вона бачить і те, що моє кохання дедалі міцніє, бо воно справді міцніє з кожною хвилиною. Неможливо, щоб це на неї не впливало. Все-таки в нас з Анелькою є вже наш відокремлений світ, у якому нас тільки двоє; у нас є спільні таємниці від тітки й пані Целіни. Коли ми розмовляємо про сторонні речі, а на людях намагаємося зберегти видимість давніх стосунків, ми обоє однаково відчуваємо, що в глибині душі ми щось приховуємо; зрештою, в мене вже є слова й погляди, зрозумілі тільки Анельці. Хоч це сталося скоріше супроти її волі, якось само собою, та все ж певною мірою зближує нас. Час, звичка Анельки до мене й моя терплячість зроблять решту. Я обплутаю її тисячею ниток мого кохання, які зв’язуватимуть нас дедалі міцніше. Все це було б даремне тільки тоді, коли б вона кохала свого чоловіка. Тоді я, напевно, викликав би в неї ненависть. Але минуле — за мене, а теперішнє — проти Кроміцького. Я розмірковую над цим так об’єктивно, ніби я зовсім стороння людина, і завжди доходжу висновку, що вона не може кохати Кроміцького. Анельчин опір — це внутрішня боротьба надзвичайно чистої душі, яка не припускає навіть думки про зраду. Але в тій боротьбі її ніщо не підтримує. Я теж не обманюю себе: знаю, що опір триватиме довго й зламати його буде важко. Я мушу завжди бути пильним, все продумувати, все брати до уваги; я повинен плести мою сітку з надзвичайно тонких, майже невидимих ниток. Мені не можна буде ніколи натиснути який-небудь клавіш ані передчасно, ані надто сильно — та все ж я остерігатимусь помилок і не зупинюся доти, аж поки перероблю її душу по-своєму. Врешті, коли я припущуся якихось помилок, то лише через кохання, тому сподіваюся, що вони теж будуть на мою користь.

26 травня

Сьогодні я написав Снятинському, що остаточно вирішив перевезти батькові колекції до Варшави. Зробив я це, сподіваючись, що від нього про таку новину дізнаються в редакціях газет, які негайно об’являть про моє рішення, як про велику громадянську заслугу. Анелька мимоволі почне порівнювати мене з Кроміцьким, і це порівняння буде на мою користь. Я телеграфував також у Рим, щоб мені якнайшвидше окремо вислали Мадонну Сассоферрата.

Під час сніданку я навмисне при всіх сказав Панельці, що батько в заповіті відписав їй цю картину. Вона дуже зніяковіла, бо відразу збагнула, що батько вважав її тод8 своєю майбутньою невісткою. Насправді ж у заповіті її імені навіть не було згадано; було тільки сказано: «Голову Мадонни, номер такий-то, призначаю для моєї майбутньої невістки». Але саме тому я й хотів віддати її Анельці. Тим часом згадка про цей запис у заповіті викликала в нас обох цілий ряд спогадів. Для того я й вчинив так, щоб Анелька думкою вернулась до тих давніх часів, коли вона мене кохала й могла відкрито кохати. Я знаю, що в її серці зосталося багато гіркоти і багато образи на мене. Інакше не могло бути. Вона теж безповоротно викинула б мене зі свого серця, якби не моє благання, яке я передав їй через Снятинського в останню мить. Ця обставина пом’якшує мою вину. Все-таки Анелька, думаючи про це, замислюється й над тим, що я хотів усе виправити, що я її кохав, страждав, розкаювався й досі розкаююсь, і якщо ми обоє тепер нещасливі, то в цьому є частка і її вини. Такі думки змусять її простити мені мій гріх, пошкодувати за минулим, в її уяві виникатимуть картини того щастя, яке було б сьогодні нашим хлібом насущним, якби не моя провина і її суворість.

Я й зараз побачив по її обличчю, що вона боїться тих чарівних видінь і намагається розсіяти їх розмовою про байдужі їй речі. Тітка зараз поглинута майбутніми скачками й так хоче, щоб наш Нотибой дістав перший приз, що ні про що інше не може думати; Анелька завела з нею розмову про скачки. Але говорила дуже неуважно, аби тільки щось говорити, й поставила тітці кілька таких запитань, що та нарешті роздратувалась і сказала їй:

— Дитино моя, бачу, що ти не маєш ніякого уявлення про скачки!

Я очима сказав Анельці: «Я знаю, що ти хочеш заглушити в собі в цю хвилину», — і вона зрозуміла мене так добре,