Без догмата - Генрік Сенкевич

вранці я зустрів її там. Бувають хвилини, коли почуття, яке зберігають у глибині серця, раптом проявляється так бурхливо, що мало не лякає тебе своєю силою. Така хвилина була в мене сьогодні, коли па завороті алеї я побачив Анельку. Ніколи ще вона не здавалась мені такою прекрасною й жаданою, ніколи ще не відчував я так сильно, що вона обов’язково має бути моєю. Це саме та єдина в світі жінка, котрій за якимись таємничими, ще не вивченими, а лише названими в науці законами судилося притягати мене до себе, як магніт притягає залізо, володіти мною, прив’язати мене до себе, стати метою і сенсом мого життя. Її голос, постать, погляд п’янить мене. Сьогодні, коли я підходив до неї, мені здавалося, що в ній її власна принадливість поєдналася з чарівністю цієї ранкової пори, погожої весни, з радістю птахів і рослин; і вона для мене більше, ніж жінка, вона — втілення краси, принад і щедрот усієї природи. Мені спало на думку, що коли природа створила її такою, що вона сильніше приваблює мене, ніж якогось іншого чоловіка, то тим самим призначила її для мене, — а тим часом моє право на неї потоптане її одруженням. Хто знає, може, всі потворності життя породжені саме зневажанням таких прав, і чи не в цьому причина недосконалості життя.

Люди неправильно уявляють собі, що в кохання па очах полуда. Навпаки: нічого, жодна найменша подробиця не приховається від його погляду; воно в дорогій істоті все бачить, усе помічає,- але все це, розтоплене в полум’ї почуття, зливається в одне велике й просте «кохаю!». Підходячи до Анельки, я побачив, що очі в неї блищать, наче після сну, а по її обличчю і по світлій ситцевій сукні ковзають золотисто-зеленуваті відблиски сонячного проміння, яке проникало крізь молоде грабове листя; помітив я й те, що волосся її сколоте будь-як, що вільна блузка невимовно чарівно окреслює ї стрункий стан і плечі, що в її зачісці й туалеті є якась ранкова недбалість і водночас від неї віє якоюсь свіжістю, що робить її в тисячу разів привабливішою. Не пройшло повз мою увагу й те, що в цій алеї високих грабів вона видається меншою, ніж звичайно, і надзвичайно юною, майже дівчинкою, — одне слово, я все побачив, але всі ці спостереження злилися в захоплення закоханого до безтями чоловіка.

На моє «добрий день» Анелька чомусь відповіла ніяково. Кілька останніх днів вона мене боїться, тому що я гіпнотизую її кожним словом, кожним поглядом. Її внутрішній спокій уже порушений, я заронив у її душу фермент. Вона не могла не зрозуміти, що я кохаю її, та разом з тим видно, що вона нізащо не хоче признатися в цьому навіть собі. Іноді мені здається, наче я тримаю в руці голуба й відчуваю, як під моїми пальцями тривожно б’ється його перелякане серце. Ми пішли поряд. Запало ніякове мовчання, якого я навмисне не порушував. Я знаю, що для Анельки така ніяковість між нами дуже прикра, але це робить її певною мірою моєю спільницею і наближає мене до мети. В навколишній тиші чути було тільки скрипіння піску під ногами та веселий свист іволг яких у парку повно.

Нарешті я почав розмову. Спрямовував її туди, куди сам хотів, бо хоч тепер мій розум був неприступним для зовнішніх вражень, не пов’язаних з моїм коханням, зате в межах свого почуття я виявляю майже подвійну сприйнятливість і таку прозірливість, яка буває в людей, що поринули в гіпнотичний сон і бачать дещо виразніше, ніж у нормальному стані. Незабаром ми заговорили про особисті переживання. Я розповів про себе тим інтимно-довірчим тоном, яким говорять з найближчою людиною, яка лише одна має право знати все про тебе. Завдяки цьому між нами виникав цілий світ взаємопорозуміння й близькості, приналежний тільки нам обом. Оскільки така близькість мала існувати лише між нею та її чоловіком, то я паче вів її до духовної зради чоловікові, але вів так обережно й повільно, щоб вона цього не помітила.

Ця чутлива душа, однак, підсвідомо зрозуміла, що ми пішли якимсь незвичайним шляхом. Я наче вів її за руку, все далі й далі, хоч відчував її внутрішній опір ї добре розумів, що цей опір одразу посилиться, як тільки я потягну її сильніше чи небезпека стане вже не такою невловимою. Хоч я бачив ясно, що перевага на моєму боці і що поступово я заведу її туди, куди захочу.

А тим часом я навмисне говорив про минуле.

— Пам’ятаєш, — казав я, — як у давні добрі часи ти якось запитала мене, чому я не живу на батьківщині й марную свої здібності, що їх бачать у мені люди. Я пам’ятаю кожне твоє слово. Це було тоді, коли я пізно повернувся з міста, а ти мене чекала… Навіть важко сказати, який величезний вплив ти мала па мене. Я не міг одразу взятися за якусь роботу, бо змушений був виїхати до Рима; потім помер батько… Але твої слова запали мені в душу, скажу тобі щиро: якщо я повернувся сюди, вирішив оселитися тут назавжди й чимось зайнятися і коли я нарешті чогось досягну в житті,- це буде твоя заслуга…

З хвилину ми мовчали, чути було тільки, як усе ще свистіли іволги. Анелька, напевно, шукала відповіді, потім вона сказала:

— Я не можу повірити, що в такого чоловіка, як у тебе, не було інших, більш серйозних причин для цього. Ти ж добре знаєш, що це — твій обов’язок, а те, що було, минуло, тепер усе стало зовсім інакше.

— Дещо інакше, а дещо й ні,- заперечив я. — Може, якщо почну займатись якимсь ділом, то з часом захоплюся ним і полюблю його. Але така людина, як я, котра всупереч тому, що ти кажеш, навіть не вважала своїм обов’язком зайнятися будь-чим, повинна мати якісь особисті причини, щоб докорінно змінити своє життя… І чим гірше їй живеться на світі, тим більше потрібний такий душевний поштовх… Та навіщо мені брехати тобі?… Я зовсім не щасливий… Почуття громадського обов’язку — чудова річ, але, на жаль, його в мене немає. Ти краща за мене, благородніша, ти могла б мені його прищепити… Сталося інакше… Та ще й тепер, пам’ятаючи, що ти колись хотіла, щоб я працював, тільки через тебе й