Без догмата - Генрік Сенкевич
Якби вона сьогодні стала вільною, я взяв би її без вагання, але якби вона зовсім не виходила заміж, то хтозна… мені соромно признатись, але, може, я менше бажав би її.
І це зовсім не через романтику, не через те, що я вважаю шлюб буденною життєвою прозою. Мені смішні такі застарілі погляди. Спираючись на факти з мого минулого, я гадаю, що почав би без кінця аналізувати свої почуття й Анельчині,- аж поки хтось відібрав би її в мене.
Волію не думати про це, бо мені хочеться все проклинати.
20 травня
Сьогодні я замислився над тим, що буде, коли мені пощастить домогтись Анельчиного кохання, а точніше, її признання? Бачу перед собою щастя, але не знаю, як діяти. Мені здається, що якби я вимовив у Плошові перед тими трьома жінками слово «розлучення», то будинок провалився б у землю. Про це не може бути й мови, бо в тітки й пані Целіни такі погляди, що вони обидві не пережили б такого удару. Я не обманюю себе і щодо Анельки. В неї такі самі поняття, як і в тих двох літніх жінок. Та все ж у ту хвилину, коли вона признається, що кохає мене, — я вимовлю це слово, і їй доведеться змиритися з думкою про розлучення. Іншого виходу немає, однак треба буде чекати, поки помруть тітка й пані Целіна. Нічого іншого не залишається. Кроміцький або згодиться на це добровільно, або не згодиться. Якщо ні, я заберу Анельку й вивезу її хоча б і в Індію; справу про розлучення чи про анулювання шлюбу вестиму проти його волі. На щастя, грошей у мене вистачає. Що стосується мене, то я готовий на все, і це глибоке внутрішнє переконання цілком виправдовує мене в моїх очах. Цього разу це не банальний роман, а почуття, в яке я вклав усю душу. Щирість і сила цього почуття виправдовують також і моє поводження з Анелькою. Я знаю, що обманюю її, запевняючи, що мені йдеться тільки про її сестринську дружбу; обманюю, кажучи, що нічого не домагаюсь, — але все це було б огидною брехнею лише тоді, коли б саме кохання було обманом. А коли кохання справжнє, то все це тільки тактика, дипломатія кохання. Все це заради кохання. Адже відомо, що навіть наречені застосовують різні хитрощі, щоб домогтися признань. А якщо говорити про мене — я щирий навіть тоді, коли вигадую.
21 травня
Я сказав Анельці, що хочу чимось зайнятись, і таки справді хочу знайти якесь діло для себе, хоча б тому, що говорив їй про це. Вирішив перш за все перевезти батькові колекції до Варшави й заснувати тут музей Плошовських. Це буде Анельчиною заслугою і першою корисною справою, яку я здійсню під впливом нашого кохання. Передбачаю, що італійський уряд перешкоджатиме мені,- в Італії діє закон, який забороняє вивозити з країни пам’ятки старовини й коштовні мистецькі твори. Але це залагодить мій адвокат. Ах, я пригадую собі, що там є й Мадонна Сассоферрата, яку батько заповідав своїй майбутній невістці. Звелю, щоб її негайно вислали сюди, вона мені тут згодиться.
22 травня
Які люди злі! Цей Кроміцький, який десь у далеких степах із шкури лізе, щоб нажити мільйони, в той час як тут нашіптують його дружині слова кохання, здається мені просто смішним; я радий, що така сама думка повинна з’явитись і в Анельки, а якщо вона не з’явиться сама по собі, то я спробую підказати її Анельці, нічого не пом’якшуючи й не прикрашаючи. Кроміцького найкраще характеризує те, що, продавши Глухів, він залишив обох тих жінок без даху над головою… Він, напевно, думав, що вони оселяться в Одесі або в Києві, але хвороба пані Целіни змусила Анельку приїхати до Плошова.
Та все ж він знав, яке кволе здоров’я в пані Целіни, й повинен був передбачити, що вона може тяжко захворіти, тоді на Анельку ляже весь тягар нещастя й клопотів. Може, справи вимагають, щоб він жив на Далекому Сході,- то навіщо він у такому разі одружувався?
Завтра я повертаюсь до Плошова. Дуже вже тут тоскно, крім того, хочеться подивитися в очі Анельці, бо часом у мене таке відчуття, ніби я втік од відповідальності. Після освідчення треба було виїхати, а тепер слід повернутись. Хто знає, може, в мене більше щастя, ніж я думаю? Може, й вона сумує за мною?…
Сьогодні я був у Снятинських, у Клари, якої не застав, і в знаменитої тутешньої красуні, пані Корицької. Вона носить своє історичне прізвище, як жокейську шапочку, а своєю дотепністю, наче нагайкою, шмагає всіх по обличчю. Проте я вийшов від неї без жодної подряпини, — навпаки, вона навіть кокетувала зі мною. Потім я зробив більше десятка візитів, залишаючи знайомим свої візитні картки. Хочу, щоб вони думали, ніби я постійно живу у Варшаві.
Оскільки перевезення батькових колекцій не займає всього мого вільного часу, бо для цього потрібні тільки мої згода й гроші, я став міркувати, що міг би ще робити, крім цього. Люди мого кола здебільшого займаються у нас тим, що управляють своїми маєтками, до речі, роблять це, за незначними винятками, погано, значно гірше від мене. Лише кілька з-поміж нас відіграють якусь роль у громадському житті. Я вже раніше казав, що в Польщі люди ще бавляться в аристократію і демократію, між ними є такі, котрі поставили собі за мету боротися з демократичним рухом і захищати суспільну ієрархію. Я вважаю це лише спортом, не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а оскільки я не спортсмен, то мене ця гра не цікавить. Якби навіть це була не просто гра, якби в цьому крився якийсь практичний сенс, — однаково я надто скептично ставлюсь до обох таборів, щоб приєднатись до одного з них. Мої
