Без догмата - Генрік Сенкевич

Клара грала чудово. Я намагався по обличчях присутніх здогадатись про їхнє враження, та незабаром помітив, що Анелька з такою самою метою спостерігає за мною. Чи це була проста цікавість, чи підсвідома тривога серця, яке не знає, чого воно боїться, але боїться? Я сказав собі: якби моє припущення було правильним, це був би ще один доказ, що вона мене кохає. Від цієї думки мене охопила радість, я вирішив до кінця дня все вияснити.

З цієї хвилини я не відходив від Клари. Розмовляв з нею більше й сердечніше, ніж будь-коли раніше. В лісі, куди ми поїхали всі разом, я весь час прогулювався тільки з нею, час від часу поглядаючи на Анельку, що йшла віддалік зі Снятинськими. Клара захоплювалась лісом, який і справді був дуже гарний — в ньому багато листяних дерев і під темним склепінням сосен вони утворюють друге, значно веселіше склепіння.

Багато сонячного проміння проникало в лісову гущавину крізь просвіти між листям і гаптувало папороть, що росла внизу, миготливими золотими візерунками. Як завжди весною, навкруги кували зозулі, стукав у дерево дятел.

Коли до нас підійшли Снятинські з Анелькою, я попросив Клару, щоб вона, коли ми повернемось додому, переклала на мову музики цей ліс, сонце, шелест дерев, усю цю весну. Вона сказала, що в її душі вже звучить якась весняна пісня, і вона спробує її зіграти. Справді, з її обличчя видно було, що в ній щось співає, власне, вона й сама була ніби велика арфа, яка виливає свої почуття тільки в музиці.

Обличчя в Клари розрум’янилось і сяяло; Анелька здавалась ніби пригніченою, хоч намагалася взяти себе в руки й підтримувати компанію Снятинським, які розпустувались, мов школярі. Вкінці вони почали ганятись одне за одним по лісі; до них приєдналася й Клара, хоч їй не варто було цього робити, — її рухи при великому зрості не могли бути зграбними, а похитування її широких стегон під час бігу здавалося просто комічним.

Коли вони бігали наввипередки, я залишився віч-на-віч з Анелькою. Згідно з моєю тактикою, мені треба було довести справжню причину її тривоги до її свідомості, отож я сказав:

— З тобою сьогодні щось трапилось, Анелько?

— Зі мною? Ні, нічого.

— Мені часом здається, що ти чимось незадоволена. Може, тобі не подобається Клара?

— Вона мені дуже подобається, не дивно, що люди нею так захоплюються.

Наша розмова урвалася, бо підійшли Клара й Снятитнскі. Пора було повертатись додому. Дорогою Снятипський запитав Клару, чи вона справді задоволена своєю поїздкою до Варшави.

— Найкращим доказом є те, що я ще не збираюсь від’їздити, — відповіла вона весело.

— Ми постараємося, щоб ви залишилися з нами назавжди, — втрутився я.

Хоч Клара завжди простодушно сприймає те, що їй кажуть, цього разу вона запитально подивилась на мене, трошки зніяковіла й промовила:

— Всі тут такі добрі до мене!..

Я знав, що мої слова певною мірою шахраюваті, бо можуть ввести Клару в оману, але мені насамперед ішлося про те, яке враження вони справлять на Анельку. На жаль, я нічого не побачив; Анелька саме в цю мить почала застібати рукавички й так низько опустила голову, що капелюшок зовсім затулив її обличчя. Хоча її раптовий рух видався мені доброю ознакою.

Ми повернулись додому. Нас уже чекали з обідом, який затягнувся до дев’ятої години вечора. Потім Клара імпровізувала на фортепіано свою «Весняну пісню». Напевно, відколи існує Плошів, тут не лунала така музика, але цього разу я неуважно слухав її, тому що мої думки були надто зайняті Анелькою. Я сів поруч з нею, 8 ми сиділи в сутінках, тому що Клара не дозволила принести лампи до вітальні. Снятинський вимахував рукою, наче диригентською паличкою, це, мабуть, дратувало його дружину, бо вона весь час смикала його за рукав, Анелька ж сиділа нерухомо. Може, вона, поринувши в свої думки, не чула, як і я, тієї «Весняної пісні»? Я був майже певен, що в ці хвилини вона думає про мене й Клару, а головне — про смисл тих слів, які я сказав Кларі. Легко було здогадатись, що коли вона й не закохана в мене, коли навіть не здогадується, що моє почуття до неї значно сильніше, ніж братерська прив’язаність, то все-таки, підозрюючи зараз, що інша жінка може відібрати мене в неї, вона відчуває ревнощі, самотність і біль. Жінка, нещаслива в шлюбі, чіпляється за кожне почуття до неї, якщо це навіть лише дружнє почуття, мов плющ за дерево, і боїться втратити цю опору. В мене немає найменшого сумніву, що якби в цю хвилину я став перед нею на коліна й освідчився їй у коханні, вона, хоч і дуже приголомшена цим признанням, водночас так зраділа б, як людина, котрій повернули щось дуже дороге для неї. А коли так, подумав я, то чи не слід поспішити з освідченням, тільки треба знайти спосіб, щоб якомога менше злякати її і якомога більше порадувати.

І я одразу ж почав обмірковувати форму освідчення, від якої могло все залежати. Я розумів, що треба зробити так, щоб одночасно обеззброїти Анельку й не дати їй можливості відштовхнути мене назавжди. Мій мозок посилено працював, бо завдання було нелегке. Поступово мене охоплювало все більше хвилювання, і дивно: я хвилювався більше за Анельку, ніж за себе, бо розумів, що це буде злам у її житті, я боявся за неї.

Тим часом у вітальні стало видніше: з-за дерев парку піднявся місяць, і на підлозі відбилися чотири світлі квадрати — відображення вікон. Звуки «Весняної пісні» все ще сповнювали вітальню. За відчиненими скляними дверима в гущавині соловейко відповідав Кларі. Це був незвичайний вечір — тепла травнева ніч, музика кохання. Я мимоволі подумав, що коли життя не дає щастя, то принаймні часто дає для нього обрамлення.

В прозорих сутінках я почав шукати очима Анельчин погляд, але вона все дивилась на Клару, яка в ці хвилини здавалась якимсь видінням. Місячне світло, проникаючи все далі в глибину вітальні, освітило нарешті її і фортепіано; Клара у своїй ясній сукні здавалася зараз якимсь срібним духом музики.

Однак таке