Без догмата - Генрік Сенкевич

Анелька пішла швидше, наче поспішала повернутись додому, і майже пошепки промовила:

— Не кажи так, Леоне, прошу тебе, не кажи так. Адже ти розумієш, що я не можу погодитись на такі стосунки.

— Чому не можеш? Зрозумій мене правильно. Ти є й зостанешся для мене завжди любою сестрою. Нічого іншого я не хотів сказати.

Анелька рвучко простягла мені руку, яку я поволі, шанобливо підніс до вуст.

— Так, я буду твоєю сестрою, завжди буду! — квапливо відповіла вона.

І я бачив, що в неї ніби камінь із серця звалився, так її заспокоїло, підкупило й зворушило одне слово «сестра». Це допомогло й мені опанувати себе, бо в першу мить, коли я доторкнувся вустами цієї найдорожчої руки, в мене мало не потемніло в очах, і мені захотілося обняти Анельку, пригорнути до себе, розповісти їй усю правду.

Обличчя в Анельки тим часом прояснилось і повеселіло. Чим ближче ми підходили до дому, тим вона все більше заспокоювалась, і я, зрозумівши, що так скоріше викличу в неї довір’я, вів далі спокійну, звичайну розмову.

— Бачиш, сестричко, навколо мене страшенна пустка. Батька вже немає, тітка — свята жінка, але нам з нею важко знайти спільну мову, — вона не розуміє ані нових часів, ані нових людей. В нас із нею зовсім різні погляди. Я ніколи не одружусь, отже, подумай лишень, який я самотній І Нікого навколо І Немає нікого, з ким я міг би поділитися своїми думками, намірами чи звіритися зі своїм горем. Пустка, та й годі… Скажи сама: хіба це дивно, що я шукаю співчуття там, де надіюсь його знайти?… Я схожий па жебрака-каліку, який стоїть під ворітьми, чекаючи, може, йому винесуть якийсь гріш. Зараз цей жебрак справді дуже вбогий, стоїть він під твоїм вікном і випрошує трошки доброзичливості, приязні й милосердя. Він і думати не осмілюється про щось більше, ніж про милостиню, а в милостині ти йому не відмовиш?… Чи ж не так?

— Так, Леоне, — відповіла Анелька, — так; тим більше, якщо тобі так тяжко…

Голос у неї урвався, губи затремтіли. Знову мені потрібно було зробити над собою величезне зусилля, щоб не впасти їй до ніг. Мене так зворушив її вигляд, що і в мене здавило в горлі.

— Анелько! Анелько! — вигукнув я, не знаючи, що їй сказати.

А вона замахала руками, наче хотіла відштовхнути мене, нарешті промовила крізь сльози:

— Зараз, зараз!.. Я заспокоюсь. Я не можу такою повернутись… Пробач мені…

І вона поквапливо пішла геть.

— Прости мені, Анелько! — гукнув я їй услід. Спершу я хотів бігти за нею, потім подумав, що їй треба залишитись самій, і лише провів її поглядом. Вона швидко попрямувала в ту саму алею, по якій ми прогулювались, потім звернула вбік. Часом гущавина затуляла її, а потім знову світла сукня виднілася між деревами, виблискуючи на сонці. Я бачив здалеку, як вона згортала й розгортала парасольку, наче намагаючись цими механічними рухами заспокоїти себе. А я весь час подумки говорив їй найніжніші слова, що їх може продиктувати кохання. Я не міг змусити себе піти звідси, не глянувши хоча б іще один раз їй в обличчя; однак мені довелося довгенько чекати. Нарешті вона повернулась, але пройшла повз мене швидко, наче побоюючись нового хвилювання; тільки всміхнулася мені мимохідь ангельськи-ніжною усмішкою і сказала:

— Вже добре! Вже добре!

На її розпашілому від швидкої ходи обличчі вже не видно було сліз. Я зостався сам, і мене охопила шалена, невимовна радість, моє серце сповнилось надією, в голові була тільки одна думка: «Вона кохає мене, захищається, не піддається, обманює себе, але кохає». Часом найрозсудливіша людина від надміру почуттів може дійти мало не до божевілля. Я теж був такий близький від нього, що мені хотілося помчати в глибину парку, качатись там по траві й кричати на весь голос, що вона мене кохає.

Зараз, коли я вже більш спокійно згадую про цю радість, бачу, що вона складалася бозна із скількох почуттів. Було в ній і щастя художника, який відчуває, що в нього виходить шедевр, було, може, й задоволення павука, впевненого, що муха попадеться в його сіті,- але були й доброта, жалість, ніжність і все те, від чого, як сказав поет, радіють ангели на небесах. Мені було шкода цієї беззахисної бідолахи, яка попаде до мене в руки, і водночас ця жалість розпалювала моє кохання, а отже й бажання володіти Анелькою; мене мучили докори сумління від того, що я її обдурюю, і разом з тим я знав, що ще ніколи в житті не говорив так щиро, від усього серця.

Адже я не брехав, благаючи її про співчуття і дружбу. Вони мені теж потрібні, як здоров’я. Я тільки не висловив їй усіх своїх бажань, бо для цього ще не настав час; не сказав їй усієї правди, щоб не злякати цієї дорогої мені, несміливої душі. Зрештою я прагну і до свого, і до її щастя, вибравши до нього найпрямішу дорогу.

10 травня

Небо погідне, і стосунки між нами теж погідні. Анелька спокійна й щаслива. Вона свято повірила в те, що мої почуття до неї тільки братерські, отже її сумління дозволяє любити мене як брата, і вона дала волю серцю. Я один знаю, що це тільки лояльний спосіб ошукувати саму себе й чоловіка, бо під прикриттям сестринського почуття приховується і росте в ній інше почуття; звичайно я не збираюся пояснювати їй, що вона помиляється, доти, доки це почуття стане непереборним… Незабаром воно охопить її, мов полум’я, і його не загасить пі сила волі, пі почуття обов’язку, ні сором’язливість цієї білосніжної, мов лебідь, жінки. Поки що й мені добре, так добре, що іноді здається, нічого більше й не хотів би, але тільки при тій умові, щоб ніхто інший не мав на неї ніяких прав. Весь час мені спадає на думку, що, кохаючи її найсильніше за всіх, я маю на неї і найбільше право. Що може бути більш логічне й