Без догмата - Генрік Сенкевич

Анелька перестала сміятись і погрожувати мені пальцем, пішла повільніше, і за хвилину наші дами порівнялися з нами. Весь день минув у нас безхмарно й так весело, що мені часом здавалося, ніби я знову студент. Очима я, правда, говорив Анельці «кохаю», але пристрасті в мені затихли, надто дорогою була вона мені того дня. Тітка одразу після сніданку поїхала до Варшави; я решту дня просидів у кімнаті пані Целіни, читаючи їй листи Монталамбера, з яким мій батько свого часу листувався. Ті листи наганяли б на мене нудьгу, якби не було поруч Анельки. Відводячи очі від книжки, я зустрічався з її поглядом, який сповнював мене радістю, тому що або я зовсім втратив відчуття, або вона дивилась на мене, як дивиться жінка невинна і чиста, яка, сама не усвідомлюючи того, кохає всією душею. Який це був гарний день! Тітка приїхала ввечері й сповістила, що завтра приїдуть гості: Снятинські й Клара Гільст.

Вже досить пізно, але мені не хочеться спати, бо шкода розлучатися з враженнями сьогоднішнього дня. Ніякий сон не може бути кращим за них. До того ж парк аж стрясається від солов’їного співу, а в мені ще міцно сидить старий романтик. Ніч настала така ж ясна, яким був і день. Небо всипане зорями. Думаючи про Анельку, я кажу їй подумки: «На добраніч!» Сто разів повторюю ці слова. Бачу, що в мені поряд з «Vimproductivitй slave» є ще й якась типово польська сентиментальність. Досі я не знав про це. Та мені байдуже… Як я її кохаю!

13 травня

Клара й Снятинські не приїхали. Вони дали знати, що приїдуть завтра, якщо погода буде гарна. Сьогодні над Плошовом пронеслась така буря, якої вже давно тут не пам’ятають. Близько десятої години ранку зірвався жаркий вихор, який затулив світ хмарами куряви. Він віяв не весь час, але до полудня пориви його були такі сильні, що дерева гнулися до землі. Наш чудовий парк сповнився тріском гілля, що ламалось, а серед клубів куряви кружляли хмари зірваного листя. Велика липа, що росла біля правого флігеля, де помер молодий Латиш, розкололася надвоє. Було нестерпно задушливо; легеням не вистачало повітря; здавалося, ніби той вихор виривається з якоїсь розпеченої печі й несе з собою вугільний чад. Я звик в Італії до сироко, тому якось терпів це, але пані Целіна дуже страждала, Анелька мучилась через неї, а тітка вчинила скандал старому Хвастовському за шкоду, що її завдав вихор парку. Запальний шляхтич, якого, напевно, не раз тягали за вуха через Гомера, не забув, очевидно, «Одіссеї» й не проковтнув язика, бо відповів тітці, що якби він був Еолом, то не служив би в неї управителем і не наражався б на несправедливі нападки. Тітка цього разу відступила, мабуть тому, що небо погрожувало далі. Після полудня буря раптом стихла, але почали насуватися величезні вали хмар, то чорні, мов жалоба, а то мідяного кольору, облямовані золотом. Часом ставало темно, як уночі, аж пані Целіна просила засвітити лампи, а потім знову весь світ заливало зловісне червоне світло. Вся природа ніби перелякалась. Хвастовський помчав на фільварок розпорядитись, щоб пригнали худобу з поля, та пастухи вже пригнали її самі, не чекаючи наказу; незабаром ми почули жалібне мукання корів, яке в цьому затишші перед бурею долинало аж до самої садиби. Тітка, вхопивши лоретанський дзвоник[43] почала бігати навколо будинку й завзято дзвонити. Я навіть не пробував пояснити їй, що це дзвоніння в такому нерухомому повітрі може скоріше викликати, аніж відвернути грім і блискавку. Хоч я знав, що нічим не зможу їй допомогти, все ж супроводив її в цій прогулянці, бо мені було соромно залишати її саму в небезпеці. Тітка була просто велична, коли, піднявши голову, виклично дивилася на чорні й мідяні громаддя хмар і погрожувала їм своїм дзвіночком. Я не шкодував, що пішов з нею, адже я мав перед собою наче символічну картину: в ту хвилину, коли все тремтить перед грозою, припадає від страху до землі й завмирає, тільки одна віра не боїться, викликає на бій — і дзвонить! Що не кажи, а це джерело незмірної сили в людській душі.

Ми повернулися в дім, коли перші удари грому розкочувалися по небу. Через кілька хвилин гуркіт став безперервним. Мені здавалося, ніби грім котиться по настилу з хмар, той настил щомиті провалюється під ним, і все разом з неймовірним гуркотом падає на землю. Блискавка вдарила в ставок, що в кінці парку, а зразу ж після неї друга — ще десь ближче, аж стіни нашого плошівського будинку задвигтіли до підмурків. Мої дами почали молитись, а я пережив кілька дуже неприємних хвилин, бо мені здавалося, що коли я молитимусь разом з ними, це буде з мого боку лицемірством; якщо ж не молитимусь, то це скидатиметься на позу погано вихованого розумахи, який не хоче рахуватися з усталеним сільським звичаєм і, головне, зі страхом жінок. Та незабаром я побачив, що помиляюсь, приписуючи їм страх; обличчя в них були спокійні, навіть ясні. Напевно, ця традиційна молитва здавалась їм таким надійним захистом від всілякої небезпеки, що в їхніх серцях уже не було страху. Тоді мені ще спало й інше на гадку, а саме, що я духовно чужий цим трьом польським жінкам, кожна з яких знає в десять разів менше від мене, але за звичайною людською міркою варта в десять разів більше від мене. Вони як книжки з невеликою кількістю сторінок, але сповнені ясних і простих правил, а я подібний до багатотомного видання, в якому немає жодної безсумнівної істини, і в будь-якій з цих істин я перший ладен сумніватись.

Але ці роздуми тривали недовго, їх розвіяла буря, що ставала все грізнішою. Знову зірвався такий вітер, що парк аж до землі гнувся під його поривами. Часом вітер стихав, і тоді потоки дощу обрушувались на землю. Я бачив не краплі, а безперервні струмені води, що з’єднували небо з землею. Алеї в парку перетворились на бурхливі річки. Часом раптовий страшний порив вітру розпиляв воду, що висіла в повітрі між небом